Розділ «Вояцькі біографії»

Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений жидок стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.

Черга переді мною все скорочується… Серце млосно стискається… Хоч би скоріше скінчилося це очікування!

Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одне око її вибите кулею наверх. Брова над ним швиденько рухається, наче підморгує. Одна нога похапцем потирає другу, ніби та їй свербіла. Дивлюся на дівчину, і чомусь стає смішно. Чому? Хто може відповісти на це запитання! Може, то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися…»[894]

Але «жартівниця Доля» видерла його з обіймів смерті: він втік з-під розстрілу…

Повернувшись до Холодного Яру, Горліс-Горський довідався, що побратими його вже «поховали», а Андрій Чорнота поставив у Мотриному монастирі дубовий хрест «на вічну пам’ять р. б. Юрієві»…

У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, а й пребагато втратив — насамперед друзів. І кохану дівчину Галю…

Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Відтак підважувалася документальна цінність свідчень. Якщо автор вигадав цю історію, значить, міг вигадати й інші епізоди. І книга із документальної площини переходила у жанр художньої — отже, і героїчні діяння холодноярців могли бути автором вигадані чи перебільшені…

Тому я не один раз звертався до дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко, яка живе у США, чи була та історія (з іншою Галею), чи ні…

З пані Гришко я листуюся вже 10 років і за цей час поставив їй сотні запитань. Вона завжди змістовно відповідала, а от щодо «тієї» Галі з Кам’янки, яка була першим коханням Юрка, завжди промовчувала. І я знову писав: так було чи не було?! А вона знову відповідала на інші запитання.

Нарешті, на десятому році листування, пані Гришко написала: так, це було, а не хотіла писати з причин, які розумний зрозуміє… Хоч і жаль було «ту» Галю, все ж я з полегшенням зітхнув: значить, не художній роман написав Юрій Горліс-Горський… До слова сказати, такий авторитетний чоловік, як Улас Самчук, називав «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського спогадами і ніяк не інакше…

А ось фрагмент спогаду підхорунжого Михайла Дорошенка про бій із котовцями, що відбувся орієнтовно на початку січня 1921 року, коли Чорноліський полк здійснював рейд до кордону. Неподалік річки Синюхи на гайдамаків напала кіннота Григорія Котовського. Не бажаючи вступати у бій, партизани почали відступ у напрямку лісу Спорного. Як завжди в таких випадках, повстанці розділилися на групи, які пострілами намагалися призупинити ворога. Півсотня кінноти, котру очолив Юрій Залізняк (Городянин-Лісовський), чвалом обскочила лісок і на узліссі — поки тривав ар’єргардний бій — влаштувала засідку.

Коли засідка була готова, отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній, що затримували ворога, почали демонстративно тікати. Якраз біля тієї дороги у засідці чекали кулемети Залізняка. Котовці з войовничим гиком летіли назустріч своїй смерті. І вони знайшли її. Число вбитих червоноармійців сягнуло півсотні…

Напровесні 1921 року, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, Юрій «видістався з Холодного Яру за кордон»,[895] бо мав завдання налагодити зв’язок із керівництвом Повстансько-партизанського штабу.

Завдання Юрій виконав: переправившись через Збруч, дістався ППШ, де й був прийнятий генералом Тютюнником. Але назад уже не повернувся: Юрко Тютюнник, з недовірою поставившись до посланця Холодного Яру, заборонив йому повертатися на Чигиринщину і скерував в табори для інтернованих.

І все ж через рік — навесні 1922-го — Юрій вертається в окуповану росіянами Україну, але не в Холодний Яр, а до Києва. Тут якийсь час проводить підпільну роботу проти більшовиків, а 3 травня 1922 р. отримує завдання вирушити на Поділля. В одному з повітових міст, неподалік кордону, у відділі освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.

Декілька разів переходив він Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію уряду УНР. Та внаслідок доносу якогось Дацишина 3 квітня 1923 року Юрія затримали. Арештував його чекіст-латиш.[896] Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім — заступник начальника губернського відділу ҐПУ Іванов. Горського звинуватили за ст. 58 — «приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади, або відізвання від Російської соціалістичної Федеративної Республіки».[897] Провів вісім місяців у тюрподі[898] Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 року звільнили з-під варти.

Виконуючи завдання одного з керівників українського підпілля, Юрій погодився працювати в агентурному апараті ҐПУ. Відтак досвідчений підпільник провалив не одну чекістську операцію. Та 1924 року — знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося: більшовики оцінили його «контрреволюційну» роботу на Поділлі у 15 років ув’язнення. Добре ще, що вони не дізналися про холодноярську сторінку його біографії…

Щоб урятуватись, Юрій симулював психічне захворювання. «Потяглися «тернисті» дні і ночі симуляції, — писав пізніше він у повісті «В казематах ҐПУ». — Я здебільша лежав не піднімаючись… Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого… Ця моя поведінка була тільки «прологом», щоби попасти до психіатричної лікарні… Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально».[899]

Але кати не дуже вірили у захворювання і ще протягом декількох років тримали невільника в тюремній лікарні. За час неволі Юрій пізнав в’язниці Вінниці, Києва, Полтави та Херсона.[900] Нарешті його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він у квітні 1932 року втік.

«Холодної квітневої ночі, — писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні «Колгосп над Інгулом», — утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон — Снігурівка… За плечима вісім років голодних совітських тюрем… половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля».[901]