Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

По-четверте, відносна самостійність козацької корпорації робила її «вередливою» при проведенні переговорів. «Демпінгуючи», козаки намагалися виторгувати для себе якомога кращі умови (що цілком зрозуміло). Також варто враховувати, що козацька корпорація не була достатньо структурованою. У ній реально не існувало центру прийняття рішень. Останні приймалися з допомогою розмитих «демократичних» (а радше – охлократичних) процедур. Тому не дивно, що ці рішення легко змінювалися. А це робило козацьку корпорацію не дуже надійним партнером в очах правителів, котрі наймали козаків на службу.

Козацька корпорація самостійно добувала собі «рицарський хліб», здійснюючи наїзди на татарські й турецькі території. З існуванням цієї корпорації змушені були рахуватися в Речі Посполитій, вона поширювала свій вплив не лише на Подніпров’я (Україну), а й на Поділля та Волинь.

Загалом у літературі Заходу формується образ козаків як запеклих противників турків. Наприклад, Гайє де Курменен, який у 1621 р. побував у Константинополі (Стамбулі) зі спеціальною місією від французького короля Людовіка XIII, писав у своєму творі «Подорож до Леванту», що козацькі походи «так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від жаху»462. Козаки стають героями навіть художньо-літературних творів. Так, на початку XVII ст. чималого розголосу набули турецькі пригоди «козацького князя» Самійла Корецького. Він став героєм поеми хорватського поета Івана Гундулича (1589—1638) «Осман» та «Історії останніх заколотів у Молдавії» французького автора Жана Баре. Згадки про козаків зустрічаються навіть у італійських побутових комедіях463.

Дмитро Наливайко, який спеціально вивчав це питання, цілком слушно зазначав: «… у першій третині XVII ст. у Західній Європі склалася певна система уявлень про запорозьких козаків як козацьку християнську республіку, що розташована на крайній межі з мусульманським світом і веде з них постійні успішні війни. Ці війни, ця героїчна боротьба з «невірними» повсюдно сприймалася на Заході зі схваленням, нерідко – зі справжнім захопленням. Щодо інтерпретації цієї боротьби, її завдань і цілей, то тут виникають деякі специфічні моменти, певна розбіжність із тим, як розуміли все це самі козаки й близькі їм українські автори. Для них це передусім була самооборона від хижацьких нападів і руйнувань, відвоювання предківських земель і захист їх інтенсивної колонізації. Здаля, із Західної Європи, ці національні аспекти і завдання боротьби помічалися слабо, натомість на перший план виходили аспекти інтернаціональні, і західноєвропейські автори схильні були вбачати головну мету запорозького козацтва в зруйнуванні імперії турків і звільненні поневолених нею християнських народів. Тобто загальне її осмислення включалося в контекст багатовікової боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, яка не раз ставила під загрозу європейський розвиток»464. Звісно, не варто говорити в той час про «національну самооборону», яку нібито здійснювали козаки. Та все ж загальну тенденцію в ставленні до українського козацтва з боку європейців Заходу Наливайко відобразив вірно.

Ця тенденція представлення козаків як захисників християнського світу знайшла відображення в знаному творі Олександра Гваньїні «Опис Європейської Сарматії». Вказаний твір цікавий для нас з багатьох причин. Його автор був італійцем, що опинився на службі в Речі Посполитій. Гваньїні ніби поєднав бачення «типового» європейця з баченням мешканця Східної Європі. При написанні свого твору він використовував напрацювання польських авторів. Відомий польський хроніст Мацей Стрийковський навіть звинувачував його в плагіаті.

Кілька слів про Гваньїні (1534 чи 1538—1614)465. Народився він у шляхетській родині у місті Верона, яке на той час входило до складу Венеціанської республіки. Венеція тоді вела запеклу боротьбу з Османською імперією. Це не могло не вплинути на Гваньїні. Тому він цікавився антитурецькою боротьбою народів Європи й Близького Сходу.

