Розділ «Вояцькі біографії»

Розгорнувши шовковий національний прапор, на якому поруч із гербом УНР було вишито гасло «Хай живе вільна самостійна Україна!», відкрили з’їзд. «З короткою урочистою промовою виступив отаман Водяний, — розповідав сексот. — Проспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Потім знову виступив Водяний, особливу увагу зосередивши на політиці Москви стосовно України… Говорив, що слід згуртуватися і з приходом весни підняти масове повстання проти тих, хто йде за інтереси Москви, хто прагне закабалити український народ. Після нього виступив Бондарук Микола як представник петлюрівського штабу, оголосивши свої повноваження й документи. Наголосив, що йому доручено не підіймати масового повстання, а згрупувати людей і розпочати найжорстокіший масовий терор проти комуністів. Водяний зіскочив і закричав: «Панове, шпигун!» і, вихопивши револьвер, почав викликати Бондарука на ґерць… Всі делегати вихопили револьвери і не знали, що робити: чи стріляти у Водяного, чи у Бондарука — представника Петлюри, на котрого так багато надій покладали. З трудом вдалося заспокоїти Водяного, котрий, одначе, на з’їзді не побажав залишатися і поїхав, кинувши: «Попереджаю вас, панове, що це не є представник від нашого уряду, а є шпигун від уряду Москви, який доведе і вас, отаманів, і вірне вам українське козацтво до повної загибелі». Декому він закинув у серце сумнів… Але пережита в небезпеках зима і тепле майбутнє знову повернули туманні надії й довіру до Бондарука як представника УНР».[881]

1921 року Яків Водяний керував одним із гайдамацьких загонів у районі Холодного Яру і співпрацював з отаманами Ларіоном Загороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою, Кириченком, Миколою Кібцем-Бондаренком та іншими. Це підтверджують більшовицькі документи: «2 апреля со стороны Черкасского уезда прибыла в Холодный Яр банда Водяного, Кириченко и Кибця, передвинувшиеся якобы с полтавской стороны… Численность этих банд до 700 человек, в том числе около 200 кавалеристов… По агентурным сведениям, появившихся в Чигиринском уезде банд насчитывается до 2000 человек, из них большая половина кавалеристов: банды эти разделились на большие 4 группы… командуют большими группами Хмара, Ильченко, Водяный, Кибец, Кириченко и Загородний. При налете на Медведовку бандитами командовали одетые в матросскую одежду именовавшие себя Водяным и Загородним».[882]

Зиму 1921–1922 років Яків провів під Києвом у дачному селищі Клавдієве. У травні виїхав до Проскурова, а звідси до Сатанова, що на березі Збруча.

Була неділя, ярмарковий день. Походивши по березі річки, вивчив місцевість, а вночі перейшов кордон. Передрімав у лісничівці, а рано вирушив на Хоростків, де теж був ярмарок. Продавши щось з речей, непомічений поліцією, Яків пройшов на станцію, купив квиток і вирушив до Львова. Діставши у віце-консула необхідні документи як громадянин Австралії, вирушив до Копичинець, де зустрівся зі своїм старим товаришем — Іваном Заваликутом, помічником повітового комісара за часів Директорії. Він йому допоміг здобути роботу в кооперативі «Збруч» у Гусятині. Працював тут понад рік, аж доки польський староста категорично зажадав, щоб Водяний виїхав з міста… 1924 року Яків влаштувався керівником кооперативу «Своя сила» у Хоросткові, але і звідси його витурили — тепер вже хоростківський староста.

Так, у травні 1925 року Яків опинився у Варшаві. За посередництва колишнього міністра внутрішніх справ УНР Олександра Саліковського, якого знав з 1908 року, Яків дістав нансенівський паспорт — він вирішив повертатися до Австралії, громадянином якої був. У Гданську намагався сісти на корабель, який плив до Австралії чи хоча б до Великобританії, та ніхто не хотів його брати. Довелося повертатися до Галичини.

Жив у Тернополі, Богородчанах, Станіславові, Збаражі… Скрізь шукав праці і скрізь мав із нею проблеми. Зі Збаража написав колишньому повітовому комісару Грицю Сочавському до Сміли, просив переслати примірник своєї п’єси «Право сваволі». Але своєї адреси не подав, а просив вислати до Гданська на ім’я Ярослава Стрельбицького, з батьком якого, Теодором, працював у повітовому союзі кооперативів у Збаражі. Гриць прохання виконав, п’єсу вислав, пізніше Яків її опублікував (орієнтовно 1928 року).

У листі до товариша Сочавський писав: «Якове! Все те, за що ти боровся все своє життя, тут, на Україні, переводиться в життя… Українізація в повнім тоці, національне і соціальне (життя) налагоджується, приїдь, (будеш) задоволений і щасливий».

Гриць виконував завдання ҐПУ виманити Водяного в совєтську Україну.

Прочитавши листа, Яків подумав: «Але для чого Україні українізація?.. Хіба потрібна Росії — русифікація або в Польщі — полонізація?..» І відповів сам собі: «Значить, по урядах УРСР управляють чужинці, а не українці і для того вони українізуються».[883]

У листі до Сочавського Яків написав, що сумнівається в правдивості його слів. У конверт вклав і листа до народного комісара освіти УРСР Олександра Шумського, в якому нагадав розмову в клубі «Родина» у Києві 1919 року. Водяний просив запевнення, що він не тільки може повернутися в Україну, а й йому буде зарахований його революційний стаж…

Тим часом Яків налагодив зв’язки з українськими еміграційними інституціями і почав працювати у відділі розвідки Армії УНР під командою генерала-хорунжого Всеволода Змієнка. Налагоджував підпільну мережу в окупованій росіянами Україні.

До початку 1930-х років Водяний проводить в Україні розвідницьку і підпільну діяльність, поширює антисовєтську літературу. Відомо, що 1928 року під його проводом діяла добре організована група в м. Гусятині й у Борсуках — рідному селі визначного українського старшини Павла Шандрука.[884]

Хоч і використовувала польська контррозвідка цю інформацію, все ж старшини Армії УНР, зокрема і Водяний, працювали не на Польщу, а на Україну, бо намагались ослабити тиранічний російський режим.

На еміграції Яків продовжував досить активно писати, зокрема опублікував п’єсу «Холодний Яр». У ній наголошував на своїй винятковій ролі у Визвольній боротьбі, а роль інших отаманів Холодного Яру применшував. Себе Водяний зобразив у п’єсі під іменем отамана Вихора, якого холодноярці без кінця просять очолити їх, а він весь час відмовляється. «Ну, коли вже ви не візьметесь керувати, то хто ж тоді на те надається?.. — у розпачі запитує один з героїв п’єси Максим. — Виходе, що історичний, славний, оспіваний нашим поетом-пророком Тарасом Шевченком Холодний Яр… тепер мусить зійти на пси і перетворитись у звичайне гніздо бандитів?!. — «Зрозумійте, що моя поява в Холодному Яру може затривожити большевиків! — багатозначно пояснює Вихор. — Більшовики занадто добре знають мене, щоб не реагувати на перебране мною командування Холодним Яром».[885]

Усі отамани (і Деркач, і Петренко, і Орел, та й Хмара) виглядають поруч із Вихором-Водяним фігурами другого, а то й третього плану. Таке «художнє осмислення» подій у Холодному Яру спровокувало різку репліку Юрія Горліса-Горського. У передмові до свого роману «Холодний Яр» він написав: «І Водяний, і Ліхарєв (командир кінного Смілянського повстанського загону. — Ред.), які були випадково короткий час у Холодному Яру, витрачають усі свої «таланти» на те, щоб довести, якими то «лицарями і вождями» вони були та якими «нездарами, дурнями і зрадниками» були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя».[886]

Навряд чи можна вважати Водяного випадковою людиною у Визвольному русі, адже проти деспотичної Москви він боровся все своє свідоме життя, починаючи ще з революції 1905 року. І все ж п’єса «Холодний Яр» справляє прикре враження — її автор постає перед читачем як самозакоханий, переповнений по вінця відчуттям власної ваги, діяч, який все знає, діє безпомильно і має найвищий авторитет серед козаків…

Живучи в Галичині, Водяний зустрічався з різними українськими діячами, зокрема і з головою уряду УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, який так активно співпрацював із поляками, що став їхньою маріонеткою…

Коли почалася війна і авторитет польської держави під могутніми ударами німецького і совєтського війська впав, Яків Водяний показав своє справжнє ставлення до гнобительки-Польщі: він відмовився виконати розпорядження війта зібрати збіжжя для польської держави серед українських селян. Через це 2 вересня 1939 року війт гміни Катербурга (нині Тернопільщина) звільнив Якова Водяного із посади рахмістра…

Та загибель польської держави призвела до загибелі і Якова Водяного: на Тернопільщину прийшли червоні «визволителі» і вже 27 вересня заарештували «петлюрівського полковника». Це був шостий арешт. Перші три були ще за царизму — у 1906, 1907 і 1909 роках; два наступні 1919 року здійснила ЧК, і ось знову…

На підставі ст. 54-6 ч. 1 і 54-4 УК УССР Водяного дуже швидко визнали винним у гріхах проти СССР. На підставі ст. 204 УПК УССР чекісти передали Якова Водяного військовому прокуророві для проведення суду Військовим трибуналом Київського особливого військового округу.