Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

«В комісаріяті військових справ працював М. Курах, що був дуже схожий на одного з секретарів Затонського. З Мєнську приїхав зв'язковий, галицький комуніст Дмитро Барчук, що привіз інструкції для Затонського й листи від Барана та Хомина. Саме тоді Затонський був на засіданні Ревкому, тому Барчук хотів передати привезені матеріяли через котрогось із секретарів. В цей момент появився Курах, і на нього вказали як на секретаря Затонсьокого. Барчук у добрій вірі передав Курахові матеріяли, а той, звичайно, поцікавився їхнім змістом і щойно потім передав їх справжньому секретареві Затонського.

Того самого дня ввечері в помешканні Кураха зібралося кілька старшин, що працювали в різних установах, і він поінформував їх про зміст тих листів та інструкцій, які так наочно свідчили про зрадницьку політику большевиків. На цій нараді були: Конар, Паліїв і Козоріз. Справи, що їх зреферував Курах, дуже здивували всіх, бо ж вони, як члени уряду Затонського, нічого не знали про ту політику, яку за їх плечима провадив Затонський. Було вирішено заінтереплювати його в цій справі й протестувати проти таких закулісних махінацій, якими він порушує права українського населення Галичини. На найближчому засіданні Галревкому Конар дійсно дуже гостро скритикував діяльність Затонського й протестував проти його таємних переговорів з урядом радянської Польщі поза плечима інших членів Галревкому. Затонський відповів, що він за свої вчинки відповідає перед московським центром і веде таку лінію, яку йому наказано. Він не стерпить ніякої опозиції з боку «шовіністів і сепаратистів». У нього досить сили, щоб дати собі раду з ними. Але справи приєднання Галичини до Польщі не заперечив».[77]

Дальша розповідь Колодія про наслідки виступу Конара не є правдива. Він каже, що після того засідання Галревкому Затонський розпустив галицьку комуністичну партію, при перереєстрації її членів усуснув з неї політично непевних людей і таким чином позбувся опозиції в своєму «уряді». Потім позаарештовував галицьких старшин; м. ін. наказав арештувати Кураха, Горбачевського, Жмура й Капусту. Неправдиво також характеризує він ролю Палієва в цій справі: і про арешт Горбачевського й Капусти і про арешт Кураха. Про те, як воно було насправді, була мова вище.

Характеристичним для політики Затонського в Галичині було ось що: в Бродах червона армія захопила великий товаровий поїзд, навантажений сільськогосподарськими машинами. На засіданні Галревкому Затонський заявив, що воєнну здобич треба вислати в Москву, як тільки направлять знищену залізницю. Проти такої настанови голови комітету виступила опозиція. Вона вимагала, щоб залишити здобуті машини для розподілу їх між нашими селянами, що їх господарство знищене воєнними діями останніх років. Затонський обстоював своє, він твердив, що московський центр розподілить машини так, як вважатиме за потрібне. Скінчилося тим, що ці машини таки помандрували до Москви.

11. Зустріч Затонського з українською інтеліґенцією.

Якось наприкінці червоної окупації Галичини Затонський скликав українських інтелігентів Тернополя на нараду-конференцію. Зібралися всі, хто в той час був у Тернополі. Велика заля польського т-ва шк. народніх була виповнена по береги. М. ін. були також ті наші інтеліґенти, які верталися з Наддніпрянщини додому, але через воєнні події чекали нагоди, коли відкриється їм дорога на захід. Був між ними проф. Прийма, до війни директор гімназії в Яворові; він перейшов з УГА за Збруч улітку 1919 р. і вчителював на Полтавщині. Тепер же вертався до свого місця праці.

