Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

Затонський негайно скликав збори всіх галицьких комуністів і радянських службовців до найбільшої залі в Тернополі в т-ві польського «Сокола». Він прийшов на збори з готовим пляном: скомпромітувати до решти Конара й його прибічників: партійних і позапартійних. Він почав свою промову про спроби «контрреволюції» втиснутися в ряди партії та в радянський апарат і «з середини їх розкладати». Таке діється з самого початку революції в Росії, в Україні й тепер у Галичині ця сама «контрреволюція» починає підносити голову. Але чуйна комуністична партія викриває такі затії ворогів і нещадно з ними розправиться. «Не думайте, товариші, що я говорю на вітер. Ось маєте доказ!» Затонський добув з портфеля листа, попросив на сцену Конара і, показуючи цього його листа до Винниченка, спитався: «Чи пізнаєте оце письмо?» — Конар страшенно змішаний, блідий відповів, що лист писаний його рукою. — «Будь ласка, прочитайте нам, що ви написали», — каже з іронією Затонський. З тону Конара видно було велике хвилювання й зніяковіння. І для всіх членів нашого гуртка була це величезна несподіванка. Деконспірацію нашого гуртка ми відчули як великий удар. По скінченні читання листа Затонський продовжував свою промову, підкресливши, що пролетаріят не буде панькатися з укритими ворогами, які вкралися в довір'я радянської влади й готуються до рішучого удару ножем у спину пролетарів у відповідному моменті. Один з таких «типів», С. Король, уже зліквідований, його слідами підуть інші.

Я ніколи не бачив Конара таким розбитим і пригніченим, як у тому моменті. Він ходив збайдужілий, апатичний. Також і ми були приготовлені до найгіршого. За кілька днів Затонський покликав до себе Конара й на диво став говорити з ним зовсім спокійним тоном. Сказав, що Конар мусить поїхати в Москву, до Сталіна в науку, до якого він (Затонський) передасть листа. Перед від'їздом з Тернополя Конар був ще раз у Затонського й спитав його, чи він доїде до міста свого призначення, тобто чи в дорозі його не зліквідують. На це Затонський подав йому руку й заявив, що він може бути спокійним, він доїде здоровим до Москви.

Ця розв'язка була для Конара приємною несподіванкою; він прийшов попрощатися зо мною. Так доля розлучила нас з Конаром. Ще раз я зустрів його влітку 1921 р. в Москві, коли був з делеґацією Ю. Лапчинського на третьому конґресі Комінтерну.

8. Визволення галицьких старшин з табору в Кожухові.

Доля запроторених у табір до Кожухова старшин УГА, УСС і СС була предметом особливих турбот нашого гуртка. Були ж там наші товариші зброї, високоідейні люди й хоробрі старшини, що перейшли трагедію наших армій в чотирикутнику смерти. Ми придумували різні способи, як би то вирвати їх на волю й повернути на рідну землю. Для большевиків це були «контрреволюціонери», вороги народу, і тому ми не робили собі ніяких ілюзій, що вони погодяться на звільнення наших старшин. Ми стали видумувати всякі мотиви, під якими можна було б добитися дозволу використати їх як фахівців у різних ділянках адміністрації. Після довгих переговорів із Затонським він нарешті погодився притягти декого з них до праці в Галичині.

Склалося так, що він висилав Палієва в Москву у військовій справі. Ми поклали йому на серце справу визволення наших старшин з кожухівського табору. І Паліїв щиро за це взявся. Він був особисто в Кожухові й говорив з тими старшинами. Д-р І. Максимчук, автор спогаду «Кожухів», каже, що Паліїв ставився до них неприхильно, бо, мовляв, був на послугах у большевиків. До такого висновку привід авторові «Кожухова» дали слова Палієва, сказані одній групі старшин у Кожухові. Але д-р Максимчук не додумався, що це була конечна гра Палієва, їхнього приятеля. Про око він мусів так говорити. Хто не мав безпосередньо справи з большевиками, той ніколи не може збагнути, на який ризик наражалися наші дійсні патріоти, вступаючи в компартію на те, щоб служити нашій загальній справі. Приклад з арештом Кураха й Роґульського в Балті дає наочний доказ того, як не раз треба було маневрувати, щоб не пошкодити справі й не деконспірувати себе самого в очах большевиків. Коли б було так, як твердить д-р Максимчук, то Паліїв не визволив би був багатьох старшин з Кожухова, які прибули до Тернополя й працювали там в адміністрації.

