Розділ «Вояцькі біографії»

Уривок із вироку № 008 справи № 007 1940 року показовий: «Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 гг., пребывая на территории Польши, являлся резидентом разведки «УНР» и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпионского характера… Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым врагом Советской власти, в прессе на территории бывшей Польши распространял различную к.-р. клевету против страны Советов и поддерживал польскую шляхту и буржуазию в ее борьбе против Советской власти».[887]

7 лютого 1940 року Військовий трибунал КОВО на закритому засіданні постановив розстріляти Якова Водяного. Вирок було виконано 10 травня 1940 року.

Де поховано смілянського отамана, ніхто досі не знає, але, швидше за все, у Биківні. І хоча Якова Водяного в перші роки відновлення української державності реабілітовано, дотепер ні у Смілі, ні у Черкасах немає вулиці його імені, ніби й не працював цей чоловік на добро української справи, ніби не проливав кров у боротьбі за омріяну національну свободу.

31. Осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський)

Досліджуючи козацько-селянські революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, розшукав я чимало спогадів про ті бурхливі часи. З радістю побачив, що сотні, а то й тисячі наших земляків написали про свою участь у Визвольній боротьбі. На жаль, не все дійшло до нас, багато рукописів і людей, які могли би дати свідчення, згинуло в огні революції та пекельному вогнищі репресій і голодоморів. Не всі документи ми ще й розшукали. Не до всього маємо доступ. Але й та частина спадщини, яку ми вирвали з рук історичного ворога, дає підстави стверджувати, що ми є синами і дочками Великої Нації — войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах.

Про це переконливо свідчать першоджерела.

Сотні українських вояків, які у 1917 — 1920-х роках відстоювали незалежність нашої Батьківщини, написали про ті пекельні дні. Спогади про усміхнених наших героїв залишили нам у спадок і козаки, і старшини, і генерали. Ось тільки деякі прізвища авторів: Валентин Сім’янців, Михайло Омелянович-Павленко, Юрко Тютюнник, Всеволод Петрів, Петро Дяченко, Олександр Вишнівський, Антін Пузицький, Олександр Удовиченко, Кость Смовський, Марко Безручко, Михайло Крат, Микола Капустянський, Євген Маланюк, Лев Шанковський, Василь Прохода, Олександр Доценко, Борис Монкевич, Адріан Марущенко-Богданівський, Леонід Романюк, Степан Лазуренко, Осип Думін, Вартоломій Євтимович, Микола Чеботарів, Михайло Середа, Микола Ґалаґан, Василь Задоянний, Антін Кущинський, Максим Ломацький, Макар Каплистий, Олександр Чирський та пребагато інших.

Важливі спогади залишили й отамани: Яків Гальчевський, Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Петро Філоненко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів, Іван Цапко та підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. Осібно в цьому ряду стоїть ім’я Юрія Горліса-Горського, бо насамперед саме завдяки його роману «Холодний Яр» широкі верстви українського народу, спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині, узнали правду про велику міжнаціональну війну за право володіти українською землею.

Роман «Холодний Яр» свій шлях до читача почав 1934 року. Тоді ж вийшов і «Отаман Хмара». Наступного року з’явилася книга «У ворожому таборі». Побачили світ і такі твори, як «Ave, diсtator!», «Червоний чортополох», «Живе обличчя червоного сфінкса», «Тюремні поезії», «Терпіння» та низка статей у різних часописах, зокрема таких, як «Літопис Червоної Калини», «Наш клич», «Вісник», «Дажбог», «Краківські вісті», «Волинь»…

«Спогади… На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз… Болючу привабливість цього «заняття» знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і… щасливо розминувшись, показав їй услід дулю», — так почав свою книгу спогадів «У ворожому таборі» Юрій Горліс-Горський.[888]

Справжнє прізвище цього незвичайного чоловіка — Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в Полтаві (за іншими даними, в с. Демидівка під Полтавою). Назвали його на честь батька Юрія, офіцера російської армії. Мати — Людвина Соколовська — вела свій родовід із польсько-шляхетського коріння.

Очевидно, важливу роль у вихованні відіграв батько, адже хто як не він, кадровий офіцер, благословив сина на здобуття військової освіти, обдарував військовою вдачею. Військову службу Юрій почав у «кавказькій кавалерії» під командою князів хана Г. Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, «хапнув магометанської воєнної етики».[889] Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо, може, на Турецькому фронті.

У роки Визвольної війни Юрій — старшина-кіннотник 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії Армії УНР, командиром якого був Іван Литвиненко, уродженець села Хоружівка, що на Сумщині.

Наприкінці листопада 1919 року Юрій Городянин-Лісовський разом зі своїм полком опинився у «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Красною, Добровольчою та польською.

Знесилена, хвора на тиф, українська армія агонізувала… Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків. Казали, що Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців…

І раптом почули від командирів, що хто хоче, може залишитись в армії. Це був «блиск віри» — і за якусь мить Любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми — вояки, знову ми — люди», — такий витворився загальний настрій. «Знову серце повне надій, а з ними — віри в нашу правду», віри в її перемогу.[890]

«Хто не чується на силі, може залишити лави», — кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», — звертається до вояцтва командарм Омелянович-Павленко.[891]

Серед отих, хто мав «залізні нерви та сталеве серце», був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє. Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців…

На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький збірний полк дістався до холодноярського села Матвіївка, а наступного дня Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, яка також визнавала владу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Тут і закінчився для Юрка Зимовий похід: кілька днів перед тим, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру.

З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман… З перших хвилин перебування в Холодному Яру полтавець відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, «якоюсь щемливою радістю».[892] Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.