Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

Збараж: Настрої селянства революційні, незвичайно висока свідомість (самосознательность). В селах записуються добровольці в червону армію. 29 серпня відбувся в Збаражі з'їзд сільських ревкомів і земвідділів.

Скалат: Закінчена праця організації радянської адміністрації. Населення ставиться співчутливо до рад. влади. Земля розподілена між малоземельними й безземельними, не тільки поміщицька, але й попівська. Жадоба революційного слова, в ревкомах біднота.

Гусятин: Відношення до радвлади добре. В червону армію вступило багато добровольців. До виборів ревкомів населення ставиться дуже уважливо, вибирають безземельних і малоземельних.

Борщів: Відкриті політичні курси для селян і робітників (яких, до речі, там зовсім не було — Н.Г.)

Чортків: Всюди встановлені ревкоми.

Звідки Лихолат узяв ці телеграми, чи від політруків червоної армії, чи сам їх видумав, не відомо. Але ж вони зовсім не віддзеркалюють дійсности. Про настрої населення я вже згадував; організацію сільських ревкомів, як я сам ствердив, селянство сприймало як накинену форму влади й ставилося до них зовсім пасивно. Бували випадки, що неосвідомлені сільські юнаки записувалися до червоної армії (в дуже нечисельних випадках), в надії, що твориться нова УГА, яка має захищати наш край перед новою окупацією поляками, але їх або відсилали додому, або приділяли до чужих, московських дивізій. Наші хлопці тікали додому. Не можна також говорити про організацію сільської бідноти в комнезамах, на зразок українських комітетів, бо такі комітети в Україні щойно почали організуватися після 4 з'їзду рад. Наші селяни ані не знали ще про них, ані взагалі цим не цікавилися.

Скоро по зайнятті Тернополя червоними військами туди приїхав Ф. Замора, призначений від Затонського на повітового комісара. Нікого з членів галицького «уряду» (Галревкому) тоді ще не було в місті. Я зайшов до нього безпосередньо по своїм прибутті до Тернополя, щоб дізнатися про його пляни й розповісти йому про мої завваги в Жмеринці і під час подорожі до Тернополя. Замора, хоча не належав до нашого гуртка, був з нами в контакті й співчував нам. Він був анархіст і, як усі анархісти, співпрацював покищо з комуністами в добі соціяльної революції. Він у багатьох питаннях не погоджувався з поведінкою РКП і КПбУ, не вступав у їх партію, а був тільки кандидатом партії. Анархістом був і М. Баран, але цей вступив у КПбУ (згл. РКП) і вірно виконував доручення Затонського, беззастережно служив москалям. А Замора (при своїх анархістичних поглядах) був людиною з характером, ідейним українським патріотом. З ним ми могли щиро говорити про все й були певні, що він не використає цього проти нас. Коли він узимку 1919-20 р. був політкомісаром однієї частини УГА, то поводився дуже тактовно, не нацьковував проти наших старшин, як це робили інші, а навпаки, піддержував їх авторитет. Тому й ген. Кравс пише про нього в своїх спогадах дуже позитивно.

Я розповів Заморі про спробу провокації з боку Барана в Жмеринці та про арешт отамана Примака, який ще не мав навіть часу виявити себе ворогом большевиків. З реакції Замори на мої інформації було видно, що він був обурений поведінкою Барана, назвав його підлизою Затонського. В дальшій розмові він сказав, що має доручення якнайшвидше організувати сільревкоми в цілому повіті, але не має на це людей. Просив мене, щоб я покищо поміг йому. Я погодився на це, бо 1) треба було щонебудь робити, щоб виправдати свою приявність у Тернополі, і 2) я хотів при цій нагоді ознайомитися з настроями населення та з його ставленням до нової влади.

З великим мандатом повітревкому я вибрався до недалеких сіл — Березовиці великої, Острова й Сищина. Там були мої знайомі громадяни, що знали мене і що з ними можна було говорити щиро. В Березовиці був парохом о. Ратич, якого я знав здавна як зразкового громадянина; його брат Василь служив у леґіоні УСС-ів. При першій зустрічі ми довго вночі говорили про стан нашої справи та про перспективи під большевицькою займанщиною. Я розповів йому про нашу трагедію в Україні, про ліквідацію УГА, що її безмірна жертва крови й 18-місячна боротьба за волю пішла намарне. Сьогодні наш край буде предметом торгів між червоною Москвою й Польщею, наш уряд на еміґрації, без збройної сили, а це спричинило великий занепад духа серед галичан. Я розповів о. Ратичеві про наш гурток, який мимоволі, силою обставин опинився серед червоних і намагається зробити щось для нашої справи, але його вигляди дуже марні; проти нас стоять наші перевертні, більш для нас небезпечні, ніж чужі вороги.

