Про трагедію Української Галицької Армії, що відігралася в Наддніпрянській Україні в часі від ранньої осени 1919 до весни 1920 р., появилося в роках між світовими війнами — окрім численних спогадів у Літописі Червоної Калини й календарях того ж Видавництва та інших — кілька праць учасників подій. Це спогади Осипа Назарука,[1] Євгена Бородієвича,[2] Осипа Левицького,[3] Ілька Цьокана,[4] Юри Шкрумеляка,[5] Степана Шухевича,[6] Івана Максимчука,[7] о. Остапа Гайдукевича.[8] Назарук був політичним діячем, всі інші мемуаристи — військовики. Їхні спогади взаємно доповнюють одне одного. Вони дають широку картину тих нещасть, що падали на Галицьку Армію, яка належала до елітарних стягів України в роках її визвольної боротьби наших часів. Перед очима читача — немов на екрані — пересуваються трагічні змагання галицького Стрілецтва з жахливими епідеміями, що скосили десятки тисяч стрільців і старшин; нас глибоко хвилюють простодушні, але які ж сумні рефлексії безпретенсійного Бородієвича, або останній акорд чужинецького відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста, майора Ледерей, що на початку листопада 1919 р. перевіз в Україну санітарний поїзд, закуплений Урядом ЗУНР, із шпиталем на двісті ліжок, і написав про те, що він там бачив.[9]
Деякі з наших мемуаристів (Назарук, Левицький, Шухевич) змальовують і взаємне «пожирання» політичних груп і державних мужів України в добі її найтяжчої боротьби за свою державність і ті душевні хвилювання галицького Стрілецтва, що їх викликали розгубленість і захитання рівноваги духа наших державних мужів. Али вони перевантажують свої спогади зайвими рефлексіями; зокрема разить у Шухевича брак об'єктивности й не завжди вірне зображування подій. Це й доказали йому наші визначні військовики: сан-шеф УГА, полк.-лікар д-р Андрій Бурачинський, ген. військ УНР Р. С., д-р Іван Максимчук і нарешті санітарний поручник УГА Ст. Гайдучок. Їхні завваги до «Споминів» Шухевнча надруковані в «Літописі Червоної Калини» за 1930 рік; Максимчук спростовує Шухевича в своєму спогаді «Кожухів».
Хибують наші мемуаристи на промовчування або надто поверхове згадування, а то й невірне описування подій останнього, найчорнішого епізоду трагедії УГА, її вимушеного обставинами союзу з червоними. Таке соромливе промовчування цього історичного факту нічим не виправдане; наше Стрілецтво виявилося незвичайно характерним і вірним нашому національному ідеалові в часі союзу з найжорстокішим і найхитрішим ворогом України — большевизмом. Цю високу національну й вояцьку мораль галицького стрільця стверджує ряд ваших старшин, як ген.-хор. О. Удовиченко, ген.-хор. М. Крат, ген. Кравс, отаман В. Льобковіц та інші.[10] Один старшина УСС, що перебув з нашою армією «чотирикутник смерти», так схарактеризував наше Стрілецтво:
«Наша Галицька Армія була свого роду армією добровольців, елітою нашого села. Слабодухи залишилися при відступі за Збруч по домах; перейшло коло 75 тисяч ідейних вояків, щоб через Київ вернутися до Львова. Висока мораль галицького Стрілецтва — це унікат в історії воєн, коди брати до уваги злидні й нестатки УГА. Революційні кличі могли здеморалізувати кожну частину й спричинити кривавий виступ проти старшин, до якого закликали Затонський і Порайко. Але глибоке розуміння військової дисципліни, висока національна свідомість і правдиво демократичний дух галицького Стрілецтва створили незрівнянну його відпорність проти отруйливих кличів большевицької пропаґанди».[11]
Та найціннішим для галичан є мимовільне признання їх незламности, що його дали їм большевики Микола Скрипник і Володимир Затонський на конференції делеґатів УГА й Вінницького ревкому в Києві. Про це буде мова нижче. Бодьшевики вже тоді виявилися бездонно віроломними супроти своїх контраґентів, дарма що вони намагалися вправно це приховати. Оця їхня віроломність не змінилася й досі; її жертвою падали й досі падають політики й державні мужі Заходу.
Останній епізод трагедії УГА в Україні є предметом першої частини цієї праці.
* * *
Безпосередньо по відступі Української Галицької Армії за Збруч улітку 1919 р. Диктатор Галичини Євген Петрушевич призначив мене на працю до Міністерства Військових Справ УНР, і там я у Головному Управлінні Генерального Штабу вів реферат мобілізації. На цьому становищі я перебув до половини листопада 1919 р., тобто до виїзду Уряду УНР з Кам'янця Под. Тоді губерніяльний комісар Поділля М. Кондрашенко пропонував мені виїхати в ним до Відня, куди подався Диктатор Галичини, і запевнив мені пашпорт з візою румунського уряду та кошти на подорож. Але я подякував йому словами: «Дуже вдячний вам, пане комісаре, за вашу приманливу пропозицію, одначе я не мав би лиця гамнути в вічі галицькому стрільцеві, коли б покинув нашу армію в її тяжкому становищі та шукав захисту в безпечному місті».
