Розділ «Кримське ханство: міфи та реалії»

«На превеликий жаль, мусимо визнати, що ставлення більшості українців до братнього кримського народу є продуктом російської імперської та радянської ідеологій і описується стандартними кліше: «набіги», «ясир», «невірні», «турецький вплив». Ми якось забуваємо, що саме кримські татари були союзниками Хмельницького у боротьбі за козацьку державу, що разом з кримським військом Виговський розбив москалів під Конотопом, що Кримське ханство було союзником Дорошенка, Мазепи, Орлика. Та й зрештою уперто ігноруємо той факт, що українська держава сьогодні значною мірою складається із земель Кримського ханства – й Одеська, і Миколаївська, і Херсонська області, і південь Запорізької, Донецької та Луганської, а крім того, уся Кубань – це все Кримське ханство, а отже, варто самим будувати взаємини з корінним народом цих земель, а не переспівувати московських пісень»228. Ці слова знаних письменників, братів Капранових залишаються актуальними сьогодні. І, певно, лишатимуться такими довгий час.

Це для них щось маргінальне – те, що не вписується в «національну історію», є чужим. До того ж ці знання, здебільшого, спотворені й міфологізовані. Кримське ханство в свідомості більшості українців сприймається як держава-паразит, котра жила переважно за рахунок ясиру з України. До того ж вона була васалом Османської імперії й, відповідно, не була впливовою. Про те, що ця держава належала до важливих гравців у політичному житті Європи часів Середньовіччя й ранньомодерного періоду, мала розвинуту економіку, різноманітні торгово-економічні зв’язки з Україною, була житницею Османської імперії й не раз суттєво вплинула на перебіг подій в Україні, пересічний українець, як правило, не знає.

Українці мало знають про історію Кримського ханства.

Щодо робіт про цю державу, то маємо переважно роботи тенденційні, написані переважно в проросійському дусі229. Ця тенденційність дає про себе знати навіть у роботах українських істориків, які намагаються бути об’єктивними. На жаль…

Історію татарського Криму варто починати з середини ХІІІ ст., коли відбулися помітні зміни на східноєвропейському просторі, пов’язані з татарською експансією Чінгізідів. Після походу Батия в 1239 р. більшість території Криму, за винятком Херсонеса, була включена до складу Монгольської імперії, потім – Золотої Орди.

Невдовзі тут з’являються генуезці, які на місці колишньої Феодосії створюють своє місто, що отримало назву Кафа. Протягом наступного століття вони опановують весь південний берег Криму, закріплюються на Керчинському й Гераклейському півостровах. Так виникла Газарія – своєрідна генуезька республіка. Вона платила данину татарам, а в її містах знаходилися ханські наглядачі – тудуни. Але після того, як у Кафі побудовані були міцні мури, Газарія фактично стала незалежною від татар і воювала з ними.

Генуезька фортеця в Кафі

Головою цієї держави був консул Кафи, якого призначали безпосередньо з Генуї. Звідти ж призначали консулів Солдайї (Судака) й Чембало (Балаклави) – хоча вони й підпорядковувалися консулу Кафи. Звідси ж призначали голів Херсонеса й Воспоро (Керчі). Також до Газарії належало Капітанство Готія, до складу якого входили міста Алушта, Гурзуф, Партеніт та Ялта з околицями. Воно керувалося консулом із Гурзуфа.

Уцілілі греки-візантійці із зруйнованих татарами міст поєдналися з готами й аланами в західній частині Кримських гір. Вони визнавали над собою владу Золотої Орди, але на рубежі XIV—XV ст. створили тут зі столицею в Мангупі князівство Феодоро, яке стало незалежним.

На Кримському півострові ніби зійшлися три цивілізації – татарська, західноєвропейська і візантійська. Такий стан речей зберігався до 1475 р. Саме тоді на південному узбережжі Криму висадилася величезна турецька армія. Вона захопила Кафу й Мангуп. Турки створили еялет, тобто провінцію, із центром у Кафі. До складу цієї провінції ввійшли південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. Незважаючи на те, що цей еялет за територією був невеликим, він відігравав важливу роль. Завдяки йому турки-османи здійснювали контроль за Азовським і частково Чорним морем. Також він дозволив їм суттєво впливати на союзне їм Кримське ханство230.

Становлення Кримського ханства, чи то Кримського юрту (ця назва є більш автентичною), пов’язане із дезінтеграцією Золотої Орди. Поширеною є думка, ніби в 1428 р. кримським ханом став Хаджі Гірей (бл.1400—1466), нащадок Чінгізхана в 11 коліні. Хоча джерел, які б однозначно підтверджували цю подію, не зберіглося. Начебто в результаті міжусобної боротьби, що велася в Золотій Орді, він змушений був покинути Крим і перебратися у Велике князівство Литовське, де отримав притулок. Правда, існує версія, що цей хан народився в Литві й тут жив, будучи великокнязівським намісником у місті Ліда. Хаджі Гірей протягом багатьох років ніби вів боротьбу за кримський престол, спираючись на підтримку Литви. У 1441 р. він прибув до столиці ханства – Кирим (Солхат), де зайняв престол. Принаймні документально підтверджено, що з весни 1442 р. він правив у Криму.