О. Ратич був дуже пригнічений подіями останніх місяців. В його думках пробивався такий сами занепад духа, який характеризував тодішні настрої нашого громадянства. Але він льояльно поставився до мого прохання скликати парахвіян на нараду в справі організації сільревкому. Я вияснив зібраним засади радянської адміністрації, не вдаючися в політичну сутність большевизму. Люди сприймали все пасивно, без особливого зацікавлення. Вкінці вибрали склад сільревкому. Подібним способом я провів вибори комітетів по інших селах. Всюди приявні засипали мене запитаннями про УГА, особливо ті, хто мав рідних у нашій армії. Але я не міг бути цілком щирим перед загалом, з огляду на можливість доносів большевикам, які напевно стежили за кожним моїм кроком. По виконанні доручення повітревкому я вернувся знов до Березовиці, до о. Ратича. Від нього я почув, що до села приходив якийсь міліціонер з Тернополя й питався поміж людьми про мене; був і в о. Ратича. Міліціонер говорив, що має доручення арештувати мене й привести до ревкому.

Знаючи добре, що тепер мені недоцільно ховатися, я вирішив зараз же їхати до Замори й жадати вияснення в справі незрозумілої поведінки щодо мене. Замора вияснив мені, що це справа Затонського, який уже урядує в Тернополі як голова Галревкому. Він чув про мою «контрреволюційну» доповідь у Жмеринці на конференції політпрацівників ХІV армії і хоче притягти мене до відповідальности. Я вияснив Заморі перебіг конференції в Жмеринці з тим, що за неї відповідає начальник політвідділу, який доручив мені зробити доповідь, був на конференції і не тільки не протестував проти моїх тез, але й сам їх піддержав. Замора схарактеризував поведінку Затонського як «чисту напасть», а на моє прохання погодився говорити про це з головою Галревкому, бо ж я тепер працюю в Замори. З того часу Затонський більше до мене не чіплявся.

Від Ф. Конара, що приїхав з «урядом» Галицької Соціалістичної Радянської Республіки й замешкав у подільському готелі, я довідався про настрої між членами Галревкому таке: туркестанські комуністи ставляться вороже до самого Конара й до тих, що з ним, тобто до нашого гуртка. Вони намагаються переконати Затонського, що нам, мовляв, не можна довіряти, що ми «петлюрівці» і тільки прикидаємося прихильниками радвлади. З цієї причини ми мусимо бути дуже обережними, готовими до всяких несподіванок. На всякий випадок туркестанці хочуть відсунути нас від усяких впливів на галицькі справи.

З приводу цього я просив Конара підшукати для мене таку працю, де б я стояв осторонь від усякої політики; нічого не робити було б гірше, тому треба було сидіти на якійсь непомітній посаді. Конар запропонував мені працю в бібліотеці й архіві Галревкому. Я, звичайно, охоче погодивсь. З того часу я сидів собі спокійно в будинку т. зв. «Фльоріянки» (польського убезпечального т-ва), складав каталоги книжок, сортував книжки й на доручення «уряду» складав невеличкі бібліотеки для сіл у зайнятих червоною армією повітах. Але таємно я зустрічався з Конаром та іншими товаришами нашого гуртка, довідувався про політику Затонського та його комісарів, не встряючи сам у ці справи.

5. Уряд ГСРР (Галревком).

