Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

По двох днях утомливої їзди наші делеґати добилися до Києва й примістилися в готелі Контіненталь (Нікольська вул.), де були приготовлені для них квартири. Незабаром з'явився до них Павло Михайлик (один із поплентачів Затонського), познайомився з ними й випитував про їхні потреби. Він порадив їм, щоб усі мешкали разом і були повсякчас під рукою для всяких розмов, бо прийдеться обмірковувати всі питання тільки вечорами, — вдень бо всі зайняті своїми справами. Він повідомив також, що о 10 годині буде знайомитися з ними член радянського уряду Володимир Затонський та його помічник у галицьких справах Василь Порайко.

В означеному часі дійсно з'явився Затонський у товаристві Порайка й Михайлика. Він цікавився всіми членами делеґації, випитував кожного про соціяльне походження, освіту, партійну приналежність, працю в українських організаціях, в армії і т. д. Розмова мала доривковий характер, було видно, що Затонський кудись поспішав і покищо не хотів зачіпати тих справ, які були для делеґації найважливишими, задля яких вона прибула до Києва. Врешті Затонський заявив, що поспішає на відкриття міжпартійної конференції і радив делеґатам узяти участь у ній в ролі гостей. На вечір він заповів продовження розмови. Далі повідомив, що делеґати повинні звертатися з усіми справами до Порайка та Михайлика, бо він переобтяжений обов'язками і буде брати участь у розмовах тільки тоді, коли будуть потрібні конкретні рішення й постанови.

По цій першій розмові Затонського з нашими делеґатами вони в товаристві Порайка й Михайлика пішли до оперового театру, де відбувалася міжпартійна конференція. Її скликали большевики (КПбУ), участь брали боротьбісти, укапісти (ліве крило СД-ів), російські ліві СР-и (борьбісти) й анархісти; були також представники від профспілки. Ціллю конференції було: устійнити напрямні для співпраці згаданих організацій в розбудові народнього господарства та закріпленні радянської влади на місцях.

Вже з перших виступів різних промовців стало ясним, що конференція має виключно пропаґандивний характер та що большевики мають свої наперед заготовлені пляни й будуть їх послідовно реалізувати.

Для галицької делеґації приділено окрему льожу. Заля театру була виповнена учасниками конференції; на сцені почесна й ділова президія, багато червоних прапорів. За столом між членами почесної президії був «отаман» Данченко, недавній учасник волохівського бунту проти уряду УНР в Любарі…

Конференція почалася привітами. Большевицькі промовці говорили демагогічно, по-вічевому, інші стримано, посутньо.

Від боротьбістів конференцію вітав Дмитро Клунний. Згадав про жертви, що їх зложила його партія за реалізацію тих кличів, які велика російська революція виписала на своїх прапорах, про боротьбу партії з контреволюційними елементами в Центральній Раді, із скоропадщиною, Директорією, денікінщиною й поляками. Підкреслив, що українські революційні маси показали свою силу й організованість у боротьбі за свої соціяльні гасла та що таку саму силу вони виявлять у боротьбі за свої національні права, якщо б хтось задумав топтати або обмежувати їх. Закликав усі ці революційні угруповання до щирої, дружньої співпраці. Своє слово Клунний закінчив окликом: «Хай живе Українська Радянська Республіка!»

Від укапістів промовляв Авдієнко. Він остерігав перед русотяпством в Україні, підкреслив велике значення національного питання, яке мусить знайти свою повну розв'язку вкупі з розв'зкою соціяльних питань. «Нема волі там, де обоє ці питання не будуть позитивно розв'язані». Закінчив таким же окликом на честь Української Радянської Республіки, як і боротьбіст.

Російський анархіст Авсеєв, остерігав большевиків перед ґльорифікацією мас, з одного боку, а з другого, перед поневолюванням і приниженням людської гідности одиниці.

Велике вражіння зробило слово секретаря Київського Бюра Союзу Професійних спілок, російського меншовика Романова. Він гостро критикував політику большевиків супроти працівників професійного руху, їх соціяльні й національні реформи; відкрито сказав, що большевики несуть не визволення, а нове поневолення робітничої кляси. «Ви чванитесь», — сказав Романов, — що перемогли на всіх фронтах боротьби та що радянська влада держиться повних три роки. Династія Романових продержалася повних триста років, а повіяли нові вітри історії і змели її зовсім, мов пилок знесли її і рознесли вітри революції у безвість небуття. Таке буде й з вами, бо з революціонерів ви перетворилися в найгірших реакціонерів».

Промовцеві ніхто не перебивав, не відбирав слова. Реакція большевиків прийшла щойно чергового дня: Романова заарештували, в бюрах Союзу Профспілок зробили ревізію, опечатали їх, а потім зліквідували.

Того ж дня галицька делеґація була в театрі О. Курбаса на виставі «Горе брехунові» Ґрільпарцера в буфонадній поставі. Гра артистів була дуже добра, але заля світила пусткою. Разом з делеґатами було того вечора найбільше 30 глядачів.

Повернувшися з театру, делеґати мали другу розмову з Затонським у приявності Порайка й Михайлика. Першим говорив Кондрацький; він з'ясував причини, через що УГА вступила в союз з большевиками, які потреби нашої армії і яка мета прибуття делеґатів до Києва. Промову Кондрацького перебив Затонський заввагою, що — поки наша делеґація вибиралася в дорогу, — він уже був поінформований, тому над цим немає потреби тепер розводитися. Сьогодні він (Затонський) не може говорити про наші потреби, бо жде директив з Харкова й Москви в цих справах; вони повинні прийти за 2-3 дні. А тим часом він хотів би послухати інформацій про стан політичної акції серед галичан (в УГА), зокрема, — як представляється в даний момент організація українсько-галицької комуністичної партії.

На те Є. Коханенко став інформувати про ріст компартії по всіх частинах УГА, сипав цифрами, фактами — одне слово, «буяв добре», — каже Курах. Із слів Коханенка виходило, що Галкомпартія має тісні зв'язки з усіма закутинами Західньо-Українських земель. На делеґатах «шкіра тепла» під час доповіді Коханенка, бо вони знали, що все те, що він говорив, було простою вигадкою. Вони боялися, щоб він не заплутався та не скомпромітував себе й усю делеґацію. Але, на щастя, цього не сталося.

Затонський і його прибічники уважно слухали його «доповідь», а потім стали засипати його питаннями: де є тепер петлюрівські банди? Де Павленко? Тютюнник? Де сам Петлюра? Чи галичани мають зв'язки з ними? Чи мають контакт з «мандрівним прем'єром» Мазепою? З Бараном? З тими галицькими політиками, що залишилися в Кам'янці Под.? Де тепер диктатор Петрушевич, Назарук і інші?

Коханенко відповів, що з тими реакційними елементами в нас немає ніяких зв'язків, наше ставлення до них неґативне та й вони самі не шукають контакту з УГА, вважаючи її членів зрадниками.

Наскільки Коханенко переконав Затонського і його товаришів, не можна знати, але вони до цього питання більше не вертались. Із кінцевого слова Затонського виходило, що большевики найбільшої ваги надавали політичній, конкретно, комуністичній пропаґанді серед галичан та об'єднанню «революційних сил» під проводом Порайка. Вони самі догадувалися, що їм важко буде пролізти між галицьке стрілецтво, тому й вимагали від Коханенка, щоб він своєю парторганізацією мостив їм шлях до душі галицького стрільця. А потім вони самі вже подбають про те, щоб опанувати УГА та зробити її сліпим знаряддям у руках Затонського і взагалі — большевиків.

Вінницький ревком не вважав за поважну справу організації комуністів серед галичан і тому доручив її артистові театру Є. Коханенкові, щоб він грав ролю лідера й провадив роботу, що була в той час нам потрібна. Коханенко любив свою ролю й виконував її добре. Як тільки утворився організаційний комітет Галкомпартії, його роботою зацікавилися большевики, а також і наші боротьбісти, потім також і укапісти. У Вінниці появилися зразу аґенти Затонського; вони аґітували серед наших стрільців за злиття партії Коханенка з групою Порайка. Рівночасно з ними серед наших стрільців працювали також наші боротьбісти (м. ін. також Семен Король, к. УСС) на користь їх партії.

Не зважаючи на те, що ми в союзному договорі застереглися проти втручання в наші справи будь-якої політичної (революційної) групи, всі намагалися втягти галичан у коло їх політичних плянів, для нас зовсім нецікавих. Для нас на першому місці стояла військова справа й визволення Сх. Галичини від займанця при допомозі червоної армії. На цю саме обставину звернув увагу наших делеґатів у Києві Курах, і всі рішили бути обережними.

Затонський закінчив свою розмову з делеґатами того вечора заявою, що він кілька днів буде дуже зайнятий і не матиме часу на розмови. Їм сказав тримати зв'язок з Порайком або з Михайликом. Отой вільний час Курах хотів використати на те, щоб у розмовах з провідними особами в Києві розвідати про стан нашої справи взагалі та про їхні настрої в галицьких справах. Він мав широкі знайомства між киянами з перших днів революції. Тепер же в Київ пробралося чимало старшин СС-ів на підпільну працю із спеціяльними дорученнями. Вони мали щастя пролізти на службу до большевиків, і Курах хотів зв'язатися з ними та «засягнути язика».