Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

Згадана вже група лівих радикалів, під проводом І. Макуха стояла в тісному зв'язку з нами, і її члени працювали в Вінницькому ревкомі, а деякі з них були політичними комісарами галицьких ч'астин. До цієї групи належали: Микола Балицький, Андрій Музичка, Федь Конар-Палащук, Микола Опока, Іван Роґульський, Михайло Турок, Степан Індишевський, Яків Ґрех, Омелян Кучеріжка, Петро Доників-Шекерик, Антін Онищук, Михайло Козоріс; нам співчувала також група лівих СР-ів Івана Лизанівського.

Таким чином, усі наші плянування й почини були контрольовані зорганізованим громадянством України, і ми нічого не робили самозванчо.

Особливо законспірованими були наші зв'язки з військовими й урядовими колами УНР, із зрозумілих мотивів. З огляду на моє експоноване становище, я не брав безпосередньої участи в зустрічах із зв'язковими; до цього були призначені окремі старшини, переважно СС-и; вони провадили всі розмови і про них мене інформували. Раз зустрів мене на вулиці отаман УГА Шашкевич і запропонував мені прийти на таємні сходини, де мав звітувати чотар Веремієнко, що прибув з постою штабу ген. Павленка. Я відмовився від участи в цих сходинах, але відповів йому, що тішуся з того, що він має зв'язки з армією УНР, та побажав йому успіхів. Шашкевич зрозумів мене. На випадок деконспірації я спричинив би катастрофу всієї УГА.

А за кілька днів після цієї розмови до моєї кімнати влетів, як буря, комісар 44 дивізії М. Кручинський, і схвильованим голосом кинув мені питання: «Товаришу Гірняк, чи це правда, що у вас є петлюрівська організація?» При цім він свердлив мене очима, як вогнем. Я витримав його погляд і рішучим тоном відповів: «Це нікчемний наклеп, товаришу Кручинський! Маєте в заклад мою голову!» Кручинський моментально заспокоївся й сказав, що сьогодні на мітинґу в театрі я буду говорити про це. Я, звичайно, погодився.

Скільки разів я пригадував собі пізніше цей момент найбільшої душевної напруги, що її переживав за час союзу з большевиками, все мені спадало на думку, що я, бувши членом гуртка Шашкевича, міг легко заломитися; міг видати себе самою барвою лиця.

По відході Кручинського я почув великий тягар на душі; в устах відчув страшну гіркість. Цілий день я бився з думками: «Що я скажу моїм землякам у театрі? Як відвернути від них цю грозу, що нависла над усіма нами?»

Увечері заля міського театру була по береги виповнена червоноармійцями й галичанами. За президіяльним столом засіли всі большевицькі аси. Кручинський говорив дуже довго про героїчну боротьбу пролетаріяту з капіталістами та про таємних ворогів, які підкрадаються до червоного вояцтва, щоб розкласти його морально. Але ні словом не згадав про галичан. На закінчення сказав: «А тепер слово за товаришем Гірняком».

Зміст мого слова був приблизно такий: «З вірогідного джерела я чув, що серед галичан крутяться провокатори, які намагаються порізнити нас з нашим союзником, революційною армією радянських республік, щоб ударемнити здійснення головної мети союзу: визволення нашої батьківщини з-під влади польського окупанта. Сьогодні немає іншої сили, яка помогла б нам вернутися до наших родин по жахливих переходах нашої армії, окрім червоної армії. Десятки тисяч наших товаришів, що спочили тут у могилах від ворожих куль і від епідемій, кличуть нас, живих, із могил, не переставати боротися за волю нашого краю. Як же ж нам виконати цей заповіт поляглих товаришів? Тільки у вірному союзі з революційним пролетаріятом РСФСР, який простяг до нас дружню руку для спільної боротьби, ми дійдемо до нашого обітованого краю! Тому я від імени ревкому закликаю вас, товариші: не дайтеся збаламутити ніяким провокаторам! А коли з'явиться між вами котрий з них, віддайте його нашому ревтрибуналові, хай він розправиться з ними!»

Сот. Юліян Головінський

(нар. 1 грудня 1894 р. — загинув від кулі польського жандарма 30 вересня 1930 р.); Командир 2 бриґади УГА по реорганізації в 1920 р.

Кручинський, мабуть, заспокоївся моїми словами, бо ніколи до цієї теми не вертався. Але я не знаходив спокою. Не було сумніву, що хтось з-поміж наших людей працював проти нас і збирав матеріяли. Аж перегодя я дістав вістку, що один наш старшина, жидівської національности, вступив на службу до «Особого отдєла» (військової ЧК) і там на нас виказував. Він був до недавна кмдтом Збірної Станиці для тих стрільців, що видужували з тифу, і дістав від мене сувору догану за занедбування обов'язків. Тоді він пішов працювати до «Ос. отдєлу». Він, очевидно, щось знав про наші зв'язки з армією Павленка. Щоб підірвати довір'я «Ос. отдєлу» до нього, я вирішив інтервеніювати у голови. Я знав його з того часу, як був у нього в справі от. Шухевича.

«Маю інформацію, — кажу голові, — що до вас став на службу один наш старшина. Знаю добре, що вам треба людей на працю; але прохаю вас приймати їх тільки в порозумінні зі мною. Тоді я беру на себе повну відповідальність за тих людей. От ви прийняли до себе людину, яка скомпромітована у нас на службі. За неї я не беру ніякої відповідальности й приходжу вам про це заявити».

У большевиків був тоді великий страх перед відповідальністю. Не один політичний працівник наложив головою на її рахунок. Тому начальник «Ос. отд.» з місця відповів, що відішле до нас того старшину, і рівночасно просив мене підібрати для нього кільканадцять співробітників для його відділу. І дійсно, за два дні вернувся до мене старшина-виказувач з листом від голови «Ос. отд.», що той звільнив його від обов'язків.

А тим часом я вишукав кільканадцять певних УСС-ів і запросив їх на кватиру на довірочну нараду. Я розповів їм усе про випадок з «Ос. отд.» та про свої наміри. Якщо ворог веде розвідку проти нас, то ми мусимо протидіяти цьому. Але не кожний надається до такої служби, тому я питаю, хто з зібраних тут готовий піти на «працю» до «Ос. отд.» але не для… них, а для нас. Усі мої УСС заявили бажання піти на цю працю. Тоді я попросив їх прийти наступного дня до ревкому по посвідки. З того часу ми мали дуже секретні інформації про всі задуми большевиків супроти нас. Я не раз пізніше з подивом згадував про тих кільканадцять УСС-ів, що в тих небезпечних часах уміли нести свою службу на нашу користь.

* * *

З Літина прийшла до нас вістка, що ЧК заарештувала групу к. старшин СС, на чолі з полковником Цівірком та що їм загрожує розстріл. Ми негайно інтервеніювали в Губчека, домоглися їх визволення; всі вони приїхали до Вінниці, були зареєстровані в ревкомі й вислані до частин УГА в Балті. Звичайно, вони всі опинилися в армії генерала Омеляновича-Павленка (в зимовому поході).

В половині січня 1920 р. до Вінниці прибули: полковник СС-ів Іван Роґульський, сотник Степан Індишевський та інші разом із цілою сотнею СС-ів. Вони лежали в Староконстантинові, хворі на сипняк, а по видужанні зібралися разом, щоб із зброєю пробиватися до Вінниці. По дорозі вони захопили залізничу станцію в Жмеринці (від Денікінців) з великим майном і передали все большевикам. Ці спочатку прийняли цю групу на службу як охорону залізничої станції та складів, а потім дозволили переїхати до нас, давши посвідки про їх службу в Жмеринці. Ми примістили цю групу в нашій збірній станиці, яка тим самим опинилася в руках СС-ів. Потім сотники Індишевський і Турок поїхали до автопанцирного дивізіону, а Роґульський став військовим референтом при ревкомі УГА. На цьому становищі він залишався до кінця вінницького періоду, по кінець березня.

У Вінниці збиралося щораз більше київських СС-ів. Тому Курах і Роґульський носилися з думкою організувати бриґаду червоних СС-ів. По нараді над цією справою в ревкомі ми почали зондувати ґрунт в губвоєнкома Микити Коляди, політичного комісара 44-ої дивізії Кручинсько-го та ін. Вони поставилися до цієї справи позитивно. Тоді в «Червонім Стрільці» й «Комуністі Прикарпаття» був надрукований заклик згаданих двох старшин, щоб усі СС-и зголошувалися до тієї бриґади. Згоду на її формування дала була вже команда 12-ої червоної армії і на її внесок — також харківський уряд. Москва рішуче поставилася проти цього, і наш плян не пройшов. Навіть більше — ми почали побоюватися репресій від большевиків проти тих СС-ів, що були в нас, і їх треба було якось законспірувати. Курах і Роґульський піддали думку, щоб вислати їх усіх на південь до 2 галицького корпусу. По дорозі вони всі відійшли десь інде; одні до групи Ю. Тютюнника, другі до Павленка.

Якось на засіданні Губревкому голова Козицький схвильованим голосом заявив, що цілий відділ наросвіти заповнений петлюрівцями. Він дав наказ голові ЧК тієї ж ночі позаарештовувати всіх працівників цього відділу, а наступного дня на засіданні ревкому скласти звіт про це. Свідком цієї розмови був мій брат Омелян, що мав конфлікт з одним комісаром бриґади за українську мову. Він бував на засіданнях Губревкому як протоколіст. Зараз по засіданні він набрав перепусток, поставив на них факсиміле Козицького, попідписував їх і забіг до найближчого співробітника Губвідділу наросвіти та повідомив його про небезпеку й дав перепустки. Уночі ЧК не застала в помешканні нікого. Наступного дня Козицький шалів на засіданні ревкому, кричав, що між його членами є провокатор. Але дійсного справника цього не викрито; наших видніших педагогів Поділля, м. ними директора гімназії Б. врятовано від большевицьких куль.

На моїй кватирі переховувався два тижні учитель з Полтавщини Голуб, який працював у Кам'янці Подільському в редакції офіціозу уряду УНР «Україна». У Вінниці він перебув сипняк, а по видужанні прийшов уночі до мене по хліб, бо дуже голодував. Я порадив йому сидіти деякий час у мене, бо недалеко є повстанець одного з ним прізвища, тому небезпечно появлятись на вулиці. Він сидів конспіративно в мене; але одного дня, коли мене не було, він вийшов на свою кватирю по білля і не вернувся. Того ж дня його найшли в парку (вул. Хмельницького) застреленого.