Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ»

Про Барана вже згадувано в цій праці кілька разів, тому обмежуся на доповненні до сказаного вже. З вибухом 1-ої світової війни він вступив до леґіону УСС-ів і був командиром сотні. Вибираючись на розвідку, заявив кільком старшинам, що хоче перейти до москалів, і попрощався з ними. Свій намір він здійснив і жив у таборі полонених у Московщині. Після большевицького перевороту став членом РКП подібно до інших так зв. «туркестанських комуністів» — М. Левицького, Наваловського, Томкевича. Серед нас він появився тоді, коли ми були вже в союзі з червоними, і з доручення Затонсьокого став командиром і політруком бриґади УСС-ів. Під час польського весняного наступу в травні 1920 р. ми втратили його з очей; аж під час формування Галревкому в Києві він увійшов до його складу.

По від'їзді Барана з Тернополя до Мєнську комісаром військових справ став його заступник поляк Губер. З вигляду елеґантний, з лагідною формою поведінки він поводився як переконаний комуніст, але справляв вражіння дуже спритного таємного аґента польського генштабу. Належав до тієї групи комуністів, які змагали до приєднання Галичини до радянської Польщі. Ставши комісаром військових справ, усунув з комісаріяту всіх українців і набрав собі поляків та польок, урядову мову запровадив польську. По вкладенні мирового договору з Польщею належав разом із Затонським до пацифікаторів повстанчих загонів на Правобережжі.

За інформацією одного еміґранта з Наддніпрянщини, по 2-ій війні, Баран мав бути в 1921 р. комісаром школи червоних старшин у Києві, року 1923 — директором уманського садово-аґрономічного інституту. Року 1929 був директором київського будинку комуністичної освіти і тоді написав працю проти правого ухилу. Десь після 30-го року зліквідований.

Доля Губера мені невідома.

Михайло Козоріз, д-р прав, літ коло 35, родом з Калущини; до війни адвокат, член української радикальної партії, був комісаром судових справ (правосуддя по-большевицькому). Взимку 1919-20 р. був з нами у Вінниці, співпрацював з нашим опозиційним гуртком, стояв при Макухові, потім став комуністом. Був людиною з характером, певним, але в Тернополі, коли Затонський розгромив галкомпартію, «покаявся» й залишився в партії. Зимою 1920-21 р. ми зустрічалися деколи в Києві, тоді він працював у «Спілці Пролетписьменників Західньої України» на посаді шефредактора. Пізніша доля мені не відома, мабуть, загинув, як усі галичани, зліквідований большевиками.

Іван Немоловський, комісар фінансових справ у Галревкомі, колись член партії ср-ів і Центральної Ради. Потім став боротьбістом, а по злитті їх з КПбУ перейшов до цієї партії. Я згадував уже про моє знайомство з ним та про наші розмови, коли ми йшли разом із Києва на Ніжен з кошем УСС-ів, та під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові. Він тоді обороняв політику большевиків в Україні й закидав нам брак розуміння великого революційного процесу світового маштабу, але в душі не був нашим ворогом, ставився до нас із зрозумінням. З ним можна було говорити щиро, бо він не був виказувачем у большевиків. В Тернополі він ніде поза своїм бюром не показувався, видно, не хотів контактуватися з нами. Ми й не шукали його. При ньому жила його дочка, що була дружиною Голубовича, який саме тоді сидів у харківській тюрмі. Про неї буде мова нижче.

Комісаром земельних справ був робітник із Збаражу Гаврилюк. Українець з походження, але видавав себе за поляка. Належав до партії польських сд-ів. Тримався погляду, що Галичина має належати до Польщі.

Комісаром освіти після Барана став Мирослав Гаврилів, літ біля 40; до війни був учителем гімназії в Станіславові. Симпатична, культурна людина, лагідної вдачі. Належав до групи туркестанських комуністів, але відрізнявся від них дуже позитивно. З обережности ні з ким не вдавався до відвертих розмов, щоб не впасти жертвою провокації. Був шуряком Ф. Замори. Десь після самогубства Скрипника також застрелився саме перед тим, коли ГПУ мало заарештувати його.

Комісаром народного здоров'я був студ. медицини Гаврилів, брат Мирослава.

Комісаром пошти, телеграфу й комунікації був такий самий перевертень, як і збаразький робітник Гаврилюк, Літвіновіч. Обидва вони урядували виключно польською мовою. Комісар торгівлі й промислу Савка, друкарський складач, жид із Львова. Говорив і урядував виключно по-польському.

Секретарем ради комісарів був знайомий уже нам Іван Сіяк. Шефом телегр. аґенції, а одночасно головою мистецької ради при Галревкомі був жид з Уманщини Кулґик. У цій раді Є. Коханенко був головою театральної секції, а Яків Струхманчук головою секції образотворчого мистецтва.

Галицький ревком Затонського не мав, здається, ніякого пляну щодо державного становища радянської Галичини, а чекав на наказ із Москви. А Москва чекала на хвилину окупації цілої Польщі, а в крайньому разі Варшави, щоб виявити свій плян. Ми мали підстави догадуватися дещо про цей плян, про що мова буде нижче. В праці галицького червоного «уряду» не було покищо ніякої системи; Затонський обмежувався на чистці апарату від «контрреволюційних елементів» поза тим усю працю здав на своїх комісарів. Про їхню працю цікаві інформації подає один співробітник комісаріяту внутрішніх справ, колишн. пор. УГА д-р Лонгин Горбачевський у своїм спогаді, що є в моєму архіві. Він пише:

Льонгин Горбачевськвй, чотар УГА (народ. 15 березня 1889 р.), викладач української мови в школі червоних старшин у Києві 1920 р. (після повернен-ня з Совєтської України 1923.)

