Розділ «Вояцькі біографії»

Помітив Водяний і комуністичну «шлюфовку» школи «агітпросвєта». Але полонені ніяк не хотіли визнати, хто вони є насправді. Особливо вдавав із себе щирого москаль. Не було ради: козаки знову взялися за нагаї. Але Водяний «рішуче спротивився такому допитові». Відвівши убік начальника розвідки, запропонував йому інший план…

Яків оголосив, що шпигунів розстріляють. Першим відправлять до «небесної канцелярії» москаля. Йому запропонували написати прощального листа рідним. Той завагався, зблід, занервував. На очах виступили сльози. Все ж він опанував себе і ламаною українською відповів:

— Не маю родичів, не маю бліжніх. Вєдітє мєня куда знаєтє.

Двоє козаків повели його з табору. Водяний розраховував, що полтавець зі страху нарешті зізнається.

За хвилину з лісу долинули постріли. Хлопець здригнувся, зблід і почав плакати, просити, щоб його не вбивали. Йому знову порадили признатися. Але обіцянки подарувати життя ні до чого не призвели. Полтавець ні в чому не хотів зізнатися. Тоді і йому запропонували написати прощального листа. Повагавшись, він все ж відмовився. Тим часом до табору повернувся один із козаків.

— Пане отамане, — доповів він, — там того уже розстріляли. Микита залишився закопувати. Накажете і цього відвести?

Полтавець здригнувся і насторожився. Ще двоє козаків стали позаду нього з наладованими рушницями.

— Ходімо, — кинув один із них.

І раптом юнак, хоч і мав зв’язані руки, «несамовито побіг».

— Стій! Стій! — закричали гайдамаки і зірвалися за втікачем.

У таборі захвилювалися. Дванадцять козаків із рушницями побігли слідом. А напівголий полтавець «біг і біг за життям». У лісі лунали крики і постріли.

Тим часом привели москаля. Знову почався допит із погрозами. А за чверть години з лісу почали вертатися козаки.

— Зловили. Ведуть сюди.

Полтавця привели побитого та скривавленого. «Перед собою він бачив тепер тільки смерть». Але хлопець страшенно хотів жити, тож і наважився.

— Товариші, братці! Не мучте, — заскиглив він. — Даруйте життя… Я все розкажу. Тільки не бийте. Нас послав начальник Харківського воєнного округу товаріщ Дуднік із метою вивчити сили повстанців Холодного Яру.

Москаль гіпнотизуючим поглядом дивився на «зрадника».

— Што ти ґаваріш, сумасшедший?! Што ти дєлаєш, бєзумний? — сичав він, а тоді, повернувшись до Водяного, мовив із кривою посмішкою: — Таваріщ, развє ви нє відітє, што он сумасшедший? Ги-ги-ги… Єй-богу, он сумасшедший…

Дискутувати з патентованим ворогом ніхто бажання не мав, тож балачку швидко припинили.

Полтавцю за щире зізнання розв’язали руки і дозволили одягнутися. Оголосили, що чужинця розстріляють, а українцеві подарують життя. Та кожному було зрозуміло, що з лісу він не може вийти… Тож обох розвідників застрелили під час перебазування табору. Але полтавцю зробили послугу… Він не пережив страху останніх хвилин життя — його вбили несподівано. Сталося це в лісі над Великоднім озером.[879]

У березні 1921 року в Холодному Яру відбувся з’їзд. На нього прибуло близько тридцяти делегатів — отаманів, старшин і козаків, а саме: Микола Бондарук, Яків Водяний, Іван Деркач, один із братів Чучупаків, Чорний Ворон, Пилип Хмара, Макар Сіденко, Нестор Гришко, Максим Терещенко, старшина Хвиля та інші.[880]