Затонський показав себе тоді перед нашими інтеліґентами з найгіршого боку. Почав свою доповідь про значення пролетарської революції світового маштабу й раз-у-раз накидався на галицьку «зацофану» інтеліґенцію, лаяв її модними тоді в большевиків словами «запроданці капіталізму», «політичні проститутки», закидав їм брак розуміння далекосяжности сучасного великого процесу. Досі він ніколи не зустрічався з галицькими інтеліґентами, а спирався виключно на інформаціях своїх поплечників комуністів. Серед усіх ворогів пролетаріяту, на його думку, перше місце займає галицька інтеліґенція; вона духово бідна, примітивна, наскрізь назадницька, не видала з своїх рядів жодної великої людини ні в літературі, ні в політиці. Тепер, коли пролетарська червона армія вступила в Галичину, щоб закріпити здобутки революції й понести її дальше на захід, ця інтеліґенція, замість включитися у великий процес, стоїть осторонь і чекає повороту білої Польщі, а з нею «авантурника, наймита капіталістів» Петлюри. Та поки вони тут появляться, він, Затонський, розправиться власною рукою з тими, які не хочуть співпрацювати з радянським урядом, так само, як він розправився з не одним ворогом пролетаріяту в Наддніпрянській Україні. Говорив він із затиснутими з люті зубами, раз-по-раз ударяючи об револьвер, що висів у нього при боці. Якийсь несамовитий садизм пробивався з його погроз. Коли взяти до уваги ще й зовнішній вигляд Затонського, що вважав неохайністю, скуйовдженою чуприною й густою нестриженою бородою, то він міг зробити тільки дуже негативне враження на приявних. З доповіді Затонського виходило, що він мав у пляні розправлятися «по законам революції», тобто ліквідувати потенційних ворогів революції, яких він бачив у галицьких інтеліґентах.

Біля мене сидів на зборах один старший віком учитель гімназії, Бр. Старецький; він не міг спокійно слухати теревень Затонського й реаґував на його тон вигуками: «дурень!», «хам!» тощо. Я мусів гамувати обуреного старого, остерігати його перед великою бідою, яка могла його за це спіткати.

Після доповіді взяв слово проф. Прийма. Він спокійним речевим тоном збивав твердження Затонського про галицьку інтеліґенцію, вказав на факти, що з її рядів вийшли такі визнані в світі таланти, як Франко, Стефаник; доводив, що ця інтеліґенція, вийшовши з народу, жила близько з ним, захищала його в потребі, помагала селянинові піднестися з темряви й господарських злиднів, вела провід у боротьбі народу з чужими панами, визискувачами та всякими народніми п'явками. Аґрарний страйк галицьких селян організувала наша молода інтеліґенція. Коли ж після розпаду Австрії над нашим краєм повисла небезпека нової неволі в ярмі польського поміщика, то ця інтеліґенція вела селян у бій за політичну й господарську волю, а тепер разом з народом карається в польських тюрмах. Доповідач Затонський не має ніякого поняття про життя Галичини в минулому, про твердий шлях росту галичан від хвилини визволення їхнього краю від польської шляхти, яка привела була наш нарід до повного культурного, політичного й господарського занепаду; ні врешті не знає про велику ролю галицької інтеліґенції в тому процесі росту народніх мас. Думки Затонського про цю інтеліґенцію сперті на інформаціях молодих примітивних людей, які демагогічно кричать про заскорузлість інтеліґентів галицької землі, бо така тепер мода, такий дух часу.

Спокійний тон промови Прийми й суттєва арґументація його тез не могли не вплинути на Затонського. Одначе він не хотів залишити за своїм опонентом останнього слова; тому у відповіді Приймі він тільки повторяв свої думки, але не входив у саму сутність справи. Всі виходили з наради з несмаком, пригнічені тим, що почули від голови «уряду» ГСРР.

Наш гурток зібрався того ж дня увечері на нараду в домі моєї покійної сестри на вул. Бродзінського, щоб обміркувати ситуацію, створену виступом Затонського. З досвіду ми знали, що його погрози не залишаться голословними, що за ними прийдуть діла. Затонський мусів передбачати, що наша інтеліґенція гостро зареаґує на віддачу радянській Польщі нашого краю, що мало незабаром статись. Тому він мав у пляні профілактично розправитися з потенційними ворогами, яких він бачив, звичайно, не безпідставно, в галицькій інтеліґенції. Наш гурток на своїй нараді довго розважав над цим питанням; річ була в тім, яке мало бути наше становище щодо можливої кривавої розправи Затонського; чи мали б ми спокійно спостерігати це, чи якось реаґувати. Пасивністю в цьому випадку ми стягли б на себе велику відповідальність перед історією й народом. Після довгих розважань над цією справою ми остаточно вирішили: краще наложити головами, ніж стягати на себе вину (хоча б посередню) нашою пасивністю. Отже, коли впаде перший наш інтеліґент з руки Затонського, то другим мусить упасти Затонський від наших рук.

Нарада відбувалася пізно вночі, без світла ми зійшлися й розійшлись. Так ми чекали в поготівлі; настала хвилина небувалого досі напруження нервів.

