Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

Конар був талановитим промовцем і редактором. По його усуненні з посади комісара внутр. справ його місце зайняв Михайло Левицький, з групи туркестанських комуністів. Це була людина з малою освітою (незакінчена учительська семінарія), як підстаршина австрійської армії, він попав у московський полон, перебував у Туркестані і там після жовтневого перевороту став комуністом. По зайнятті Галичини червоною армією з'явився в Галичині й став до послуг Затонського. Як людина обмежена й безхарактерна, по зайнятті посади комісара внутрішніх справ усунув з посад повітових комісарів усіх свідомих українців і на їх місця призначив поляків. Як усі туркестанці, був сексотом галицької ЧК.

В рр. 1922-23, будучи урядовцем большевицького консуляту в Празі, вів пропаґанду серед галицьких еміґрантів (колишніх вояків) за повернення до УСРР. Багато з них спіймалися на приманливі обіцянки Левицького, м. ін. також Гриць Коссак. Вса ці жертви обману Левицького були скоро зліквідовані московською ЧК. За ними пішов також і сам Левицький.

Одного разу я бачив Левицького в Празі під час концерту на пошану Шевченка. В перерві він походжав у фоє театру в оточенні своїх опікунів з ЧК. Я стояв у гуртку наших старшин. Коли один з них, знайомий Левицького, став на розмову з ним, цей, показавши головою на мене, сказав:

«Он там стоїть Гірняк, який в Тернополі 1920 р. готовив нам ніж у спину разом із своїми однодумцями. Ми це знали й чекали, поки цей гурт контрреволюціонерів розгорне широку працю, і тоді були б зліквідували всіх. Але їх урятував наш несподіваний відступ з Галичини.

Д-р Омелян Паліїв, комісар військових справ, літ коло 34. До війни був членом радикальної партії, у Вінниці 1919-20 р. став «про око» комуністом. Був добрим українським патріотом, належав до нашого опозиційного гуртка. В прилюдних виступах мусив, звичайно, вдавати комуніста, прихильника радвлади. З цього деякі наші мемуаристи зробили висновок, що Паліїв був поплентачем комуністів, закидають йому несправедливо, немов би він казав арештувати своїх найближчих товаришів і співробітників — М. Кураха й І. Роґульського, врешті, немов би на його доручення большевики розстріляли у Вінниці д-ра Гр. Давида. Ці закиди підносять проти Палієва д-р Максимчук і Б. Колодій. Паліїв сьогодні неживий і не може спростувати закиди, що їх роблять йому ті, хто не знав ближче цієї людини. Тому вважаю за свій обов'язок спростувати закиди, що завдають кривди честі близького товариша праці в тяжкому становищі нашої справи.

Обережність Палієва в прилюдних виступах була в ті часи конечна, в атмосфері постійного шпіонажу й провокації, коли в наше коло проникали таємні аґенти ЧК. Це були часи, коли дехто з наших людей заломлювався морально й ішов на службу до ворога, думаючи таким способом урятувати свою шкуру. Не заломлювалися тільки сильні характери. Большевики розвинули свою систему шпіонажу й провокації до свого роду мистецтва. В них шпіонять одне за одним геть усі: рідні, друзі, знайомі, навіть самі большевики шпіонять один за одним і, коли їм це потрібне, ліквідують один одного. Тому нічого дивного, що люди в таких умовах втрачають почуття власної гідности. Життя в таких умовах стає нестерпним. Передсмак тієї большевицької системи ми мали нагоду бачити 36 років тому, коли трагічне становище УГА примусило нас до військового союзу з ними. Випадок арешту Кураха й Роґульського, про який розповідає Колодій, дуже повчальний з цього погляду. На мій запит до інж. Кураха про його арешт цей відповів так:

«Це правда, що Паліїв ще в Балті дав наказ про арешт мене й Роґульського, в чому й сам опісля признався. Але ж він не міг відмовитися від підписання такого наказу, бо цим був би відразу здеконспірував себе й цілу групу. Коли не він, то хтось інший був би підписав такий наказ, а Паліїв був би видав себе з головою і вже нічим не поміг би нашій справі. Хоч він і підписав такий наказ, але одночасно покерував справою так, що нас через два дні звільнили, ще й перепросили за «прикру помилку».

Ми повсякчас були в контакті з Палієвим, знали всі його ходи й наміри. Він часто радився з нами й робив усе, що в тих часах можна було зробити на користь нашим людям і нашій справі. І в Тернополі він тримався нас, часто радився з нами й нічого не зробив такого, що могло б сплямувати його честь».

І справа д-ра Давида була зовсім інакшою, ніж її описує Колодій (на 9 сторінці свого спогаду). Давид був давно вже скомпромітований в очах большевиків і йому не було найменшої рації залишатись у Вінниці, а треба було тікати на захід, як ми йому радили, м. ін. також і Паліїв. Але він таки залишивсь у Вінниці, де діждався приходу большевиків і вступив до них на службу. Одночасно він мав зв'язки з повстанцями, думаючи, що йому вдасться перехитрити большевиків. Мусіла бути якась провокація, бо большевики розкрили його гру й присудили до смертної кари. Бідний Давид викручувався, як міг, покликався на знайомство з Порайком, Палієвим тощо, які могли б ручитися, що він завжди орієнтувався на большевиків.

