Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

13. Наші намагання добитися ратифікації договору з большевиками.

Цілий місяць січень 1920 р. ми нічого не чули про ратифікацію нашого союзного договору з большевиками. Вони мовчали про цей договір. Поза пропаґандивними мітинґами, влаштовуваними для галичан, вони не робили нічого, не давали нам ніякої помочі ні в харчах, ні в санітарних матеріялах, не зважаючи на те, що Затонський і командувач 12-ої армії Муралов обіцяли мені в Калинівці негайну допомогу. Не було також зовсім вияснене наше політичне становище. Всі наші інтервенції в справах харчів і інших потреб у вінницьких большевицьких установах збували коротко: «Ми не можемо нічого зробити, командування 12 армії і Київ мовчать, не дають ніяких директив». Нам радили поїхати в Київ і там вияснити все. За це взявся спочатку чотар О. Гачкевич. Він вибрався разом із Орлівною, своєю знайомою, членом партії лівих СР-ів, яка впевняла нас, що, як киянка, має широкі знайомства між боротьбістами й большевиками та може за їхньою допомогою вияснити нашу справу. Ані Гачкевич, ні Орлівна нічого не досягли; бачилися з підрядними людьми, пересварилися з ними й вернулися до Вінниці, обурені до краю проти большевиків. Вони й почали розголошувати всім, що нам з ними не по дорозі, що ми мусимо зірвати союзну умову. На їх думку, краще вже наладнати якось з поляками. Кінець-кінцем вони сконтактувалися з емісарами уряду УНР, які конспіративно бували в Вінниці, і щось з ними плянували. З того часу Гачкевич перестав бувати на засіданнях ревкому УГА і взагалі не цікавився його справами.

При цій нагоді я хотів би згадати про кінець Гачкевича. Наприкінці квітня, коли я стояв з бриґадою червоних УСС-ів в районі Бердичева, Гачкевич з доручення 2-ої бриґади ЧУГА зорганізував у Вінниці повстання проти большевиків. До міста влетіла кавалерія Котовського й зчинила там справжнє пекло. Тоді загинув і Гачкевич, а інтендант сотник Марків покінчив самогубством.

На початок лютого ми приготовляли велику делеґацію в Київ для переговорів з політичними чинниками в справі УГА. Спонукали нас до цього щораз більші труднощі та безвиглядність нашого становища. По різних місцях приходило до непорозумінь і навіть до сутичок галичан з червоноармійцями. Через те, що большевики нічого не робили, щоб реалізувати наш договір, доля УГА була непевна. А ми за всяку ціну намагалися зберегти її організаційну цілість, наше військове майно й старшинський корпус. Тому ми через нашу делеґацію хотіли зв'язатися з представниками уряду радянської України в Києві, а якби й там не договорилися, то мали зв'язатися безпосередньо з Харковом, де був осідок уряду.

Над цим питанням ми довго дискутували на засіданнях ревкому, садилися з політичними й військовими діячами у Вінниці: Хвилею, Кручинським, командувачем 44 дивізії Дубовим, Козицьким, Ковтуновичем і Микитою Колядою. Наслідком цих розмов з ними ми й вирішили вислати згадану делеґацію до Києва. До її складу входили: від Вінницького ревкому М. Опока. М. Курах і М. Угрин-Безгрішний. Спочатку мав їхати Михайло Балицький, але він захворів на тиф і на його місце впросився Угрин, бо хотів у Києві відвідати своїх знайомих, насамперед С. В. Тобілевичеву. Ми пішли йому на руку тим більше, що він був редактооом «Комуніста Прикарпаття», отже представником нашої преси. Від компартії Прикарпаття Є. Коханенко, Iван Сидоряк і Вол. Бойко; від УГА прибув із Балти сотник Франц Кондрацький і бунчужні Петро Малишевський та Іван Васьків. Я мав очолити делеґацію, але в останній хвилині захворів на ґрипу й попросив Кондрацького заступити мене. З ним я відбув довгу нараду, вияснив йому всю вагу, якої ми надаємо нашим розмовам у Києві, принагідно в Харкові. Я вмовляв його твердо стояти на наших позиціях, особливо в справі організації УГА, бо це цілком відповідає настроям армії і є суттєве для наших дальших плянів. Наші домагання до радянського уряду, устійнені на засіданні ревкому, були: а) ратифікація й негайна реалізація всіх пунктів договору з червоною армією, б) негайна поміч УГА харчами, одягом, взуттям, медикаментами й санітарним персоналом, в) припинення погромів наших частин червоними, головно лікарень і їх майна.

Оці мої інформації про працю нашої делеґації в Києві та про її наслідки подаю виключно на підставі щоденника М. Кураха, бо сам я в Києві не був.

Делеґати виїхали ввечері 6 лютого з Вінниці. Вони мали окремий вагон-теплушку, яку пристосував до подорожі сот. Марків. Його хлопці вичистили й подизенфекували вагон і приготували досить палива. До цього вагона впросилися деякі кияни та ті, хто хотів бути в Києві. Між ін. їхала також студентка Оксана Калиниченко, що провадила в Вінниці організаційну працю СР-ів. Тоді вона дружила з Опокою, що належав до галицької радикальної партії. Пізніше вона перейшла до большевиків і спричинилася до його загибелі.

Їхав до Києва з делеґацією також Йосип Гірняк, щоб вступити там до театру О. Курбаса. Він був багатий на всякі вигадки й тим став у пригоді делеґатам. На кожній станції до вагона тиснулися подорожні. Щоб їх позбутися, делеґати вияснювали, що вони мають окреме призначення, але подорожани не приймали цього до уваги. Потім написали на вагоні, що в ньому їдуть хворі на сипняк, але й це не помагало. Тоді Гірняк написав на вагоні: «Не мешать! Спецкомісія Че-Ка». З того часу делеґати мали спокій аж до Києва.

Всякими анекдотами Гірняк розважав товаришів подорожі. Між ін. розповідав анекдоти про київського артиста з кабаре Троцького й співав його куплети. Один із них такий:

Україна, сівши в крісло, три століття проспала,

Тепер вона пробудилась і, мов рожа, зацвіла.

Пробудилась із славою,

Великою державою.

Знову гетьман з козаками і дівчата з парубками,

Знову танці до зорі, шинкарки і шинкарі.

Україна — чистий рай, вік живи, не умирай.

Хто багатий чумаками? — Україна,

Хто їсть борщ із буряками? — Україна,

Хто кричить: «Нам миру треба!» — Україна,

А хто сам сидить без хліба? — Україна.