«До нас належало опрацьовувати проєкти законів для Галичини. Конар особисю цим не займався у своєму відділі (комісаріаті — Н. Г.). Він же був членом Галревкому й переводив час на перманентних засіданнях так що ми мало бачили його в себе. По більшій часті він давав мені доручення, а я потім розробляв її з моїми товаришами. З тієї причини я часто бував у нього в бюрі, що одночасно було й його помешканням. М. ін. ми розробили проєкт закону про недоторканість особи (про забезпечення особистих свобід) громадян, беручи за зразок австрійський конституційний закон з р. 1867. Згідно з ним ми вставили в проєкт постанову про недопускальність арешту й ревізії без судового доручення, про тимчасове придержання громадян органами безпеки, про їх обов'язок передати придержаних до 24 годин властивому судові разом з обвинуваченням. На наше здивування нам звернено проєкт до перерібки із заввагою, що в періоді диктатури пролетаріяту не можна всім громадянам — тобто також і членам буржуазної кляси — признавати такі самі широкі права особистої недоторканости. Тоді ми, згідно з заввагами, переробили наш проєкт в тому напрямі, що засадничо признали право недоторканости осіб тільки членам пролетарської кляси, а право на арешти підозрілих признали не тільки органам безпеки, але кожному робітникові. Цей останній припис ми вважали курйозним, але вмістили його в проєкті на те, щоб переконатися, як поставиться до нього Галревком. На наше здивування наш проєкт дістав повну апробату».

Здається у всіх комісаріятах праця була така сама, як у тому, де працював Горбачевський: плянування на майбутнє, ніякої систематичної роботи, безпляновість, тимчасовість. Радянська влада в Тернополі очікувала вияснення ситуації на воєнному фронті, бо могли наступити такі події, коли влада взагалі мусила покинути захоплену смугу нашого краю. В комісаріятах, де комісарами були нефахові люди, як примір., торгівлі й промислу, пошти й телеграфу, взагалі нічого не робилося.

Горбачевський так характеризує працю в своєму бюрі:

«На загал праця в комісаріятах Галревкому ані мене, ані інших службовиків не захоплювала, ми працювали тільки «від напасти», бо вся комуністична ідеологія була нам чужа й органічно осоружна. Ми знайшлися тут тільки силою обставин, бо інакшого виходу для нас не було. Мої товариші у розмовах часто висловлювали критичні завваги про працю в Галревкомі, їдкі, іронічні».

Через нездарість «уряду» достана харчів до м. Тернополю була зовсім неналаднана, і урядовці таки добре голодували. Щоправда, для них була створена спільна кухня, про яку Горбачевський іронічно каже, що її назва була (так і з апострофом) «Рад'янська столова». Суддя Віктор Цебровський (вивезений большевиками в 1939 р., пропав безслідно — Н. Г.) від недоїдання дістав курячу сліпоту і вечорами мусів мати провідника. Цивільне населення голодувало ще гірше, майже щодня бували випадки голодової смерти. Лише Галревком не голодував. В подільському готелі була їдальня для урядовців Галревкому (комуністів), в якій подавали навіть шоколяд і кав'яр. Це дало привід до скарги службовців радянських установ до робітничо-селянської інспекції, яка мала стежити за надужиттями урядовців і притягати їх до відповідальности. Цю скаргу підписали від імени всіх службовців: член партії боротьбістів Семен Король, к. сотник УГА М. Капуста й згаданий Льонгин Горбачевський. Усіх, що підписали, Затонський звелів арештувати за контрреволюцію. Короля незабаром після того розстріляли, бо під час ревізії у нього знайшли 2 пари жіночого взуття, яке він купив «з-під поли». Але той самий Затонський, що велів розстріляти Короля, сам узяв собі з награбованих у тернопільських крамарів кілька пар такого ж взуття. Капуста й Горбачевський сиділи в тюрмі ЧК до відступу червоних з нашого краю. Відступ був такий несподіваний, що Затонський і його люди нагло вночі втекли, і це врятувало в'язнів від смерти.

6. Большевики в галицьких селах.

В першому розділі була вже згадка про те, як Лихолат змальовує революцію в нашому селі з появою червоної армії. Для характеристики тієї «революційности» селян хочу навести взяті з життя приклади. Коли на Тернопільщині закінчилася організація сільревкомів, тоді Замора скликав з'їзд усіх сільських комітетів з метою дати їх членам точні інструкції про урядування цих радянських осередків. З'їзд тривав цілий день, усі референти повітревкому давали широкі доповіді й повчання, як треба сільським комітетам співпрацювати з повітовим комісаріятом. У радянському устрої вони можуть розгортати власну ініціятиву, але про свої дії мусять точно звітувати повітовому комісаріятові. Через кілька днів після того з'їзду я зайшов до Замори на розмову. Він з гумором розповів мені про веселі звідомлення сільревкомів і для прикладу прочитав мені два з них. В одному писали: