Розділ «Вояцькі біографії»

У суботу 25 січня 1919 року Яків Водяний прокинувся рано, бо поспішав у Черкаси на спільну нараду повітової і земельної управ. Невдовзі він уже був на станції Бобринській.[862] Її комендант, член партії боротьбистів Орельський, повідомив, що в Черкасах все спокійно. Підтвердив це і командир бронепотяга п. Кириченко, який щойно прибув із Черкас.

Поїзд, що відправлявся з Бобринської о 8-й ранку, був переповнений. Тож Водяний разом з охороною (12 осіб) втиснувся в купе кондукторської бригади. Ніщо не викликало підозри у досвідченого підпільника. Не збагнув він, що його охорона виконувала не зовсім властиві функції, — вже пізніше з’ясувалося, що її прислали більшовики, які о 6-й ранку здійснили у Черкасах переворот. Охоронці мали завдання допровадити Водяного на станцію Черкаси і здати коменданту.

З Водяним більшовики давно хотіли порахуватися, адже він, черкаський полковник Вільного козацтва і начальник Смілянської повітової міліції, завдав їм чимало дошкульних ударів. Його козаки били росіян не тільки у Смілі й на станції Бобринській, а й у Жмеринці, Вапнярці, Шепетівці, Козятині, Білозір’ї. Особливо обурило ворохобників те, що Водяний особисто розстрілював їхніх більшовицьких ватажків.

Яків справді був чоловіком безжальним і рішучим. Напевно, саме ці якості й висунули його ще під час революції 1905 року на чоло терористичної групи партії есерів, яка уславилася на всю Росію гучними вбивствами царських чиновників високого рангу…

Яків Водяний народився 20 жовтня 1886 року у Смілі Черкаського повіту Київської губернії. Його батько Михайло мав трьох синів (старшого Макара, середульшого Михайла і Якова) і двох дочок (Тетяну і молодшу Наталку). На всіх було шість десятин землі.

«Селянський син, — писав про себе Яків Водяний, — (я) зазнав гніту разом із моїм батьком од місцевого поміщика графа Бобринського. Вступив до партії с.-р. у році 1905. По підозрінню в приналежності до партії в 1906 році був адміністративно висланий в Чернігівську губернію, звідтіль відразу втік. Поселившись у Києві, працював активно на чолі бойової дружини партії с.-р. та весною 1907 року був несподівано схвачений поліцією. Просидів у Лук’янівці 6 місяців, а восени того року висланий (на три роки. — Ред.) в Наримський край. З Наримського краю утік по двох місяцях, а в році 1908 опинився на еміграції в Галичині (у Львові), там пробув до осені 1908 року. Восени знов вертаю до Києва, де по кількох місяцях взимку був знову арештований і попав удруге до Наримського краю в році 1909 і мусів одсиджувати (в Томську. — Ред.) заслання аж до 1911 року. Та за пару місяців до звільнення утік, аби не дістатись до війська. Нелегально пожив у Владивостоці до кінця 1911 року».[863]

Попри небезпеку були схопленим поліцією, Яків Водяний бере активну участь в українському громадському житті Зеленого Клину. «З приїздом у Владивосток Водяного і Мостипана, — згадував Іван Світ, — вдалось налагодити українське життя біля місцевого Народного Дому, і вже в 1912 р. Владивосток отримував майже 400 примірників різних українських газет та часописів, а театральні вистави влаштовувались там досить часто».[864]

Українське культурне життя жандармське управління завжди оцінювало як замах на російську державність. Тож невдовзі Яків Водяний мусив накивати п’ятами до Японії. Звідти виїхав до Австралії, де, прийнявши її громадянство, влаштувався майстром на меблевій фабриці. Але думки його, звісно, були на Батьківщині, де російський царизм немилосердно придушував будь-які опозиційні рухи, а надто національні прояви тих народів, які не змирилися з поневоленням. На далекому австалійському континентів пише п’єсу «Право Сваволі». На чужині проявився підприємницький талант Якова: 1917 року він організовує торговельну фірму «Експорт-Імпорт». Але недовго він займався бізнесом: як тільки до Австралії докотилася вістка про повалення царя, Водяний згортає свої справи, продає майно і повертається на Батьківщину. На початку серпня 1917 року він уже впевнено крокував вулицями рідної Сміли.

