Розділ «Вояцькі біографії»

Хто знає, чому саме таку оцінку дав майбутній гетьман. Може, Яків підбурював проти колишнього царського генерала, одного зі стовпів імперії, проти якої він, есер-терорист, боровся ще за часів революції 1905 року…

Вільне козацтво бурхливо набирало сили. Лише на Звенигородщині в цю військову організацію об’єдналося 20 тисяч осіб. У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше звенигородці змусили демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, таку ж кількість сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.

«Звенигородка, — згадував Юрко Тютюнник, — стала центром великого району; (сюди) приходять зв’язки від Черкащини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється у штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини… Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринської. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини… Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ… Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Корилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький».[874]

Після гетьманського перевороту Яків переїхав до Києва. Влаштувався завідувачем торговельного відділу Дніпровського союзу кооперативів. Одного разу керівники відділів зібралися на нараду. Всі чекали на голову «Дніпросоюзу» Коліуха. Ось і він. Ледь не з порога Коліух звернувся до Водяного:

— Якове Михайловичу! Зараз оце іду від гетьмана, він дуже на вас нарікає, каже, що має відомості, що в Батурині відбувся з’їзд повстанців з цілої України та вибрали вас гетьманом на місце Скоропадського.

Водяний засміявся, інші переглянулись. Всі знали, що Яків весь час був у Києві… Та все ж товариші порадили йому не нехтувати небезпекою і негайно тікати. Вже на Хрещатику він здибав знайомого Я. Кривицького, і той оповів те ж саме, казав навіть, що читав таку саму байку і в «Кієвлянінє».[875]

Чутки свідчили про популярність Якова Водяного… Може, оці чи подібні поголоски й призвели до того, що у своїх «Спогадах» Павло Скоропадський назвав Водяного «темнейшей воды личностью», тобто загадковою, не розшифрованою, від якої можна чекати неприємних несподіванок…

Переховувався Яків в Одесі, та згодом повернувся до Києва. Коли ж Директорія у Білій Церкві оголосила повстання проти гетьмана, Яків Водяний поспішив до Черкас, щоб організувати людей. Його обирають членом повітової управи. «Народня Повітова Рада уповноважила мене до боротьби з німцями, — згадував Яків Водяний. — Я пишу накази до Вільного козацтва. Вільне козацтво в ріжних місцях повністю і успішно роззброює німецьке військо».[876]

14 грудня 1918 року Гетьман України Павло Скоропадський зрікся влади, щоб зупинити братовбивчий конфлікт… Але війна на цьому не припинилася — в Україну, ослаблену внутрішнім конфліктом, посунула по ясир московська орда. В передчутті поразки українців заворушилася стоголова московська п’ята колона…

25 січня 1919 року член повітової «народньої» управи Яків Водяний, нічого не підозрюючи, виїхав зі Сміли до Черкас, де мала відбутися спільна нарада повітової та земельної управи, — він не знав, що вранці місто захопив збільшовичений український полк. На вокзалі Якова затримали і привели до коменданта станції.

«Се був уже новопризначений большевицький комендант, маленький і плюгавенький з себе чоловічок, — згадував Яків Водяний. — Не розібравши зразу, кого привели, він став дорікати козакам за самочинні арешти. Але озброєний натовп заревів:

— Як?! Випустити Водяного?! Він погромив пятаковські ешелони! Він покликав до нас німців! Він клявся, поки житиме, бити большевиків; розстріляти його, зараз розстріляти!..

Оточені червоноармійцями, ми стояли на тюремному подвір’ї біля брами та чекали… Зачулась команда: «Шагом марш!» — і ми рушили на вулицю…

Я пильно роздивлявся навкруги в ясній зоряній зимовій ночі та думав: «Тікать, тікать, за всяку ціну тікать, навіть коли б мені в спину багнета всадили, я все ж буду тікать…» Я чекав щасливої хвилини вискочити з оточуючого нас кола смерти…

Нас було семеро. Начальник обійшов навкруги, забрав декотрих конвойних із правого крила… Запанувала тиша, рушниці були напоготові.

Ми стояли ще оточені, але праве крило уже порідшало. Почулась команда:

— Лєвий фланг, пять шагов назад!

Тупіт ніг — і знов тиша. Я пробую ґрунт під ногами, чи не слизько. Миттю скакаю між конвойних у бік «лагерів» на долину…

Наді мною гуркіт рушничної стрілянини: я біжу, напружуючи всі свої сили. Безладна стрілянина не вгаває. Я чую крики: «Стій! стій! стій!» Біжу, наближаючись до верб, біжу зиґзаґами поміж вербами. Стрілянина не устає… Я різко скручую вправо та біжу до залізничного насипу. Стрілянина затихла…

Переді мною ліс. Я іду до нього повільним кроком…»[877]