Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

У той час поширеною стає думка, що українські козаки є захисниками християнства від мусульманської (татарської й турецької) загрози. Підстав для появи такої думки було достатньо. Козаки брали участь у численних партизанських війнах, що велися на східних кордонах Королівства Польського й Великого князівства Литовського з татарами й турками. Втручалися вони й у молдавські справи, вступаючи в конфлікт із турками. Інформація про це поширювалася не лише в Польщі та Великому князівстві Литовському, а й за межами цих держав. Відома вона була і в країнах Західної Європи, що й знаходило відображення в писемних пам’ятках455. Так, венеціанський посол у Польщі П’єтро Дуодо в своїй реляції за 1592 рік таким чином характеризує козаків: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. – П. К.) живуть козаки, люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч чоловік; вони є мішаниною поляків, литовців, молдаван, валахів, італійців та людей інших націй. За способом життя вони схожі на ускоків, живуть з воєнної здобичі, особливо великі походи роблять на татар і часто відбивають їхні напади, не дозволяючи їм проникати до Польщі; воюють вони й проти турків зі зростаючим успіхом»456. Правда, тут варто зробити одне термінологічне уточнення. Коли автор говорить про поляків і литовців, то розуміються не стільки представники цих народів, скільки вихідці з відповідних держав – Королівства Польського й Великого князівства Литовського.

У 90-х рр. XVI ст. маємо спроби очільників католицького Заходу приєднати козаків до широкої антитурецької коаліції. Так, у листопаді 1593 р. папа Климент VIII (1536—1605) спрямував до Східної Європи дипломатичну місію Олександра Комуловича (1548—?), аби залучити Річ Посполиту, Московію, дунайські князівства й запорізьких козаків до цієї коаліції. Римський первосвященик надав цьому інструкції, в яких, зокрема, пропонувалося з козаками вести переговори таємно від поляків. Принаймні це засвідчувало дещо різне ставлення папського престолу й королівського двору у Варшаві до українських козаків. Урядовці Речі Посполитої стримано ставилися до останніх, розглядаючи їх як погано контрольовану, а то й як деструктивну спільноту. Їхні погляди відобразив один із польських хроністів Самуель Грондський (?—бл. 1672), який писав: «Ті з руського народу, хто… не хотів ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу… засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками»457. Папський же двір схильний був розглядати козаків як воєнну силу, котру успішно можна використати в боротьбі з турками. Так, через Комуловича від папи Климента VIII була передана українським козакам булла, в якій їх закликали до походу проти турків і зазначалося, що добре знаною є їхня «виправдана хоробрість»458.

Незадовго після посольства Комуловича до українських козаків направив своє посольство австрійський імператор Рудольф ІІ (1552—1612) на чолі з Еріхом Лясотою (бл. 1550—1616), який залишив після себе розлогий опис Запорізької Січі. Зазначене посольство відбуло в лютому 1594 р., а прибуло до козаків лише в червні. Саме в цей рік українські козаки на чолі із Семерієм Наливайком були залучені до війни з турками й татарами в придунайському регіоні. Їхнім завданням було стримування походу татар на угорські землі.

Варто більш детальніше зупинитися на згаданому описі козаків Лясотою, який він дає в своєму «Щоденнику», і на особі самого автора. Народився Лясота в Сілезії в родині шляхтичів. Схоже, він мав слов’янське походження, проте його родина, як і багато інших сілезців, зазнали германізації. Лясота отримав добру освіту: навчався в Лейпцигському та Падуанському університетах. Із 1585 р. служив при дворі австрійського імператора Рудольфа II, виконував його дипломатичні доручення. Одним із таких доручень стала поїздка на Запоріжжя. У той час Лясота вів «Щоденник», де описував побачене і розповідав про свої дії.

«Щоденник» Лясоти охоплює період з 1573-го по 1594 рік. Звісно, писався він не для широкої публіки. Тому за життя автора так і не був виданий. Вперше побачив світ німецькою мовою в 1854 р. Уривки з цього «Щоденника» використовувалися Дмитром Яворницьким та іншими авторами, що писали про українське козацтво.

Звісно, Лясота в «Щоденнику» не збирався ні засуджувати, ні героїзувати козаків. Будучи достатньо освіченою й загалом незаангажованою щодо них людиною, прагнув дати їм об’єктивну характеристику. Водночас погляд Лясоти – це погляд людини Заходу на тогочасне українське козацтво459.

Лясота пише, що добратися до Запорізької Січі доволі складно. Дипломат розповідає про небезпечне плавання через Дніпрові пороги. При цьому говорить, що не раз доводилося виходити на берег, де часто чатують татари й нападають на подорожніх. Судячи з опису, узбережжя Дніпра в районі порогів та нижче – це невизначена територія, де є і татари, і козаки.