1441 рік, здебільшого, вважається роком створення Кримського ханства. Хоча насправді Кримський юрт мав відносну самостійність ще з кінця ХІІІ ст. Адже Золота Орда фактично була федерацією державних утворень, де кожна частина мала більшу чи меншу самостійність. Кримські правителі вже з 1287 р. чеканили свою монету. Це принаймні можна розглядати як одну з важливих ознак їхньої самостійності.

Хаджі Гірей зайняв кримський престол, спираючись на підтримку керівної еліти Великого князівства Литовського. Він відчував загрозу з боку хана Золотої Орди. Намагаючись убезпечити себе від цієї загрози, переніс у 1449 р. адміністративну столицю з Кирима, який знаходився на сході його країни, до Кирк-Єра в центральній частині півострова. Це був важливий крок у самостійності Кримського ханства від Золотої Орди. З 1455 р. Хаджі Гірей почав чеканити монету в Кирк-Єрі. До того часу монетний двір знаходився в Киримі.

Остаточним роком утвердження Кримського ханства як самостійної держави можна вважати рік 1452-й. Саме цього року литовські війська й війська Хаджі Гірея розгромили війська золотоординського хана Сеїда Ахмета на берегах Дніпра. Сам Сеїд Ахмет потрапив у полон до литвинів, де й закінчив своє життя.

Хаджі Гірей у 1461 р. дарував вкликому князю литовському й королю польському Казимиру Ягеллончику (1427—1492) ярлик із золотою печаткою на право володіння землями (переважно теренами сучасної Центральної України), які вважалися золотоординськими. Значна частина нинішніх українських земель на законних підставах ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Таким чином ці землі «звільнилися» від Золотої Орди. Хоча де-факто вони вже кілька десятиліть перед тим контролювалися великолитовськими князями.

1465 р. став роком тріумфу для Хаджі Гірея. Тоді він розгромив війська золотоординського хана Махмуда (?—1465). З того часу кримські хани почали перебирати на себе спадок Золотої Орди231. Принаймні стали першорядними гравцями на золотоординському просторі. Історію Східної Європи в епоху Середньовіччя варто осмислювати, враховуючи золотоординський контекст. Так, Московія та Кримське ханство, не кажучи про поволзькі ханства, виникли саме на цьому просторі. Велике князівство Литовське теж інкорпорувало частину цього простору, а правителі вказаної держави часто втручалися в справи державних утворень, що виникли на уламках Золотої Орди.

У 1480 р. хан Великої Орди Ахмат (?—1481) спробував відновити контроль над Московським князівством. Союзником його став великий князь литовський і король польський Казимир Ягеллончик, який, щоправда, не міг надати дієвої допомоги. Похід хана Ахмата на Московію завершився безрезультатно – т. зв. стоянням на річці Угра. Саме цю подію з часом російська історіографія почала трактувати як визволення Московії-Росії від «монголо-татарського іга». У цій ситуації московський князь Іван ІІІ (1440—1505) зумів заручитися підтримкою кримського хана Менглі Гірея (1445—1515), який конфліктував із Ахматом. Бажаючи нашкодити союзнику Ахмата, Казимиру Ягеллончику, кримський хан вирушив за намовою московітів у 1482 р. у похід на землі Великого князівства Литовського. Того ж року кримські татари взяли й розграбували погано укріплений Київ, спаливши його232. Менглі Гірей навіть надіслав Івану ІІІ золоті портир і дискос із пограбованої Софії Київської. Це ніби був один із найбільших погромів Києва за його історію, коли це місто й околиці на довгий час стали «пусткою». Хоча існує думка, що результати цього погрому є перебільшеними, а занепад Києва відбувся в наступні два десятиліття233. Таким чином, визволення Московії, цієї «нової Русі», від «монголо-татарського іга» було пов’язане зі знищенням столиці «старої Русі»234. Саме з того часу українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, стали об’єктом наїздів кримських татар. До того ж князівство змушене було платити кримському ханові данину, т. зв. упоминки. Ця данина ніби була «відкупним», щоб кримські татари не здійснювали наїзди на землі цієї держави. Однак насправді наїзди тривали, відзначаючись систематичністю. Бували періоди, коли вони траплялися щороку, а то й кілька разів на рік235.

Існувало кілька шляхів, якими прямували на Русь-Україну ординці. Це – Чорний (між Дніпром і Південним Бугом), Кучманський (між Південним Бугом і Дністром), Муравський (між Дніпром та Дінцем) і Покутський (між Прутом і Дністром). Вказані шляхи мали чимало відгалужень і переходів236.

Ці наїзди стали важливим джерелом доходів для кримських татар. Про них писав французький автор Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673 або 1685), який деякий час прожив в Україні й відносно непогано знав ситуацію в краї. «Крим [Crime], – стверджував він, – це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie]. Вони тут мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку»237.