Разом з Урядом УНР я переїхав тоді через Чорний Острів, Староконстантинів до Любару; там я був свідком бунту «отаманів» Волоха, Божка й Данченка, ліквідації корпусу Січових Стрільців у Чарториї та виїзду частини Ууряду до Польщі. Звідти я подався разом із д-ром Іваном Макухом, що теж не хотів їхати за кордон і покидати нашу армію, до місця постою Начальної Команди УГА. По дорозі ми спинилися на деякий час у Хмельнику, що в його районі перебував тоді штаб повстанчого ватажка Шепеля. Там ми бували на нарадах діячів партій СР-ів і СД-ів у справі адміністрації незайнятих ворожими військами земель України (коло одного мільйона душ населення). Разом з Макухом, Ф. Конаром і ін. я входив у Крайову Раду, а потім у Раду Республіки, вибрану в Хмельнику.[12]
В половині грудня я прибув до Вінниці, місця постою Начальної Команди УГА. Від тієї хвилини я був з УГА до її розпаду, що стався при кінці квітня 1920 р. під час наступу Пілсудського з Армією УНР на Україну.
Обставини склалися так, що мені довелося бути співтворцем союзного договору УГА з большевнками й виконувати відповідальні обов'язки. Я мусів очолити Вінницький ревком УГА і був, сказати б, в осередку подій. По ліквідації цього ревкому я був головою Галицької Секції Політвідділу 44-ої червоної дивізії, до якої були приділені УСС. В травні 1920 р., як делеґат бриґади УСС, я брав участь у четвертому Всеукраїнському З'їзді Рад у Харкові. Там при допомозі товаришів зброї та комісара М. Кручинського мені вдалося домогтися реабілітації та припинення червоного терору проти галичан, що його провадили большевики по подіях на фронті у квітні 1920 р.
Під час наступу червоних на Польщу мене приділили до штабу 14 армії, що наступала на Галичину. В Тернополі я мав нагоду живими очима бачити централістичну московську політику Затонського в Галичині, яку піддержували його споборники, так зв. «туркестанські комуністи» Мих. Левицький, Наваловський і Томкевич та Мих. Баран.[13]
Вернувшися щасливо додому після 8-літньої воєнної скитальщини, я не наважувався публікувати моїх переживань під большевизмом, щоб не наражати на небезпеку тих моїх товаришів зброї, які співпрацювали зі мною й залишилися в Радянщині. Я не спростовував навіть того, що писали інші мемуаристи, хоча перо саме просилося в руку. А тепер, на старості літ я хотів би передати майбутнім поколінням мої переживання й спостереження за час союзу УГА з червоною армією і дати нашому історикові провірені (в межах можливости) факти, які поминули або занадто поверхово згадали наші мемуаристи. Тим і спростовую те, що розповідає про УГА І. Мазепа, в своїй цінній праці «Україна в огні й бурі революції». Його помилки сталися наслідком браку вірних інформацій про нас у тих місяцях, коди він працював конспіративно в Україні й не мав безпосередніх зв'язків з нами. Невірно певеповідає історію союзу УГА з большевиками також ген. Ол. Удовиченко на 140 ст. цитованої вище праці.
* * *
Я цілком свідомий того, що ця моя праця, як і всяке людське діло, не в досконала і має деякі огріхи, але ж вона писана з перспективи 40 років, і я не мав можливости використати всі ті матеріали, які в інших умовах можливо було б використати. В наслідок воєнних подій утратилися мої особисті записки й мій архів, а ще раніш пропали всі матеріяли про працю Вінницького ревкому УГА: протоколи засідань, ориґінал договору, укладеного між нами й большевиками, все листування, наші публікації — відозви, газети «Червоний Стрілець» і «Комуніст Прикарпаття», накази, інструкції та розпорядження Ради Наркомів Галицької Соціялістичної Радянської Республіки. В процесі моєї праці мені довелося користуватися записками й спогадами моїх друзів; я використав усі приступні для мене джерела, які появилися друком. Усе це мусило відбитися на формі праці, а де в чому й надщербити її зміст. Спокійний тон моєї розповіді далеко не віддзеркалює глибоко хвилюючої дійсности тих важких часів. Наших чорних дум і турбот за долю УГА, які вганяли нам сон з очей, не сила передати людською мовою.
Прохаю Вш. Читача взяти до уваги ще ось який момент: сорок років тому наші думки, орієнтації й пляни серед тодішніх подій буди зовсім інші, як сьогодні, а тому не одному тепер неясні і де в чому незрозумілі. З цього мусять випливати критичні висновки на адресу автора й тих, хто провадив роботу в проводі Вінницького ревкому УГА. При оцінці подій того часу треба взяти до увага ту прогалину, яка витворилася в нашій визвольній акції по виїзді з України нашого державно-політичного проводу, очолюваного С. В Петлюрою та Є. Петрушевичем. За цю справу взялися молоді, недосвідчені військовики, в бажанні рятувати вашу збройну силу та продовжувати визвольну боротьбу України. Не в гонитві за особистими почестями або користями взялися вони за це відповідальне діло, а просто з конечности, бо не було кому за це взятися. Тому всі дії цих людей треба розцінювати з погляду тогочасности, а не сучасности.
Моїх товаришів у зброї, що були з нами в тому часі й переживали всі страхіття тих чорних днів, прохаю списувати свої спогади й цим доповнити мою скромну працю, щоб цілком охопити картину трагічних переходів Української Галицької Армії в боротьбі за державність і соборність України.
* * *
Вважаю своїм милим обов'язком у цьому місці висловити щиру подяку моїм Товаришам зброї, що, на мій заклик у пресі, помогли мені завершити працю, що спершу видавалася непосильною. Отже, ця праця до деякої міри гуртова.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ» автора Гірняк Никифор на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВСТУП“ на сторінці 1. Приємного читання.