Олександр Гваньїні

У 1557 р. Гваньїні через нестатки опинився разом із батьком у Польщі й став тут на військову службу. Воював проти Московії під час Лівонської війни, а також брав участь у інших військових операціях. Досяг відповідного становища в суспільстві – був посвячений у лицарі, отримав диплом про шляхетство й власний герб.

У 1578 р. у Кракові видав латинською мовою працю «Опис Європейської Сарматії», де велася розповідь про землі Центральної та Східної Європи. Написана італійцем (хай і достатньо полонізованим), ця книжка була розрахована переважно на західноєвропейського читача. Пізніше вона доопрацьовувалася. Незадовго до смерті автора, в 1611 р., згаданий твір вийшов у Кракові польською мовою. Це був значно розширений варіант порівняно з виданням 1578 р. До нього були включені розгорнуті описи Греції, Угорщини, Чехії, Швеції, земель Близького Сходу тощо. Також у цій версії багато уваги було приділено діянням козаків, їхнім походам. Правда, Гваньїні багато інформації запозичив з інших джерел, зокрема в польських хроністів Марціна та Йоахима Бєльських.

Розповідь про козаків була вміщена в ІІІ частині ІІІ книжки «Опису…» Гваньїні, де спочатку говориться про половців та ятвягів. У цих оповідях є чимало неточностей. Але саме по собі цікаве поєднання козаків з половцями й ятвягами. Всі ці спільноти автор схильний розглядати як такі, що не є достатньо інтегрованими до складу Русі, створюючи для неї проблеми.

Появу козаків Гваньїні відносить до початку XVI ст. Говорить, що вони вступали в збройні сутички з татарами, відповідаючи на татарські набіги: «…і коли татари щось чинили нашим, то вони [козаки] віддавали татарам сповна». Далі Гваньїні подає такий опис козаків: «Влітку вони живуть на річці Низ, котра впадає в Дніпро, часом займаються рибальством, а рибу сушать на сонці без солі, влітку ж живляться рибою. На зиму вони розходяться до найближчих міст, як от: Київ, Черкаси, Канів, Брацлав, Біла Церква та інші, а свої човни на цей час ховають десь у безпечному місці, на Дніпровому острові. Залишають там же й кілька душ на курені, як вони кажуть, «при стрільбі». Вони мають і свої гармати, котрих понабирали в турецьких землях і захопили у татар. Їх раніше не було багато, зате тепер налічується до кількадесяти тисяч. Вони завдають чимало шкоди туркам і татарам і вже по кілька разів нищили Очаків, Тягиню, Білгород та інші замки. Чимало татарських стад вони забирали й забирають у степах, через що турки й татари вже не насмілюються заходити пасти вівці або стада [коней] так далеко, як раніше, коли, бувало, й за десять миль на цей бік Дніпра заганяли. Татари кажуть, що коли б не козаки, то ми з гяурами жили б добре. Але поганцям не можна вірити, бо ми їх добре знаємо по їхніх справах. Добре, що козаки є»466. Наведене останнє речення свідчить, що і Гваньїні, і багато інших шляхтичів Речі Посполитої сприймали козаків як корисне явище. Мовляв, завдяки козакам відбувається стримування татарської й турецької агресії.

Далі Гваньїні описує терени, де проживають козаки. Вказує, що на них людям нелегко жити. Проте якби належним чином їх облаштувати, набудувати тут замків, то ці твердині допомогли б захистити землі Речі Посполитої. Автор вказує, що уряд Речі Посполитої діє «недостатньо цивілізовано»: «Якби це було у німецьких руках, або ж венеціанці володіли б цим краєм, то вони б дбали про ці справи не так, як ми. А коли б ми привернули до себе козаків, то легше досягли свого, ще й данину, котру виплачуємо татарам, призначили б козакам. Кварти ж може не вистачити на жовніра, бо його треба більше набирати, поки там міста й замки постануть, як треба. Було б тільки з чого будувати, але на тих островах можна знайти достатньо дерева, не важко знайти й камінь. Тому нам було б легше відбитися від поганців, аби тільки ми самі того хотіли. Про це досить відверто казали й кажуть ті, хто бував гетьманом у тих краях і добре їх знають. Вони б і взялися за цю справу, і виконали б те, що треба»467.