Склад «уряду» Затонського, з погляду національного, був дуже сорокатий; були в ньому українці (галичани), поляки, жиди. Відносно урядової мови в галицькій республіці Затонський видав наказ, що окремої урядової мови немає, що всі мови мешканців Галичини — урядові. Сам він, хоч і говорив дуже добре українською мовю, одначе в себе урядування проводив російською мовою. Комісаріяти ГСРР, де сиділи жиди й поляки, урядували польською мовою. Повіткомісар Тернопільщини Ф. Замора не оголосив наказу Затонського про урядову мову й вів своє урядування українською мовою. Якось Затонський, бувши в його комісаріяті, запитав Замору, чому він не оголосив його наказу. На те Замора сказав, що він кинув цей наказ до бюра й не оголосить його, бо вважає за недоречний і шкідливий. Коли в минулому окупанти нашого краю не визнавали нашої мови за урядову, то тепер при радянському устрої нашому народові належить природне право мати свою урядову мову. На заввагу Затонського, що Замора мусить виконувати накази Галревкому в порядку партійної дисципліни, цей відповів, що для нього партійна дисципліна не обов'язкова, бо він тільки кандидат партії, а членом її ніколи не буде. Він, як анархіст, тимчасово співпрацює з комуністами, а як державний урядовець мусить стояти на сторожі прав українського селянина, господаря цієї землі.

Затонський змовчав і перейшов до інших справ.

Члени Галревкому:

Володимир Затонський, родом з Кам'янця Под., літ коло 40. Видавав себе за професора політехнікуму, син священика, українець. Мав у большевиків повне довір'я, бо з самого початку революції працював з ними; був сліпим виконавцем волі Москви. У промовах на мітинґах раз-у-раз покликався на Маркса й Леніна, був зарозумілою, впертою людиною, не зважав на думку інших. Повсякчас оточений хмарою таємних аґентів. Був непоганим промовцем, але говорив демагогічно. Усіх, хто не належав до партії комуністів, вважав за контрреволюціонерів, якщо не активних, то потенційних, за принципом: хто не з нами, той проти нас.

Такими словами характеризує Затонського автор спогаду про ГСРР, пор. УГА Б. Колодій. До цих слів я додав би ще таке: Затонський говорив на мітинґах брутально, залюбки вживав грубих слів, як «запроданці капіталістів, політичні проститутки, кастрати духові».Любив хвалитись, як він розстрілював ворогів пролетаріяту, контрреволюціонерів. його садистичні вихваляння викликали в слухачів відразу. Зовнішністю своєю він справляв дуже неприємне вражіння: завжди неохайний, з довгою скуйовдженою чуприною, в брудному одязі — як це було звичайним за часів большевицької революції. Був найбільш несимпатичною людиною, яку мені доводилося зустрічати в житті. По вкладенні мирного договору з Польщею належав до партійної «трійки», що ліквідувала повстанчий рух на Правобережжі; був катом наших лицарів другого зимового походу під Базаром.

Федь Конар (Палащук) родом з Рогатинщини, син священика, літ коло 25. Як учень бережанської гімназії був релеґований за політичну діяльність і студіював опісля в Рогатині й Львові. З вибухом війни 1914 р. вступив до леґіону УСС. Року 1916-17 працював з Вітовським на Волині в шкільництві. По вкладенні мирового договору в Бересті був редактором стрілецького часопису «Будучина», який стояв в опозиції до офіційної політики галицької партії НД, очолюваної Костем Левицьким. Коли леґіон УСС-ів виїхав в Україну, Конар працював у.комісаріяті УСС-ів Поділля, потім до листопада 1919 р. був заступником губкомісара Поділля М. Кондрашенка. Тоді належав до партії ср-ів; був метким урядовцем, користувався довір'ям уряду УНР. Вислужився в праці коло мобілізації, наказаної міністром війни. Після падіння УНР, в листопаді 1919 р. разом із товаришем міністра внутрішніх справ д-ом І. Макухом був у Хмельнику й Літині, входив до складу Краєвої Ради й Ради республіки УНР. Потім був з нами в Вінниці, працював у Галревкомі й належав до редколеґії «Червоного Стрільця» й «Комуніста Прикарпаття», належав до опозиційного гуртка «федералістів» і був супротивником політики Затонського й КПбУ в Україні. Але вмів вправно замаскуватися й здобути собі довір'я в Затонського (на деякий час) і став комісаром внутрішніх справ у Галревкомі. Стояв у зв'язках з Винниченком і звітував йому про політику Затонського в Галичині. Здеконспірований галицькою Надзвичайною Комісією, був виключений з партії й висланий від Затонського в Москву до Сталіна на «перевишкіл». Тут здобув собі добре ім'я як незвичайно вправний організатор пресового бюра при комінтерні, врешті став головою московського держвидаву. Зліквідований на донос жінки, що служила в ЧК.