І в Давидовій справі Паліїв радився з нами на нараді гуртка, в кімнаті подільського готелю (ч. 4), де мешкав і урядував Конар, в приявності Козоріза, Кураха, Конара й Гірняка. Ми відчували ввесь трагізм становища нещасного Давида, щиро співчували йому, але помогти, щоб урятувати загроженого товариша, нічим не змогли. Тому постановили спершу дізнатися про його справу й шукати якогось рятунку. Але наші заходи не мали ніяких наслідків, бо тоді Давид уже не жив. Про його справу ми дізналися перший раз у серпні, а його розстріляли в липні, саме тоді, коли в Тернополі розстріляли С. Короля.

Не відомо, на якій підставі Колодій твердить, що Паліїв не хотів інтервеніювати на користь Давида в Затонського й домагався його розстрілу. Правда, в Тернополі ходила чутка така, а причину до неї дав таки сам Паліїв. Він розповів нам, що принагідно Затонський запитав його, чи знає він Давида й чи можна тому довіряти. У відповідь Паліїв махнув рукою й сказав: «Давид на довір'я не заслуговує». Але ж це було вже тоді, коли ми знали про розстріл Давида, коли цим не можна вже було йому пошкодити. Затонський не запідозрював, що ми знаємо вже про розстріл Давида й Короля. Своїм запитом він хотів розвідати про справжній настрій Палієва та про його ставлення до цілої справи. Своєю відповіддю Паліїв хотів відвернути всі підозріння щодо його особи й нас усіх, що були зв'язані з Палієвим працею й дружбою.

Колодій пише вкінці про Палієва так: «В Тернополі Паліїв викрив змову старшин у своєму комісаріяті й дав арештувати одного з найближчих співробітників, М. Кураха, що його большевики вивезли в Астрахань, звідки він пізніше втік до Галичини. Так вислужувався Паліїв перед большевиками і все ж таки не заслужив собі марки «свого чоловіка». Його усунули від галицьких справ, а на його місце комісаром військових справ став М. Баран.

Курах спростовує твердження Колодія такими словами: «Ніякої змови старшин Паліїв не викривав і це неправда, що він дав арештувати свого найближчого товариша (співробітника) Кураха».[75]

До характеристики Палієва, поданої від Колодія, додав дещо О. Назарук, редактор «Нової Зорі», що її шрифтами друкувалися спогади Колодія. Він пише, що знав Палієва особисто; з тих часів, коли вони обидва працювали в громадському житті як члени української радикальної партії. Свою заввагу він (Назарук) дає в примітці до слів Колодія на ст. 10. Він пише:

«Уважаю своїм обов'язком зробити одну увагу до цих заміток Вп. Автора: П. Омелян Паліїв знаний нам особисто від молодих літ. Був це ідеаліст і дуже чесний та робучий чоловік. Тому нам трудно вірити, щоб він аж так міг змінитися, як його тут представляє Автор. Та не вважаю себе в праві викидати слова з пісні, яку нам заспівав Автор, тим більше, що та пісня добре представляє цілу ту «галицьку соціялістичну радянську республіку та ще й тому, що люди зміняються й особливо зміняє людей большевизм».

Так редактор «Нової Зорі» з обережности допускає можливість зміни Палієва. Назарук не був з нами в чотирикутнику смерти, але з Палієвим було кілька членів старшинського корпусу УГА, УСС і СС, які, як уже вище згадано, добре знали всю поведінку Палієва і його ж думки. На цій підставі я можу взяти на себе відповідальність твердити, що Паліїв і в цих над міру важких часах не змінився, а був тільки примушений обставинами конспіруватися, як і всі ми, і перед незнайомими людьми бути обережним, а деколи й скритим. А ті, хто не знав його ближче, зробили неправильні висновки з того, що чули від Палієва. Його намагання визволити якнайбільше старшин з кожухівського табору під час перебування в Москві свідчать про характерність його й патріотизм. Про це буде мова ще нижче.

На протязі зими 1920-21 р. ми з Палієвим часто зустрічалися в Києві, а весною 1921 р. він перейшов на мою квартиру в С. В. Тобілевичевої. Тоді він працював у штабі київської військової округи, що керував бойовою акцією проти Махна. Не раз у щирій розмові він казав про себе, що йому тяжко далі «валяти дурака» в партії. Довгими вечорами ми з Тобілевичевою розмовляли про тяжке становище України в тих часах та про політику большевиків. Ми не приховували одне від одного своїх думок, бо не мали на це потреби;

По моєму виїзді до Праги влітку 1921 р. він писав мені туди деколи з Києва. Одного разу м. ін. написав: «Дуже тішуся, що ви вже аж там. Деякі «товариші» зі сорту скіряних курток (тобто чекісти) чванилися, що ви не виїхали за кордон, а зогнили в московській тюрмі».

Мій брат Йосип розповів мені, що він жив деякий час з Палієвим на моїй давній кватирі. Восени 1921 р. Паліїв їздив із Затонським та Якіром, що працювали в штабі київської військової округи, під Базар і був свідком розстрілу наших 359 повстанців. Вернувся з Києва страшенно прибитий душевно, мовчазний і почорнілий від моральних мук. По якомусь часі він покинув працю в штабі округи й перейшов до кооперації. За свідченням брата Дмитра, він був зліквідований безпосередньо перед 2-ою світовою війною.

Михайло Баран, учитель народніх шкіл, родом з Гусятинщини; перед війною заявляв себе анархістом. Під час формування Галревкому в Києві був призначений комісаром освітніх справ, а по усуненні Палієва з посади комісара військових справ зайняв його місце, одначе на короткий час. Затонський призначив його потім на «амбасадора» уряду ГСРР при польському ревкомі, що перебував тоді в Мєнську й чекав на захоплення Варшави червоною армією, щоб проголосити радянську Польщу й узяти в свої руки владу в ній.