На початку червня, зазначає Лясота, йому вдалося дістатися до острова, званого Базавлук, що лежить при одному із дніпровських рукавів – Чортомлику, або, як його називають, Чортомлицькому Дніприщі. Тут була на той час козацька Січ. Козаки вислали назустріч Лясоті кількох знатних осіб, щоб привітати від імені їхнього товариства.

Лясота говорить про наїзд козаків на татар і турків: «Лише 18 червня вождь із рештою війська повернувся у свій табір із згаданого раніше морського походу. Він зустрів татар при очаківській переправі, мав із ними дві сутички, одну на воді, другу на суходолі, причому козаки взяли в полон пораненого в коліно знатного татарина на ім’я Белека з царських придворних. Та оскільки турецькі сили, що захищали татар від небезпеки, були надто великі, а саме складалися із 8 галер, 15 каравел і 150 сандалів, то козаки змушені були відступити й не могли зашкодити переправі»460. Схоже, такі наїзди для козаків були звичною справою і здійснювалися регулярно.

Із розповіді австрійського дипломата стає зрозумілим, що козаки проводили своєрідну політику «багатовекторності»: до козаків, окрім Лясоти, в той час приїхали посли від великого князя московського. Запорожці спочатку прийняли московітів, а потім вже говорили з Лясотою. І в першому, і в другому випадках йшла мова про те, щоб найняти козаків на військову службу.

За великим рахунком, козакам було байдуже, кому служити – австрійському імператорові чи московському князю. Головним питанням було питання оплати. На той час і католицька Європа, й православна Московія опинилися в стані серйозної конфронтації з турками. Обидві сторони були зацікавлені найняти якомога дешевше воїнів, котрі б воювали з татарами й турками.

Попри складність переговорів, Лясота схилявся до думки, що треба домовлятися з козаками. Принаймні це варто було робити з кількох причин. Ось ці причини у його викладі:

«1. Гадаючи, що війна, розпочата турками, триватиме не рік і не два, я вважав корисним залучити на наш бік таких хоробрих і заповзятливих людей, які з молодих років вправляються у військовому мистецтві й добре вивчили того ворога, з яким чи не щодня стикаються, тобто турків і татар.

2. Утримання цього війська коштує значно дешевше, ніж найманих солдатів інших народностей, бо їхні начальники вдовольняються загальними паями, не вимагаючи великої платні (яка звичайно становить немалу суму). До того ж вони мають власну артилерію і багато з них самі вміють із нею обходитися, тому при них не потрібно наймати й утримувати окремих гармашів.

3. Оскільки великий князь московський також зайнявся цією справою і через своїх послів повідомив козаків (яких уважає також своїми підлеглими), що вони можуть стати на службу до його імператорської величності, я не зважився поривати стосунків із ними, бо побоювався, щоб великий князь московський не образився і не відмовився прислати обіцяне допоміжне військо, про яке я чув і від його посла.

4. Я не міг підшукати іншого місця, де б так зручно могло приєднатися до нас допоміжне військо великого князя, крім цього; звідси його можна скерувати, куди буде потреба.

5. Коли я побачив і навіть частково переконався з великою небезпекою для себе, що ці переговори з козаками суперечать планам канцлера, я тим більше вважав за потрібне продовжувати їх, бо якби він схилив їх на свій бік, то це дало б йому можливість підкріпити й посилити ті шкідливі інтриги, якими він тоді займався (чого слід було остерігатися).

6. Навіть якби я відразу припинив з ними переговори, мені все одно довелось би виплатити їм усі гроші, які вони вже вважали заробленими за два походи, здійснені від імені його імператорської величності, а саме: один під Білгород, який вони зруйнували, а другий, коли вони намагалися перепинити татарам переправу під Очаковом, хоча й безуспішно через велику перевагу турецьких сил.

7. Оскільки внутрішні відносини в Польщі, очевидно, мали найближчим часом привести до перевороту, я вважав справою першочерговою заручитися дружбою цього товариства, яке не лише має величезний вплив на Україну, тобто Волинь і Поділля, але на яке зважає і вся Польща»461.

Аналізуючи вищесказане, можна зробити кілька висновків. По-перше, Лясота (і не лише він, а й правителі на Заході й на Сході, зокрема в Московії) розглядали козаків як людей, котрих можна найняти за певну грошову винагороду для військової служби. У цьому випадку варто враховувати, що в XVI ст. у країнах Європи поширеними стали війська, сформовані з професійних воїнів-найманців. Подруге, в той час уже існував ринок таких воїнів-найманців, а козаки «демпінгували» на цьому ринку. Не даремно ж Лясота зазначає, що «утримання цього війська коштує значно дешевше, ніж найманих солдатів інших народностей». При цьому козаки мали артилерію, що на той час високо цінувалося. По-третє, козаків можна розглядати як відносно самостійну військову корпорацію. З нею домовлялися про службу правителі різних держав. Через що ця корпорація ставала об’єктом європейської міжнародної політики.