Прю долю решти наших кожухівських в'язнів Курах оповідає таке: «В р. 1940 я сидів у бутирській тюрмі (в Москві) в камері ч. 105. Зо мною сидів майор НКВД Яковлів, арештований під закидом шпіонажу на користь Фінляндії. Від нього я почув багато цікавих речей; м. ін. він позповів мені ось що: «Під осінь 1920 р. він був начальником транспортної колони ГПУ по річці Північній Двині; йому часто доводилося транспортувати в'язнів до Архангельська й на Соловки. Якось він супроводив транспорт старшин галицької армії, які «співпрацювали» з поляками й денікінцями проти совєтів. Між ними були такі, що говорили між собою по-німецькому. Транспорт мав іти до Архангельська, куди спрямовували в'язнів з пересильної тюрми. Вони були в баржі, причепленій до малого річкового корабля «Вишхимз». Коли минали Двинську затоку й випливали в Біле море, зірвалася буря, яка стала кидати малий легкий корабель, а ще дужче баржу. Баржа відірвалася від пароплава, і хвилі стали відносити її геть. На очах провідника транспорту вона затонула разом з в'язнями, врятувалися самі конвоїри. На питання Кураха, чому не рятували в'язнів, Яковлів відповів: «Нє било приказа».

Очевидно, самі большевики влаштували цю жахливу трагедію, щоб позбутися «ворогів народу».

9. Комедія з галицькою червоною армією.

З т. зв. військової політики Галревкому можна робити висновок про його «державну» політику, бо армія — це його збройна рука, це підстава й оборона держави. Але ж із того, що робив ревком Затонського в Галичині в військовій спріаві, видно, що він не мав ніякої державної програми. Коли під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові нам удалося добитися реабілітації галичан і припинення червоного терору проти них, тоді й було дозволено організувати червону галармію для оборони Галичини проти поляків. Ця справа стала актуальною в момент протинаступу червоних на протипольському фронті. В таборі праці коло Ярославля над Волгою зформували навіть малий курінь (три сотні по 100 вояків) і вислали в Галичину. Коли червоні вступили в наш край, комуністи ширили по селах пропаґанду за вступ до червоної галармії, яка має незабаром організуватись. Вступ до армії був добровільний. Але «уряд» Галревкому не видав у цій справі ніякого розпорядження. Коли держава плянує творити власну армію, то мусить видати відповідний закон. Уже з цієї одної причини аґітація комуністів по наших селах не робила поважного вражіння.

Одначе в деяких селах наші юнаки зголошувалися в ряди галицької армії. Про око Галревком мав у своєму складі також військовий комісаріят, тобто установу для формування війська. Але тих, що з'являлися до нього, вибирали дуже мало та й вибраних спрямовували до московських дивізій. Колодій подає ось який випадок:

Із села Ігровиці (Тернопільського повіту — Н. Г.) зголосилися до червоної армії 23 юнаки; з них прийняли всього 4, решту відіслали додому; прийнятих відіслано до 47 червоної московської дивізії. Колодій працював у військовому комісаріяті; він твердить, що подібні випадки, як з ігровицькими добровольцями, траплялись щодня. Большевицькі політичні працівники в червоній армії дивилися на Галичину, як на частину Московії. Тому, коли червоні вступали в Тернопіль і їх привітали делеґати від міста як визвольників з-під польського ярма, політпрацівник тієї частини у відповідь на привітання вигукнув: «Да здравствуєт свабодная ґаліцийская Россія!»

