Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

В умовах прикордонної війни сторожа цих замків не лише стримувала грабіжницькі наїзди татарських ватаг, а й сама влаштовувала походи на татарські й турецькі володіння – Кілію, Аккерман, Очаків, навіть на Крим, захоплюючи переважно табуни худоби й бранців. Як правило, ці походи здійснювалися під керівництвом прикордонних урядників. При цьому останні широко залучали козаків. Деякі старости, що контролювали прикордонні замки, стали відомими завдяки цим походам, а з часом навіть почали сприйматися як козацькі гетьмани. Такими, наприклад, були канівський та черкаський староста Остафій Дашкович (1455— 1535), староста хмільницький Предслав Лянцкоронський (1489?—1531) і особливо староста барський Бернард Претвич (бл. 1500—1562). Під керівництвом останнього почав свою прикордонну службу Дмитро Вишневецький. При цьому він уславився як один з найбільш завзятих нападників на турецькі володіння в Північному Причорномор’ї427.

Схоже, Дмитра Вишневецького не задовольняла роль підпорядкованого. Він прагнув стати самостійним ватажком. У 1553 р. починає збирати в пониззі Дніпра, на острові Мала Хортиця, свою козацьку ватагу. У нього був уже бойовий досвід, певні матеріальні статки й князівська харизма (що теж чимало значило). Українські автори намагаються представити цей чин князя як намагання дати відсіч татарській агресії. Чесно кажучи, це виглядає не дуже переконливо.

Більш правдоподібним є те, що Вишневецький створював своє військо, аби потім стати на службу до якогось щедрого можновладця. Коли виходити з такого, чисто прагматичного розуміння, нічого дивного немає, що князь влітку 1553 р. покинув Малу Хортицю й подався зі своїми козаками до Османської імперії (чи то в Константинополь-Стамбул, чи в Аккерман). Цей епізод у біографії Вишневецького не можуть пояснити українські історики. Адже він не відповідає ідеї, згідно з якою князь-войовник був борцем проти татар і турків.

Правда, невдовзі Вишневецький покидає Туреччину і приїздить до Польщі. На початку 1554 р. опиняється в Кракові. Тут його «лобістом» стає Миколай Сенявський – давній товариш Дмитра, з яким він воював проти татар і турків на прикордонні. Король Сигізмунд Август (1520—1572) пробачає Вишневецькому турецький вояж і призначає його «стражником на Хортиці». Князь будує на острові Мала Хортиця замок428. Оточене природними заборолами (водами Дніпра, плавнями), це місце було малоприступним для ворогів. З іншого боку, вказана фортеця, знаходячись неподалік татарських і турецьких володінь, могла стати непоганою базою для наїздів на ці землі.

На думку українських істориків народницького й націоналістичного спрямування, замок, побудований Вишневецьким на Малій Хортиці, і є початком Запорозької Січі. Щодо представників української радянської історіографії, то вони, як правило, дотримувалися іншої думки. Наприклад, один із провідних радянських істориків козаччини Володимир Голобуцький вважав, що фортеця, побудована Вишневецьким, призначалася для наступу… на запорізьких козаків429. Також подібні погляди знайшли відображення в радянських енциклопедичних виданнях. Не можна сказати, що така точка зору є безпідставною. Ще Дмитро Яворницький звернув увагу на лист короля Сигізмунда Августа до Дмитра Вишневецького, який відносять до 1557 р. У ньому читаємо наступне: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би стримати лихих людей, шкідників і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя здобути замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем»430.

Однак варто відзначити, що далеко не всі українські радянські історики дотримувалися такої точки зору на особу Вишневецького як на ворога козаків. Зрештою, сам Голобуцький в пізніших роботах, виданих за часів незалежності, демонстрував позитивне ставлення до Дмитра Вишневецького.

Хто правий у цій дискусії? Очевидно, не варто вважати фортецю на Малій Хортиці «типовою» Запорізькою Січчю. Адже створювалася ця твердиня з санкції влади за подобою інших приграничних замків. І передбачалося, що влада контролюватиме її. Але було одне «але». Будувалася ця фортеця переважно козаками, які тут концентрувалися. Тобто могла слугувати зразком для творення «справжніх» Січей.

Твердиня на Малій Хортиці довго не проіснувала. Влітку 1556 р. Вишневецький здійснив разом зі своїми козаками крупний наїзд на татарські й турецькі землі при підтримці московського військового загону. Спочатку пограбували околиці фортеці Ісламкерман на Таванській переправі (неподалік сучасної Каховки), а потім був узятий Очаків. Восени цього ж року князь уже сам, без московітів, двічі ходив на Ісламкерман. Під час другого походу захопив і спалив укріплення, а гармати з цієї фортеці, що належала кримському хану, були перевезені на Малу Хортицю431.

Звісно, така бурхлива діяльність Вишневецького на пограниччі не могла не викликати відповідної реакції з боку кримських й турецьких влад. Спочатку ситуацію намагалися врегулювати на дипломатичному рівні. Королю Сигізмунду Августу було вказано, що дії Вишневецького є порушенням миру. Король же, в свою чергу, виправдовувався перед кримським ханом Девлет Гіреєм, заявляючи, що літні наїзди 1556 р. – справа московських козаків, до якої Вишневецький не мав стосунку. Навіть було намагання переконати володаря Криму, що фортеця на Малій Хортиці буде корисною для ханства як забороло проти московської експансії. І не випадково саме Вишневецькому доручено тримати сторожу на Дніпрі, адже він мав добрі особисті стосунки з султаном та ханом. Але після осінніх виправ князя на турецькі й татарські землі ці аргументи виглядали непереконливо. Кримський хан Девлет Гірей навіть намагався домовитися з Вишневецьким, запрошував його до себе на службу. Та запрошення це прийняте не було. До речі, таке запрошення дає підстави твердити, що хан міг брати до себе на службу християнських козаків. І така практика мала поширення.

Після відмови Вишневецького хан поставив перед собою завдання знищити «гніздо неспокою» в Пониззі Дніпра. У січні 1557 р. він, скориставшись тим, що річкові води замерзли, з великими силами підійшов до фортеці на Малій Хортиці і взяв її в облогу, яка тривала 24 дні. Твердиню не вдалося взяти. Вишневецький сповістив Сигізмунда Августа про свою перемогу. При цьому він запевняв короля, що татари не нападатимуть на українські землі, доки стоятиме його фортеця. Князь також просив, аби йому допомогли посилити її людьми та зброєю. Натомість, від Сигізмунда Августа він отримав лише обіцянки й похвалу. А також рекомендації не загострювати стосунки з татарами.

Наприкінці літа до Малої Хортиці знову прийшли війська кримського хана, підсилені загонами яничар та молдаван. Вишневецький, не отримавши допомоги, виявився покинутим напризволяще. Твердиню було взято у повну блокаду. Після тривалої облоги князь покинув її, оскільки закінчилися харчові припаси. Його козаки невеликими групами пробиралися крізь турецькі й татарські заслони до Черкаського замку. Фортеця на Малій Хортиці була зруйнована432.

У такій ситуації Вишневецький вирішує шукати для себе нового могутнього покровителя. Погляд його звертається до московського царя Івана Грозного. Пізньої осені, у листопаді 1557 р. він зі своїми людьми переходить на землі Московії433.

Цей вчинок теж «дивує» деяких наших істориків. Хоча якщо розібратися, дивного нічого немає. Вишневецький розумів, що його напади на татарські й турецькі землі не будуть підтримані з боку можновладців Великого князівства Литовського й королівства Польського. А сидіти в приграничному замку, не маючи змоги «погуляти» на ворожих теренах, йому не хотілося. Можливо, князь навіть відчував себе зрадженим. У такій ситуації йому «руку подали» московіти. То чому цим було не скористатися? Тим більше, що в його літньому поході 1556 р. на татарські й турецькі землі брав участь загін московітів.

Московія хоча й визнавала формально зверхність над собою кримського хана як найстаршого Чінгізіда і навіть сплачувала йому «упоминки», однак вела з ханством постійні війни, що мали переважно прикордонний характер. Вишневецький, який мав чималий досвід боротьби з татарами, міг би московітам якраз придатися. З іншого боку, московіти потрібні були князю як покровителі. Зрештою, він отримав пропозицію, від якої важко було відмовитись. Йому надавалися у володіння, «у вотчину», місто Бєлєв та кілька сіл у Підмосков’ї. Також князь отримав 10 тисяч рублів – велику на той час грошову суму.

Як московський воєвода Вишневецький здійснив кілька походів на татар. Найбільш відомим був його похід на турецьку фортецю Азов. У 1559 р. князь Вишневецький тричі зі своїм військом ходив на це місто, що дуже занепокоїло турецьку владу. Був здійснений дипломатичний тиск на Московію. Коли наступного, 1560 р., Вишневецький зі своїм військом пішов на Азов, московська влада на позір відмежувалася від цього, а дії князя подавала як його приватну ініціативу. Схоже, вона навіть поінформувала турків і татар про плани Вишневецького. Водночас турки вдалися до безпрецедентних дій, аби захистити Азов та кримське узбережжя від нападу. Весною 1560 р. до цього міста було відправлено сім військових кораблів. Планувалося також провести мобілізацію, створити із мобілізованих спеціальну армію, підсиливши її загонами яничар, а також воїнами з Кримського ханства, Молдови та Волощини. Це був чи не єдиний випадок в історії Османської імперії, коли такі масштабні приготування проводилися, аби дати відсіч не якійсь ворожій державі, а окремій особі та її війську434. Не дивно, що турецька влада розглядала Вишневецького як одного з найбільших своїх ворогів.

Князеві не вдалося взяти Азов і здійснити рейд на Крим. Сили, які протистояли йому, виявилися набагато більшими, ніж його власні. Та й реальної підтримки з боку московітів не було. Доводилося розраховувати на своїх воїнів, а також підтримку місцевих козаків, що знаходилися на Дону, та черкесів.

Ймовірно, під час приазовської кампанії Вишневецький знову відчув себе зрадженим – на цей раз з боку московітів. Восени 1560 р. він починає переговори з польським королем Сигізмундом Августом про своє повернення на землі України. Влітку 1561 р. покидає Московію і знову опиняється на Подніпров’ї.

Цікаво відзначити, що саме в 1560 р., під час військових виправ Вишневецького на Приазов’ї, було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ, який був столицею Війська Донського). Тому Дмитра Вишневецького є не менше підстав вважати засновником донського козацтва, аніж козацтва запорізького.

Вважається, ніби Вишневецький зупинився на Монастирському острові (зараз цей острів перебуває в межах міста Дніпро). Вказане місце знаходилося не на дніпровському Пониззі, за порогами, як Мала Хортиця, а перед порогами. За посередництвом свого двоюрідного брата Михайла Вишневецького (1529—1584), на той час старости черкаського, князь домігся від Сигізмунда Августа для себе та своїх козаків ґлейтових листів – письмових гарантій безпечного перебування на українських землях435. Є згадки, що, знаходячись у Подніпров’ї, Вишневецький організував виправу до околиць Очакова. Будівництво фортеці на острові Монастирському так і не було завершене. Схоже, цей терен не надавався для «ідеальної» бази, звідки можна було робити наїзди на турків і татар, як це було з фортецею на Малій Хортиці. А можливо, у Вишневецького з’явилися нові пріоритети.

Князь налагоджує стосунки з Ольбрахтом Лаським (1536—1605). Це був добре знаний у Польщі та й загалом у Європі авантюрист. Таких людей породжувала тогочасна бурхлива епоха, котра часто іменується ренесансною. Один з найвидатніших польських ренесансних поетів Ян Кохановський (1530—1584) навіть оспівував Ласького. Два блискучі авантюристи, Ласький та Вишневецький, зустрілися і знайшли спільну мову. Ласький, зокрема, хотів контролювати молдавський престол. Не без його допомоги молдавським господарем став Якоб Гераклід Деспот (до речі, адепт ренесансної культури). Останній намагався поширити цю культуру в своїй державі, що викликало негативну реакцію з боку консервативно налаштованих молдавських бояр. Проти Деспота була організована змова. У такій ситуації при певних домовленостях із Лаським молдавським престолом вирішив заволодіти Вишневецький, розраховуючи на підтримку бояр. Та його «обіграв» інший претендент на трон молдавського господаря – Штефан Томша (?—1564). Існує версія, що останній заманив Вишневецького з невеликим козацьким військом на терени Молдови, під Сучаву, а там розгромив його. Хоча, направду, обставини поразки князя не зовсім ясні. Можна лише стверджувати, що десь наприкінці серпня 1563 р. він був розгромлений під селом Верчикани (неподалік Сучави). Сам Вишневецький потрапив у полон. Томша, аби заручитися підтримкою турецького султана, вирішив послати йому знаменитого полоняника436. Справді, для тодішнього повелителя Османської імперії, султана Сулеймана І, це був чудовий подарунок. Адже до його рук потрапив один із найбільших ворогів Оттоманської Порти.