Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

(липень-вересень 1920)

1. Перед протинаступом на польському фронті.

Від закінчення Всеукраїнського з'їзду Рад наш гурток галичан, що був тоді в Харкові, мав чимало роботи. Після того, як слідча комісія в справі «зради» галичан видала ухвалу, що 60% вини в переході двох наших бриґад до поляків падає таки на самих комуністів, які працювали в галицьких частинах, як політпрацівники, нам дозволено знову організуватися в галицькі формації для боротьби проти поляків. Але ж ми не могли братися до організації на більшу скалю, бо для такої праці було нас у Харкові дуже мало. Одначе ми створили окремий комітет для опіки над нашими вояками, оборони їх проти арештів ЧК та допомоги потребуючим. Бо саме тоді до Харкова прибув з Одеси транспорт (приблизно 600 осіб) галицьких стрільців, разом із цивільними громадянами, що перейшли були влітку 1919 р. в Україну та разом з нами переживали пекло т. зв. «чотирикутника смерти». Всі вони були арештовані в Одесі після подій на фронті в квітні 1920 р. Власне, це були недобитки наших людей, бо багато їх порозстрілювали чекісти в одеських тюрмах. Нерозстріляних довго тримали в тюрмах і врешті, на настирливі заходи поруч. УГА Семена Галицького вислали їх до уряду УСРР у Харків. Коли всі вже були посаджені в товарові вагони, то вночі, як люди спали, чекісти оточили поїзд і засипали його вогнем із скорострілів. Це було «прощання» одеських чекістів з нашими людьми. Тоді в цьому пеклі загинуло багато вояків УГА й цивільних громадян, між ними також жінки й діти. Одеська жахлива подія на залізничій станції була мініятюрою тієї великої трагедії галичан, які по подіях на фронті залишилися в Україні. Приблизну картину цієї трагедії дають численні спогади тих, що якось осталися живі й друкували ці спогади в календарях «Червоної Калини» з 30-х рр. та в інших календарях. Одначе ніколи, мабуть, не можна буде устійнити, скільки загинуло тоді наших людей.

Добрим янголом одеських в'язнів був згаданий вище пор. С. Галицький. Він щиро опікувався ними, заступався за них у ЧК, передавав в'язням білля, харчі, що їх жертвували наші одеські патріоти галичанам та своїм рідним, які були в тюрмі. Кінець-кінцем Галицький добився того, що ЧК вислала галицьких в'язнів до Харкова. Вони прибули туди зовсім пограбовані, без грошей, без будь-яких харчів. Ними треба було негайно заопікуватися, роздобути для них одяг, білля, взуття. Не легка це була справа. Тому наш гурток мав праці по вуха.

Всіх тих людей зібрали в одному пункті, і звідти вони ходили шукати собі роботи, щоб заробити на прожиток. З цим одеським транспортом прибув до Харкова колишній ком. бриґади УСС-ів отаман Осип Букшований. Його не було при УСС-ах цілу зиму, він десь роз'їжджав, але ніхто не знав, де й з якою метою. Схоже було на те, що комусь служить. Одначе він ніколи не згадував про це. Тому ми й не мали довір'я до нього й не втаємничували його в наші справи.

Незабаром після з'їзду Рад прибув до Харкова В. Винниченко з Відня. Він перейшов тоді на радянську плятформу й видавав у Відні комунофільський часопис «Нова Доба», а тепер приїхав до уряду УСРР на переговори в справі йоіго співпраці з большевиками; вимагав для себе місця в ЦК КПбУ, в Політбюрі партії та в уряді УСРР. Надіявся, що большевики приймуть його з відкритими обіймами. Про велике розчарування, що його зазнав Винниченко в большевицькій дійсності, я розповідаю далі.

На початку червня 1920 р. большевики почали несподіваний наступ на польському фронті. Дня 5 червня перша кінна армія під командуванням Будьонного, прорвала польський фронт в районі Попільня-Козятин і за два дні просунулася вже на захід від лінії Бердичів-Житомир. Майже одночасно кіннота Котовського у хвастівській групі військ займає Білу Церкву (8 червня) і Хвастів (9 червня).[71] Цим несподіваним наступом большевики просунулися далеко в запілля 2-ої й 3-ої польських армій й зчинили серед поляків паніку. Поляки хутко й хаотично відступають, знищуючи по дорозі всі мости, від ланцюгового в Києві починаючи. Це чималою мірою сповільнило темпи наступу червоних, бо достана воєнного матеріялу й харчів для армії на фронт була на деякий час спаралізована.

Головний удар червоних був спрямований на Варшаву. Тому большевицький західній фронт під командою Тухачевського йде швидшим темпом, а за ним тягнеться південно-західній фронт у напрямі Збруча. В половині липня 1920 р. червоні переходять Збруч і займають вузьку смугу Галичини між Збручем і Гнилою Липою — на заході, по Дністер на півдні. Відтоді по день 12 вересня ця частина нашого краю була під большевицькою окупацією. В Тернополі, найбільшому місті в цій смузі, при головному шляху Львів-Київ, осів тимчасовий «уряд» Галицької Соціялістичної Радянської Республіки під головуванням Володимира Затонського.

Діяльність цього «уряду» та його поплічників, галицьких комуністів, становить предмет цієї частини моєї праці. Для неї я використав, окрім моїх особистих спогадів, ще такі джерела:

1) Борис Колодій: «Галицька Соціалістична Радянська Республіка», вид. накладом Української Католицької Організації, Львів 1932 р.

2) Д-р Лонгин Горбачевський: «До історії Галревкому» — недрукований спогад учасника подій (у моєму архіві).

3) А. В. Лихолат: «Разгром националистической контрреволюции на Украине 1917-22», вид. Державного Вид-ва політ. літератури, 1954.

4) Михайло Курах: Записник, недрукований архів Кураха.

Названі під 1), 2) і 4) автори — це колишні старшини УГА й СС-ів, що були в Тернополі під час большевицької окупації й пишуть як очевидці. Твір московського історика наскрізь тенденційний, далекий від історичної правди. Це я принагідно спростовую.

2. Реакція галичан у Харкові на фронтові події.

На першу вістку про протинаступ большевиків на польському фронті всі галичани, що були в Харкові на весні 1920 р., заметушилися. Перспектива визволення Галичини від поляків не могла бути для нас байдужою. Але з другого боку, ми не мали підстав до повної радости, бо знали, що большевики накинуть нашому народові свою ідеологію, свої революційні гасла й свій терор, а рівночасно будуть розписуватися в своїй пресі про «радість нашого села з приводу визволення» від поляків. Ми були певні, що наш нарід не сприйме ні комуністичної ідеології, ні большевицького ладу, що з цього приводу стануться конфлікти, які коштуватимуть великих жертв. Сама думка про це наганяла на нас острах.

Найбільше пригнічувала нас свідомість, що немає вже нашої хороброї УГА. Передчасний перехід двох наших бриґад до поляків та військ УНР, що стався кілька тижнів перед тим, спричинив не тільки смерть великого числа наших старшин і стрільців, але й остаточну ліквідацію тієї нашої збройної сили, яка, вступивши в Галичину, навіть у складі червоної армії, могла б захистити наш край від большевицьких експериментів і насильства. До трагедії з кінця квітня 1920 р. ми вірили, що шанси нашого народу на повне визволення від ворожої окупації та на відбудову самостійної держави в Галичині з вороттям УГА до краю значно зростуть. Бо большевики й поляки, зайняті війною на життя і смерть, не зможуть задушити спонтанного зриву галицьких українців, що його викличе поява рідної армії, коли її ряди виповняться масовим напливом свіжих незужитих молодих сил, які стануть на місце виснажених воєнними діями й пошестями стрільців, що в наслідок цього наш уряд на еміґрації, очо люваний Петрушевичем, нарешті доб'ється від Заходу визнання для нас права на вільне життя. Ця віра окриляла нас цілу зиму 1919-1920 р. і надавала нам моральних сил перетривати надмірно тяжкі часи союзу УГА з червоними. В цій вірі ми й робили все можливе, щоб зберегти цілість нашої, хоч і здесяткованої епідеміями, армії. Але наші сподівання розвіялися в квітні 1920 р. по зникненні УГА. Замість неї тепер мали вступити в наш край московські полки, що їх наш нарід бачив недавно, в рр. 1914-17; в його пам'яті ще свіжою була картина нечуваних утисків від москалів, нещадного нищення нашого культурного доробку та господарських надбань, а також жорстоких репресій над нашими громадськими діячами, включно з князем нашої Церкви митрополитом Шептицьким.

Ми були свідомі того, що наш невеличкий гурток галичан, які силою обставин залишилися в УСРР, поза таборами праці над Волгою і в Кожухові, не буде відігравати ніякої ролі в Галичині та що ми будемо німими свідками большевицького порядкування в нашому краї. Але ми були безсилі в нашому становищі, нас, немов потопельників, несла течія.

Була в нас ще маленька надія на те, що большевики в Галичині інакше будуть поводитися, як у наддніпрянській Україні. Бо ця країна була на протязі двох століть під московською владою, і большевики могли вважати її за частину московської імперії, яку відбудовують. А Галичина жила в парляментарному устрої австро-угорської держави, і ментальність галичан була зовсім відмінна від ментальности наддніпрянців. Ми надіялися, що большевики в нашім краї будуть уживати інших метод у поведінці.