Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

«З от. Лисняком ми обговорили ситуацію; він одверто сказав мені, що також бачить єдиний вихід у злуці з большевиками. Начальній Команді він дозволить доїхати ще тільки до Кодими та постарається, щоб під Кодиму підійшла одна з бриґад II галицького корпусу, і — коли б Начальна Команда захотіла дальше просуватися з Добрармією або переводити армію до Румунії — він приарештує і ген. Ціріца, і ген. Микитку і цілий їх тісніший штаб»…

Шухевич не дає ніякого пояснення, для чого він погодився в розмові з Лисняком дозволити НК-ді доїхати ще до Кодими, не означивши реченця, коли вони вважали за потрібне зробити переворот у командуванні УГА. Це тим більш дивне, що він же ж знав, як утруднюється становище ревкому у Вінниці зволіканням і рухом УГА на південь. Тим часом раз-у-раз нам докоряли.що не маємо впливу на УГА. Щоб цей докір бодай позірно відперти, ми вислали телеграму до Лисняка з вимогою арештувати генералів і встановити ревком УГА.

Шухевич, як «не в тім'я битий», повинен був догадатися, що ця телеграма була конечною «даниною» ревкому у Вінниці большевикам, а Колеґія Старшин мусіла піддержати наше становище своїми заходами, які вона вважала за потрібні в данім моменті.

Брак рішучости так у самого Шухевича, як і в Колеґії Старшин, значною мірою утруднив наше становище; зволіканням із тим, що мусіло статися, вони нічого не осягнули, а нашим партнерам, большевикам, дали в руки арґументи проти нас. Це й побачимо нижче.

8. Наші ліві радикали.

У Вінниці були тоді з нами деякі члени галицької радикальної партії, як: Микола Опока, Микола Балицький, Петро Доників-Шекерик, Федь Палащук, Онищук. Ця група прийняла радянську плятформу й переговорювала з організаційним комітетом Коханенка в справі злиття з галицькою комуністичною партією. Але їхні розмови не мали успіху. А коли за комітет Коханенка взялися Затонський, Порайко й Михайлик, він перестав існувати. Коханенко виїхав спершу в Балту, а потім у Київ і став на працю в театрі. Опока, Мик. Балицький і Онищук також покинули Вінницю й пристали до центральної групи есерів, очолюваної І. Лизанівським.

Був короткий час у Вінниці також один із провідних мужів радикальної партії І. Макух, недавній товариш міністра внутрішніх справ УНР. По виїзді уряду УНР з Кам'янця в половині листопада 1919 р. ми держалися разом до половини грудня, до мого прибуття до Вінниці. Тоді ми бували на нарадах політичних діячів у Хмельнику й Літині, входили до складу Краєвої Ради, а потім — Ради Республіки.[25] В першій половині грудня ми були на нараді представників УГА й Армії УНР у Хмельнику, також у Літині. Щоправда, там радилися ми над справою всіх військових формацій України, (також і УГА), але в дискусії однозгідно стверджено, що стан наших армій катастрофальний, що вони в даний момент не являють собою поважної військової сили.

Під час цих нарад ми з Макухом зговорилися про те, чи не було б доцільно порозумітися також з большевиками, що бистрим темпом наближаються до місця розташування УГА, де по лікарнях лежать тисячі тифозних. Коли б нам пощастило укласти військову конвенцію з червоними, ми врятували б галицьких стрільців від повного розгрому. Макух сказав тоді мені: «Їдьте у Вінницю й орієнтуйтеся в становищі. Я вважаю, що треба рятувати наше вояцтво за всяку ціну».

З Літина я подався негайно до Вінниці, ідучи за радою Макуха. По вкладенні союзного договору з большевиками Макух дав мені знати, що він у Летичеві й хотів би дістатися до Вінниці, до нас. Я пішов тоді до Хвилі й розповів йому, що недалеко живе Макух, видатний політичний діяч Галичини, дуже популярний серед галичан і має на них чималий вплив. Тепер він хоче співпрацювати з нами. Я просив Хвилю, щоб він подбав про те, щоб ЧК не прискіпувалося до нього, а я беру повну відповідальність за нього. На випадок, якби йому щось сталося, це викликало б велике обурення серед галичан. Хвиля запевнив мене, що Макух може спокійно приїжджати до нас; моя порука для нього вистачальна.

Я негайно ж повідомив Макуха, що він може спокійно їхати до Вінниці. А чергового дня він з'явився в моїй канцелярії й привітав мене словами: «Ґратулюю вам безкровної революції». Я дуже зрадів його появі й відповів йому: «Дай Боже, щоб ця «революція» була безкровна». А переходячи на жартівливий тон, сказав йому: «Ми, за большевицьким звичаєм, реквізуємо ваш мозок. Ви поїдете в Москву й будете там студіювати радянський устрій та приготовляти адміністрацію Галичини». На це Макух замахав руками й каже: «А, дайте ви мені спокій! Я застарий на такі експерименти. Вам, молодим, це ще пасує, мені вже ні».

Під час свого короткого перебування у Вінниці Макух сконтактувався з партійними товаришами, але помітивши, що вони полівіли, незабаром виїхав у товаристві Доникова-Шекерика на південь, в район Могилева Под. Мені полегшало на душі, коли я почув про це, бо, не зважаючи на запевнення Хвилі, я був неспокійний за нього. Я не довіряв большевикам. Ми знали, що Макух жив законспіровано в околиці Могилева й не хотів ні з ким зустрічатися, щоб його не здеконспірували.[26]

9. Наші союзники; галицькі слабодухи.

Червоні частини, вступаючи в наш район, поводилися дуже різно. У Вінниці, де були найвищі установи КПбУ й губревком Поділля, також команда 44 дивізії, вони ставилися до нас коректно. Дивізія складалася з бриґад: таращанської, богунської й 132-ої пластунської. Комісаром дивізії був москаль Михайло Кручинський; у нього не було помітно того московського шовінізму, з яким ставилися до українців москалі, що виросли в Україні.

Командувач дивізії Дубовий, українець, був до нас прихильний. Головою Подільського губревкому був москаль Козицький; він говорив, як і Кручинський, тільки по-московськи, але під впливом Хвилі ставився до нас льояльно. Цій обставині ми завдячували також приязне ставлення до мас червоноармійців у Вінниці. Тут не було випадків ворожих виступів проти нас.

Але з інших місць ми діставали тривожні вістки про грабунки наших харчових комор, навіть лікарень; про різні насильства червоноармійців по наших частинах. Ще гірше було на півдні по захопленні району галицьких частин червоною армією. Це мусіло викликати сильну реакцію з боку галичан. Коли в лютім один большевицький комісар убив загальнолюбленого отамана артилерії д-ра Я. Воєвідку за те, що цей відмовився віддати йому свого вірного коня, стрільці розправилися з убивником ту ж мить.

Щойно при безпосередній зустрічі з червоним військом ми побачили, як низько воно стояло з кожного погляду. Значний відсоток червоноармійців були кримінальні типи (визволені з тюрем по революції), що їх удержувано в послуху тільки незвичайним терором або обіцянками грабунку в здобутих містах. Було багато також китайців, які за нужденну пайку хліба сліпо виконували будь-які накази. Нас просто дивувало, як така банда могла перемагати в боях.

Організація червоної армії була значно гірша від нашої, постачання — зовсім зле. Червоноармійці одержували малі харчові пайки, тому грабували мирне населення. Нічого дивного, що всі дрижали перед такою армією грабіжників і насильників і з великою радістю вітали галицькі частини, бо вони приносили з собою завжди безпеку громадянам і правопорядок.

Хоча большевики зобов'язалися видавати для УГА харчі з своїх комор, але ми нічого від них не діставали й мусіли дбати про харчування наших стрільців сами. Старшини-постачальники купували в селян продукти самі, а це була дуже тяжка справа, бо селяни приймали тільки українську валюту, а в крайньому разі «керенки». Большевики дивилися на це дуже косо. Одного разу ЧК перехопила на селі наш купівельний загін, що купував харчі за гроші, зібрані поміж стрільцями й старшинами. Чекісти сконфіскували закуплені продукти й валюту, а людей заарештували. На нашу енерґійну інтервенцію вони вернули харчі, звільнили людей, але замість сконфіскованої української валюти видали свою, що не мала ніякого ходу між населенням. Така поведінка большевиків копала прірву між нами й нашими новими «союзниками».

У справі ідеологічній большевики на частих мітинґах, що їх улаштовував політичний відділ 44 дивізії, згл. його начальник Кручинський, намагалися приєднати наших стрільців до себе своїми гаслами; вони малювали їм, яке то щастя несе комунізм для трудящих, який гарний радянський державний лад. При цьому вони з великою ненавистю нападали на всі інші партії; зокрема плямували вони соціялістів, які не йшли з ними (сд-ів і меншовиків), називали їх «соціялпредателями», тобто соціялістами-зрадниками. Коли Кручинський і його співробітники говорили про їхню ідеологію тільки загально, то наші комуністи, як Затонський, Порайко та їхні аґенти вважали за свій обов'язок ганити поіменно наших державних мужів, наш національний прапор і навіть нацьковували стрільців проти «панів-офіцерів», що, на їхню думку, були такими самими ворогами працюючого люду, як роджені буржуї.[27] Було очевидним, що вони хотіли розшарувати нашу ЧУГА на два ворожі табори, щоб легше прибрати до своїх рук наше стрілецтво.

Але вони не передбачили тих наслідків, що їх викликала така пропаґанда. Стрілецтво не тільки не далося зловити себе на їхні гасла, ба навпаки, воно з тим більшою повагою ставилося до наших національних цінностей, горнулося до старшин щораз більше. Цікаві з цього погляду записки генерала Кравса в його спогаді «За українську справу». Він пише: