Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

«Хоч ми назверх стали червоні, вивісили на будинку, де містилась команда, червоний прапор, носили червоні відзнаки, одначе в нутрі ми були такі, як були до того часу. Стрільців бавило робити з себе комуністів… Наш перехід до большевиків викликав особливе явище: стрільці ще більше прив'язалися до своїх старшин. Це просто аж зворушувало, з якою вірністю й відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене самого вони берегли, наче ока в голові, аби часом мені щось не сталося. Це й є найбільшою чеснотою цього добросердого народу, що він є вірний і прив'язаний і це він найкраще доказав у тих тяжких часах».[28]

Незабаром по вкладенні нашого договору з большевиками почали появлятися між нами посланці від Затонського, наші землячки, що з одного боку хотіли втиснутися між нас і стежити за нами, і з другого, ширили між стрільцями пропаґанду на користь КПбУ. Між іншим до мене прийшов тоді мій колишній учень з рогатинської гімназії Іван Сірко і просив мене піддержати його в праці. Він був занадто наївний, щоб не зрадити мені своїх задумів. В розмові він закидав змосковська, як наш безсмертний «знімечений Юрко», й підписувався не «Сірко», а «Сирко». Був одягнений також, як москаль. Взагалі робив погане вражіння.

Я відповів йому, що за працею в ревкомі не маю ні часу на політичну працю, ні охоти помагати йому, бо він нагадує мені нашого «землячка з цинковими ґудзиками» на царськім дворі. Шевченко назвав би його «перевертнем», який за марну копійку служить москалям. Від того часу мій «Сирко» більше не показувався мені на очі.[29]

Але й між нашими старшинами були такі, як, наприклад, Ґадзінський, що, бажаючи приподобатися большевикам, на мітинґах ганили наших політичних діячів і державних мужів, зневажали наш національний прапор і тризуб. Вони один поперед одного старалися здобути собі марку надійних комуністів. Перед у цьому вели два цивільні: Коханенко й Сидоряк.

Але загал нашого стрілецтва виявився характерним. Між селянами, за одним вийнятком, не бувало випадків відступлення від наших національних ідеалів. На пропаґанду посланців Затонського й інших кар'єристів вони реаґували зовсім протилежно, як цього сподівалися большевицькі аґенти.

Відколи у Вінниці почала працювати губчека, до неї вступили деякі наші люди, і це викликало між нами атмосферу недовір'я. Ніхто не знав, кого треба берегтися.

В процесі нашої співпраці з большевиками ми щораз більше переконувалися, що в них була ціла прірва між словами і вчинками. Для них договір з УГА був шматком паперу, не вартим найменшої уваги. Хоча ми застереглися проти встрявання в наші справи з боку будь-якої політичної групи, большевики явно й таємно втискалися між нас, одних намагалися прихилити до себе, проти других нацьковували стрілецтво, щоб остаточно нас розшарувати.

Не раз я згадував тоді слова анархіста Молчанова, який так правдиво оцінював большевиків. З тактичних міркувань большевикам незручно було самим ліквідувати невигідних їм старшин УГА, тому вони закликали наших стрільців «по законам революції» розправлятися з тими «наймитами капіталістів». Але вони не мали найменшого успіху між нашими стрільцями.

Тоді й виявилося, наскільки правильною була вимога Вінницького ревкому УГА, щоб політичні посади в нашій армії були в руках наших людей. Ми не хотіли віддавати нашого стрільця на поталу большевицького комісара. Спочатку нам таки вдавалося назначати на ці посади людей, до яких ми мали повне довір'я. Про тих наших комісарів генерал Кравс каже:

«В найближчих днях прийшли до нас комісари. Це були самі галичани, гідні й браві люди, які в дійсності не були ніякими комуністами. Назвища я на жаль призабув».

З великим признанням він говорить про комісара Федя Замору, що своїм тактом та вмілою поведінкою підносив авторитет старшин серед стрілецтва якраз тоді, коли Затонський та Порайко найбільше проти них аґітували.

Але не всі комісари були такими, як ті, про яких говорить Кравс. До тих, які «грали в большевицьку дудку», стрільці ставилися з великою ненавистю. Напр., таємного донощика Затонського Івана Кая стрільці самі зліквідували.

Розкладова робота большевиків серед галичан мала в наслідку те, що їх симпатії стали схилятися до боротьбістів, хоч їхні гасла й були нам зовсім чужі. Але ж вони були все таки братами по крові, самостійниками, а до того поводилися щодо галичан тактовно, часом помагали нам своїми інтервенціями в большевиків. Тому ми стали зв'язувати наші надії з боротьбістами, а їх злиття з КПбУ викликало велике огірчення в нас. Ми відчували тоді, що станемо жертвою КПбУ. Так воно пізніше й сталося. Наші побоювання цілком здійснилися.

10. Біда з русотяпами.

Згідно з постановою з'їзду РКП про ревізію політики большевиків в Україні, ми вважали самозрозумілим, що наша мова має в українській радянській державі повні права й що московські комуністи теж будуть додержуватися цих постанов, тим більше, що вони самі раз-у-раз на мітинґах на них покликалися. Ми вживали всюди тільки української мови; по-московськи ми й не могли говорити, бо цієї мови й не знали. Тоді, здається, наша мова вперше вийшла на вулицю. Одначе, наші земляки наддніпрянці, навчені досвідом з минулих років, воліли не маніфестувати себе прилюдно так, як ми.

Тим часом московські комуністи, окрім комісара М. Кручинського й голови губревкому Козицького, зовсім не крилися з своєю неприязню до нашої мови. Бували випадки, що вони на мітинґах прилюдно її зневажали. В таких випадках ми з місця гостро протестували проти такого вияву русотяпщини. Треба визнати, що офіційні большевицькі діячі тоді завжди піддержували нас і закликали своїх партійців до порядку. Навіть Хвиля, голова губпарткому, стояв за нас. Щоправда, ні Кручинський, ні Козицький не знали нашої мови і на мітинґах промовляли по-московському, але перед тим вони завжди просили вибачення, що говоритимуть по-московському. І нам цього вистачало.

Якось прийшов до губревкому якийсь комісар бриґади, москаль, і зажадав спиріту для авта (у большевиків тоді не було бензини). Діловодом там був мій брат Омелян; він написав українською мовою розпорядження до ґуральні у Вінниці видати бажаний спирт. Комісар глянув на листа й обурений скрикнув на брата: «А ето што за татарщина?»

На ці слова брат скипів гнівом і став гістерично лаяти комісара: «Ти сволото московська, не моя, а твоя мова — татарщина!» Комісар остовпів з дива, бо тоді ніхто так не реаґував. Але цей крик зачув голова ревкому Козицький, що працював у сумежній кімнаті; він влетів до залі й запитав піднесеним голосом: «Що тут діється?»

На це брат обуреним тоном до Козицького: «Подумайте товаришу Козицький, ота каналія називає мою мову татарщиною. Що ви на це?»

Козицький теж скипів і скрикнув до комісара: «Пощо ти ображаєш мого найкращого робітника? Дістав бумагу, іди к чорту!» Потім звернувся до брата й став заспокоювати його: «Не дивуйтеся, товаришу, цьому дурневі; він не розуміє, що робить. Заспокійтесь і працюйте дальше».