З перших же днів Яків кинувся у вир організаційної праці. Його, чоловіка авторитетного, який пізнав царську каторгу, обирають головою Смілянського повітового комітету партії боротьбистів, а з вересня — ще й начальником смілянської міліції. Досвідчений бойовик бере участь у створенні Вільного козацтва.

Про той період свідчить витяг зі справи вільного козака Івана Михайловича Зелененка пізніших часів: «Водяной возвратился из-за границы в г. Смелу, где выступал на ряде митингов и собраний с призывами к истинным украинским патриотам о необходимости организовываться для борьбы за самостоятельное Украинское националистическое государство… Я вместе с Водяным и другими боротьбистами создали из украинских националистов отряды «Вильного козачества». Нам… удалось разгромить… отряды Красной армии в г. Смеле и в Постышево».[865]

Селяни довколишніх сіл знали Водяного або чули про нього ще в роки революції 1905 року, тож його робота «пішла жваво і успішно». Сотні формувались переважно самі, й рідко коли доводилося їхати до села для організації Вільного козацтва, яке ставало гарантією спокою у повіті.[866]

1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник однієї з двох великояблунівських сотень запропонував обрати отаманом Вільного козацтва Черкаського повіту Якова Водяного.

У лавах заворушилось і загуло:

— Волимо Водяного на полковника!

«Догори полетіло тисячі козацьких шапок, — згадував Яків. — Не помогла моя резигнація і те, що я як міг відмовлявся. Я мусів вкінці прийняти вибір, щоби вгамувати розбурхані збори…» Наказними полковниками було обрано курінного Яблунівського куреня Кириленка та заступника повітового комісара Хіміченка, а полковим суддею — Грицька Сочавського, повітового комісара.[867]

На другий день було призначено полкову конференцію, на яку зійшлися обрані сотнями «передові діячі кожного села; крім сотників, тут було чимало інтелігенції з повіту». З цих достойників і було обрано полкового писаря, осавула, двох хорунжих та полкового скарбника, а також двох делегатів на Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, що мав ось-ось розпочатися в Чигирині: Якова Водяного і козака Костянтинівської сотні Борща.[868]

Делегати обговорили справи охорони повіту від частин збольшевиченого російського «воїнства», що кидало Південно-Західний фронт та сунуло на схід і північ, везучи з собою військове майно. «Нарада ухвалила обеззброювати та відбирати майно від усіх частин, що кидали фронт, прямуючи до Росії…»[869]

3 жовтня 1917 року в найбільшій шкільній залі зібралися делегати на Перший з’їзд Вільного козацтва. «Збори відкрив Звенигородський полковий отаман Гризло та запропонував на голову братнього онука Тараса Шевченка: Ананія Шевченка з села Корилівки,[870] — згадував Яків Водяний. — Делегати однодушними оплесками повітали стрункого, молодого, років 30–32 чоловіка без руки. Нововибраний голова зборів запропонував вибрати на заступника полковника Гризла, а на секретаря Полтавця, на що збори одноголосно згодились».[871]

На з’їзді у Чигирині на пропозицію Івана Полтавця-Остряниці, яку з трибуни підтримали Семен Гризло і Ананій Шевченко, військовим отаманом Вільного козацтва обрано генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Яків Водяний — єдиний із делегатів, хто не підтримав цієї кандидатури, утримавшись під час голосування…

У другій половині грудня 1917 року за наказом Павла Скоропадського декілька сотень козаків Звенигородщини та Смілянщини прибули до Вінниці. Три сотні Водяного було скеровано для підтримки фронту в район Шепетівки — Козятина — Вапнярки. У Вінниці відбувається знайомство Водяного з Військовим отаманом Вільного козацтва. У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський негативно висловився про Якова Водяного: «Как элемент боевой они (вільні козаки. — Ред.) оказались хорошими, но во главе, кажется, Смелянской сотни[872] находилась темнейшей воды личность, некто Водяной…»[873]