12. Несподівана втеча червоних з Галичини.

Тим часом події покотилися бистрим темпом і відвернули увагу Затонського від плянованої «пацифікації» галичан. В перших днях вересня стала помітною нервозність в оточенні Затонського. Він був постійно зденервований, раз-у-раз бігав до телеграфно-телефонічної установи, перебував там цілими годинами й говорив з большевиками, їхнім командуванням на фронті, з Києвом, Москвою. Прийшли вісті про польський великий наступ та про відступ червоних на цілому фронті. З Тернополя вислано поспішно на фронт цей курінь «червоних галичан», який уцілів з колишньої УГА. Він під командою кол. пор. УГА Ковальчука боровся проти поляків під Грубешовом і це не було без наслідків для нас, бо большевики трохи зм'якли й припинили свої нагінки на наших людей. Зрештою їм забракло часу на масові арешти й розправу з «жовто-блакитною контрреволюцією». Польська армія наступала на цілому фронті, а на півдні перейшли в наступ також формації армії УНР та, зфорсувавши Дністер біля Нижнева, спішно посувалися на північ — на Тернопіль. У большевиків не було ніяких резервових частин, які спинили б цей наступ кінноти УНР.

Про ці події на фронті ні ми, ні населення Тернополя нічого не знали, бо Затонський держав це в суворій таємниці навіть від членів свого «уряду». Аж 12-го вересня зчинилася в радянських установах у Тернополі нагла велика паніка. Затонський зник уже вночі із своїм найближчим штабом, наказавши аґентам Надзвичайної комісії та міліції евакувати все майно та акти Галревкму. Всі службовці мали відступати на Підволочиське, а в Волочиському чекав на них евакуаційний поїзд під парою.

Населення міста зникло з вулиць, що були тепер, немов вимерлі. Тільки на схід котилися реквізовані міліцією вози з награбованим у мешканців майном. Саме тоді большевики зреквізували в приватних домах все білля, подушки, одяг, ковдри для заплянованої в Тернополі лікарні; все це вони тепер вивезли з міста. Так ганебно скінчилася семитижнева влада червоних у Галичині. Несподівана для самого Затонського втеча його «уряду» врятувала від смерти не тільки в'язнів НК, але й «потенційних ворогів» з-поміж нашої інтеліґенції.

Наші мемуаристи, що перебували в той час у Галичині й бачили політику большевиків, однозгідно стверджують, що Галицька Соціялістична Радянська Республіка належить до найчорнішої доби нашої визвольної війни після падіння московського царату й австрійської монархії. Влада большевиків позначилася безладдям, насильствами й грабунками.

Закінчення

Трагедія галицьких українців, що за Вільну Соборну Українську державу принесли чи не найбільшу жертву крови, довершилася восени 1920 р., коли їх край попав знову й остаточно під владу західнього історичного ворога. Московські большевики не бажали приєднання Галичини до радянської України, бо висока національна свідомість і здисциплінованість галицького селянина була б небезпечним розсадником духа спротиву серед наддніпрянського населення, яке до того ще саме тоді розгортало масовий повстанчий рух проти червоних окупантів. Ленін, що в листопаді 1914 р. в Цюріху гаряче боронив Галичину проти руїнницької політики Бобринського, тепер лаштувався віддати цю землю польській комуністичній владі. А коли йому не вдалося перемогти польську армію, він відступає наш край білій Польщі за ціну замирення. І Польща й РСФСР були над берегом господарської руїни, до того Московщина була загрожена могутнім повстанчим рухом в Україні та наступом білого генерала Вранґеля з півдня. Мир з Польщею був для неї питанням життя.

Як у другій половині 17 ст. в Андрусові, так у 1920 р в Ризі обидва найближчі сусіди й найлютіші вороги України розривають її живе тіло. Польща цинічно зриває Варшавський договір з урядом УНР і так відплачує йому за жертву крови українських стягів, принесену в боротьбі проти большевиків в союзі з поляками. Обидва ці вороги України, засліплені імперіялізмом, топлять у крові зрив нашого народу до волі. Одні заплямовують його як «націоналістичну контрреволюцію», другі — як «бунт холопства рускєґо». Слова Леніна «нашу перемогу завдячуємо щасливому випадкові й помилкам Европи» можна віднести також і до Польщі, а Захід по нинішній день платить за свої помилки в рр. 1917-20.