Як у Наддніпрянській Україні большевики не дозволяли формувати власних червоних частин, так і в Галичині вони не думали про тубільну червону армію; їхня аґітація на мітинґах мала виключно пропаґандивний характер, бо ця справа була дуже популярна серед галицької молоді. Молодь хотіла мати власну армію. Ця армія була обмежена на згаданому одному курені (три сотні, по 100 вояків у кожній), зформованому в таборі праці в Ярославлі з решток коша УСС-ів; його командиром був пор. УГА Ковальчук, політичним комісаром кол. підхор. УСС-ів, потім хорунжий СС-ів Дмитро Бочан. Він був колись командиром чоти в групі І. Роґульського, попав у большевицький полон, перейшов там вишкіл і служив большевикам. В Тернополі він зустрів Кураха й намовляв його вступити так само на службу до большевиків. Потім пропала й чутка про нього.

Про Ковальчука ходили чутки після війни, що він вступив на службу до ЧК, дослужився ранґи генерала. Але ця вістка непровірена.

Згадані два курені, що залишилися як спадщина по УГА, були вірні червоним. Але стрільцям большевики не довіряли, не дозволили поповнювати їх новобранцями, а коли польські війська перейшли в наступ, у вересні 1920 р. їх вислано під Грубешів. Там вони боролися хоробро. По замиренні з Польщею частина цих куренів служила в києвській міліції. Зрештою всіх большевики зліквідували.

Коли б большевикам пощастило було захопити всю Галичину й удержати її, не віддаючи радянській Польщі, та коли б вони набирали наших юнаків до червоної армії, вони ніколи не дозволили б галицьким полкам стояти в Галичині, а за старим московським звичаєм розкидали б їх далеко по Сибірі, Туркестані й інших далеких провінціях, а в Галичині стояли б полки московські.

10. Радянська Галичина й радянська Польща.

Брак якоїсь ясної політики Затонського у військовій справі мав напевне кілька причин. Найважливішою була та, що большевики захопили надто малу смугу Галичини вздовж Збруча, яка не перевищувала 3-4 повітів Наддніпрянщини, без комунікаційного центру, яким був Львів. Не менше важливою причиною було те, що про майбутнє політичне становище Галичини тоді не було ще ясної думки в большевицькому центрі. Тому Затонський чекав інструкцій від уряду РСФСР, чи може від Комінтерну. У зв'язку з таким станом речей взагалі вся праця Галревкому мала характер тимчасовости.

Між самими членами Галревкому були доволі розбіжні думки про майбутню долю Галичини; поляки й жиди комуністи хотіли бачити її в складі радянської Польщі, галицькі українці-комуністи мріяли про створення з Галичини т. зв. радянської Швайцарії, тобто автономної республіки без національного обличчя. Як країна, що лежить між Сходом і Заходом, вона, на думку цих комуністів, повинна бути осідком Комуністич. Інтернаціоналу. Гурток Конара рішуче відкидав таку концепцію. Галичина могла стати зборищем найгіршого комуністичного елементу, що налинув би сюди з різних країн, авантурників, а то й кримінальних типів, скомпромітованих у себе вдома. Вони зробили б з нашого краю пекло. Цей гурток бажав приєднання Галичини до УСРР. Сам Затонський не висловлювався про це ясно, але не був проти концепції галицьких комуністів-українців — створити з Галичини радянську Швайцарію. Але його становище прояснилося з моменту одержання інструкцій з Москви. А вони були такі: тісно співпрацювати з радянським польським урядом, який був уже зформований у Мєнську, на Білій Русі й чекав моменту захоплення большевиками Варшави, щоб зараз же проголосити радянську Польщу. В цьому польському Ревкомі були м. ін. Мархлєвський і Фелікс Кон. Він провадив переговори з Галревкомом у справі цієї співпраці проти білої Польщі. Для налагодження цієї співпраці Затонський вислав до Мєнську спершу Михайла Барана, а незабаром по тому ще й Нестора Хомина. Звідти прийшла вістка, що на домагання польського Ревкому Москва погодилася на приєднання до Польщі всієї Галичини, тобто й східньої її частини. З цією метою галицький Ревком Затонського мав співпрацювати з польським Ревкомом. По одержанні таких інструкцій Затонський зразу змінив курс політики на користь польських комуністів.

Про те, як справа «співпраці» Затонського з польським Ревкомом стала відома в Тернополі, розповідає Б. Колодій у своїм спогаді ось що: