Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

Ми нічого не знали про задуми большевиків у галицькій справі. Можливо, що вони самі не мали ще тоді ніяких плянів. Та проте нам дуже хотілося почути щонебудь бодай посередньо через Винниченка, що був саме тоді в Харкові на переговорах з большевиками.

Але Винниченко не хотів зустрічатися з нами офіційно, може тому, щоб не пошкодити собі в большевиків. Та попри все, нам удалося «добратись» до нього через Конара й з його посередництвом ми взаємно інформувалися про завваження та вражіння з розмов з офіційними представниками уряду УСРР. Перед кожною зустріччю Конара з Винниченком ми радилися в різних справах і устійнювали напрямні для розмов на тих зустрічах. Ми переконували Винниченка, що він у большевиків нічого не осягне, що вони тільки використають його ім'я, але числитися з ним не будуть. Але він якийсь час дурив себе надією на позитивні наслідки його торгів з партійними й урядовими колами УСРР. Для нього показником большевицьких плянів в Україні мала бути їхня політика в Галичині. Він міркував так:

«Якщо большевики дадуть автономні права Галичині, то й наддніпрянська Україна матиме автономію в РСФСР; коли ж Москва відступить Галичину радянській Польщі, тоді й Україні нема чого сподіватись від неї. Тому Винниченко просив нас через Конара інформувати його з Галичини про большевицьку політику там. А з того, що він довідувався від нас, з листів, що їх Конар слав йому з Тернополя в Харків, він кінець-кінцем переконався, що з большевиками спільної мови він не знайде. Це великою мірою вплинуло на його постанову вертатися туди, звідки приїхав. У своїх сподіваннях Винниченко спирався на постанови з'їзду РКП з 1919 року та на рішення 4 Всеукраїнського з'їзду Рад у справі державного становища УСРР. Та це дуже скоро виявилося політичним маневром Леніна.

Наш гурток галичан брав до уваги ще одну можливість: залучення Галичини до УСРР на підставі проголошеної в січні 1919 р. соборности. Цього ми, правду кажучи, найбільше бажали. А покищо ми лаштувалися в дорогу на Київ, щоб у міру просування наступу большевиків пробиватися до Галичини.

В Києві ми були недовго. Тут ми радилися, що робити далі, тобто які брати на себе обов'язки. Конар думав у Галичині активно встрявати в політику й добирав собі людей. Він був душею нашого гуртка, і ми орієнтувалися на нього. Своїм спритом він з усіх нас найбільше надавався, щоб до деякої міри впливати на Затонського. На його запитання, що я думаю робити, я відповів, що після розпаду УГА для мене вже немає місця між большевиками, бо відпали моральні спонуки, які примушували мене співпрацювати з ними. З Затонським мені не по дорозі, а він певно буде грати важливу ролю в Галичині (тоді ми ще не знали, що він буде головою радянського уряду в Галичині). Тому я хотів би при найближчій нагоді відв'язатися від большевиків, а покищо мушу ще деякий час «валяти дурня».

З Конаром я міг говорити зовсім щиро. Ми здавна були у близьких взаєминах. Він був моїм учнем у рогатинській гімназії, а за війни в леґіоні УСС моїм мужем довір'я й деколи виконував дуже вправно мої доручення політичного характеру. Під час союзу УГА з большевиками він зробився дуже метким, активним комуністом. Я був тієї думки, що в душі він не був щирим комуністом, а коньюнктурним, в національних питаннях він був абсолютно певною людиною. Так дивилися на нього й усі інші члени нашого гуртка.

В той час не можна було ні з ким говорити щиро, бо в наші ряди проникали таємні аґенти ЧК, насамперед наші перевертні, що заради особистої кар'єри ладні були жертвувати не тільки товаришами, але й рідними, навіть добром народу. Це й є прокляття кожного революційного хаосу, що в ньому випливають на поверхню всякі темні типи, які завдають своєму оточенню багато лиха.

Конар узяв до відома мої пляни щодо майбутнього, тільки просив мене у випадках потреби помагати йому порадами, бо він відчуває потребу таких порад просто для контролі себе самого. Покищо він порадив мені піти на працю до штабу ХІV армії, що вже наближається до Збруча і вступить у Галичину.

При виїзді з Києва Конар просив мене заїхати до Бердичева. Там мали залишитися чимало галичан при відступі червоних під час польського наступу; їх треба б мобілілізувати до нашої галицької червоної армії, яку радянський уряд після реабілітації галичан у Харкові дозволив знову формувати. На це я відповів, що я принципово проти втягування наших стрільців у нову авантуру, бо вони занадто виснажені минулорічними переходами. До того нова галицька армія не буде вже нашою ідейною армією, а — силою в руках большевиків, згл. Затонського й його поплічників. Про око я можу поїхати в Бердичів, але не докладу руки до тієї справи. Конар не протестував.