У творі велика увага була приділена опису діянь козацького ватажка Івана Підкови, який намагався зайняти молдавський престол, але був схоплений і страчений поляками у Львові. Гваньїні вказує, що козаки через страту Підкови «були страшенно розлючені». Судячи з контексту, автор вважав, що з козаками треба знаходити спільну мову. Зокрема, зазначав: «І тоді, й тепер був дуже потрібний мужній козацький народ у боротьбі проти будь-якого ворога Корони, Литви й Русі, особливо проти турків і татар, котрі з азіатських сторін часто нападали на Україну і ще раніше чинили їй великі шкоди»468.

Як бачимо, Гваньїні, описуючи козаків, робив акцент на тому, що вони воюють проти представників мусульманського світу. Будучи людиною світу західного, цей автор вважав, що можна було б обійтися без них, якби кордони Речі Посполитої були належним чином облаштовані. Але такого облаштування немає. Тому саме козаки є «живим щитом» для Речі Посполитої і загалом християнської Європи від наїздів татар і турків.

Попри те, що козаки створювали для Речі Посполитої проблеми, ставлення до них у кінці XVI – на початку XVIІ ст. загалом було позитивним. Цікаво, що перші панегіричні писемні твори, в яких описуються звитяги козаків, зустрічаються не стільки в українській літературі, скільки в літературах «латинських» народів, зокрема в літературі польській.

З XVI ст. дійшли згадки про те, що поширювалися пісні про братів Струсів, які загинули в боротьбі з татарами. Струси належали до подільської шляхти і були пов’язані з козаками. Найбільш відомий серед них – Яків Струс, що був брацлавським старостою. Зокрема, Струс як герой боротьби з татарами фігурує в поезії Миколи Сенп-Шаржинського (бл. 1550—1581). Останній народився під Львовом і жив там. Тому для нього проблеми боротьби з турками й татарами були близькі й зрозумілими. Писав він польською мовою і вважається одним із найбільш оригінальних польських ренесансних поетів. Струс постає в Сенп-Шаржинського як ідеал самотнього рицаря, що мужньо протистоїть сильнішому ворогові469.

Проте головним польським співцем козаччини в зазначений період можна вважати Мартина Пашковського (точні роки життя невідомі, жив на рубежі XVI—XVIІ ст.), який, до речі, був перекладачем «Опису…» Гваньїні польською мовою. Про цього автора нам відомо небагато. Походив він, ймовірно, зі шляхетського середовища. Дотримувався кальвіністського віровизнання. Служив при домах заможних магнатів – Плазів та Любомирських. Видав низку книжок: «Допомога сарматської Беллони шляхетному рицарству Дмитра Івановича, в[еликого] царя московського, проти Шуйського та інших зрадників» (Краків, 1608), «Візерунок вічної слави старих савроматів для заохоти молоді, щоб наслідували їхні справи» (Краків, 1613), «Битва знаменита… мужніх поляків року 1620 і нещаслива їхня поразка під Цецорою» (Краків, 1620) та ін. У деяких виданнях цей автор звертався до української тематики. Це – «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить» (Краків, 1608), «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (Краків, 1615), «Розмова козака запорозького з перським гінцем» (Краків, 1617) тощо. У цих творах велика увага приділена питанням нападів татар на українські землі, перебуванню в турецькому полоні українців, боротьбі козаків з татарами й турками470.

Розуміння проблеми захисту українських земель від татар звучить у творі «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить»:

«Згляньтесь на мене, сини мої милі,

Ранену тяжко, рятуйте в цій хвилі,