В Бердичів я попав якраз під час з'їзду голів сільських ревкомів. За большевицьким звичаєм я привітав з'їзд від імени галичан, а потім запитав, чи є в повіті які стрільці УГА. Багато з приявних заявили, що в їхніх селах є галичани, всі працюють у селян на полях, деякі одружилися й пристали до родин своїх жінок. Мене просили залишити наших хлопців по їх місцях, бо вони «браві» люди й добрі робітники, дуже потрібні тепер під час жнив. Я відповів, що мобілізація не є примусова, а коли наші люди працюють на полях, то це також корисне для держави. Але якщо хто з них хотів би вступити в галицьку частину, щоб такого спрямували на Київ. Наскільки мені відомо, ніхто з наших стрільців до нової галицької армії не вступив.

В Києві одна пані просила мене провідати в Жмеринці, де стояв штаб ХІV армії, її брата, інженера, що працював в управі залізниць. Від весни вона не має ніякої вістки про брата й дуже стурбована цим.

В Жмеринці на вказаній адресі зустріла мене на порозі дому літня пані і на мій запит про інженера дала ухильчиву відповідь. Спершу це мене здивувало, але я зараз подумав собі, що вона правильно зробила, не зрадивши місця перебування свого чоловіка незнаній особі. Коли ж я відрекомендувався їй та передав привіт від сестри її чоловіка, вона завела мене у великий сад за домом, де в кущах цілими днями переховувався інженер; тільки на ночівлю приходив до хати. Там ми провели якийсь час у розмові. Факт, що він переховувався від большевиків, збудив у мене довіру до нього. Виявилося, що це був видний діяч, здається, партії с-д і мав зв'язки з членами уряду Мазепи. Про долю УГА він також знав доволі докладно.

Інженер дуже скаржився на поляків, що вони поводилися в Україні, як завойовники, з місцевим населенням були такі ж жорстокі, як і червоні. З польською армією до Жмеринки приїхали польські залізничники, обсадили всі вищі посади в управі залізниць, вигнавши звідти попередніх урядовців, серед них також і цього інженера.

Те саме розповідає І. Мазепа в своїй праці «Україна в огні й бурі революції». Він пише:

«При всьому несприятливому враженні, яке зробив на мене зміст Варшавського договору, я все таки не припускав, що поляки дозволять собі так по-грабіжницьки поводитися з своїм союзником. Вже під час перебування нашої армії в Зимовому поході поляки так чисто повивозили з західніх повітів Волині й Поділля все, що тільки можна було, що тепер, коли почався спільний похід на Україну, навіть сам Петлюра залишився без засобів пересування: він мусів тепер їздити в поїзді, що складався з кількох звичайних теплушок. Таким поїздом він приїхав до Могилева».[72]

«До нашого уряду доходили скарги на те, що поляки в багатьох містах і селах Поділля й Волині встановлювали свою владу і поводилися з населенням як звичайні завойовники: усували українців з адміністративних посад і на їх місця призначали поляків, забирали й вивозили в Польщу різне майно, особливо залізниче й пошт.-телеграфне».[73]

Про інтернування наших двох бриґад, що в квітні перейшли від большевиків до поляків, щоб разом з армією УНР стати до боротьби з червоними, Мазепа розповідає:

«Саме в той час у Вінниці стало відомо, що поляки інтернували галицькі частини, які перейшли від большевиків до польсько-українського фронту. Петлюра під час нашої розмови в Могилеві нічого не сказав мені про це. Про інтернування галицьких частин я довідався вперше у Вінниці від І. Макуха, що разом з іншими членами нашого у-ряду приїхав тоді з Кам'янця. Всі ми дивилися на інтернування галицьких частин, як на вияв тих дійсних плянів, з якими поляки йшли на Україну. Ми вважали, що перехід галицького війська до нас відновлює соборний український фронт проти большевиків і зокрема ліквідує те роз'єднання українських національних сил, яке сталося восени 1919 р. Але польський «союзник», очевидно, був заінтересований у протилежному».[74]

В 2-му томі своєї праці на ст. 166 Мазепа каже, що особливе хвилювання серед учасників наради членів уряду по від'їзді Петлюри до Польщі викликала вістка про те, що поляки захопили на станції Миропіль наш панцерний поїзд і забирають майно нашого постачання. Панцерний поїзд вони наказали видати їм на перепустку для С. В. Петри до Польщі.

Окрім згаданого інженера, в Жмеринці я говорив ще з кількома нашими патріотами-наддніпрянцями після відступу поляків. Всі вони однаково висловлювалися про польську політику в Україні весною 1920 р.