Розділ «Василь Шкляр Шабля і слово»

Коли кулі співали

Шабля і слово

Найвищий вислів влади — це отаман,

коли ж він є й господарем душ — це батько.

Юрій ЛИПА

Роман Коваль — фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки — від знахідки до відкриття — ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 — 1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої «міжнаціональної толерантності». Ніби та війна за місце під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені.

Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, у 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюшував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґєрасімов, а сьогодні Президент України благає голову «вєтєранов войни» Івана Алєксандровіча Ґєрасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами…

Роман Коваль одержимий любов'ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали — це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом.

Пам'ятаю, як я вперше переступив поріг Романової оселі і завмер під їхніми поглядами. З великоформатних настінних портретів на мене дивилися звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак, витязь Чорного лісу Пилип Хмара, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський… А перед гордим поличчям ще одного лицаря я зупинився найдовше, намагаючись упізнати, хто ж це такий. Тоді Роман Коваль підійшов ближче і голосно відрекомендував:

— Полковник Болбочан!!!

Він сказав це так, ніби полковник стояв перед нами живий й ось-ось мав віддати якийсь особливий наказ. Тоді я помітив, що в Романових очах також спалахують неспокійні вогники, коли мова заходить про гайдамаччину ХХ сторіччя та її отаманів. У той час коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова «отаман» та «отаманія» майже негативний зміст, Роман Коваль повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному ґерці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами — ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня.

Більшість історій, вміщених у цій книжці, мені вже відомі з попередніх нарисів Романа Коваля (хоч кожна із них збагачена новими подробицями), та знов і знов зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: «…Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід… це сіра маса, яка… не здатна й гадати про… свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем… тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся…»

У цих рядках — страшна істина, яку ми із сором'язливою тактовністю, а то й криводушшям, не наважуємося промовляти вголос, хоча подумки й усвідомлюємо, що лише «сіра маса» могла допустити, щоб і в ХХІ сторіччі нею попихали чужинці, ренегати та виродки. Це вона, «сіра маса», відчувши, як під час непу їй попустили віжки, відвернулася від своїх оборонців і стала їм дорікати за власний неспокій.

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… (Зі спогадів Івана Лютого-Лютенка).

У час цілковитої безнадії і розпачу багато хто так і вчинив: піддався на облудну «амністію», пішов… жити і працювати, щоб невдовзі бути знищеним. Ніхто не має права на жодне слово докору цим людям. Фізичне й психічне виснаження за довгі роки лісового життя, арешти і розстріл багатьох провідників, відсутність широкої підтримки з боку селянства після проголошення непу — все це фактично не залишало вибору перед повстанцями. Декому вдалося вирватися за кордон, хтось заїхав чимдалі від рідних місць і легалізувався під чужим ім'ям, а дехто все-таки залишився в лісі, щоб продовжувати боротьбу. Їх так і називали — залишенці. Це про них знаходимо в Горліса-Горського надзвичайно дорогі для нас, зворушливі до чоловічих сліз рядки:

«Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували… Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?»

Цим трьом лісовикам також не було місця серед «сірої маси». Як не було його і чотирьом ксаверівським братам Блажевським, котрі, гинучи один за одним, воювали проти окупаційної влади аж до березня 1930-го…

І ось через десятиліття, коли, здавалося б, настали часи, за які вмирали звитяжці, ми знову терпимо нечувану в світі ганьбу: нащадки окупантів та представники «сірої маси», що позасідали в судах і прокуратурі, сьогодні виносять «історичні» вердикти про те, що українські повстанці не підлягають реабілітації, бо вони «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні». І це вже не іронія долі, а її божевільний регіт — буржуазія, чию владу «поновлено в Україні», не хоче й чути про тих, хто «діяв у її інтересах». Чому? Та тому, що Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише «буржуазний націоналізм». Того ж «багатія», «куркуля», як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці «куркулі-бандити», народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від «сірої маси» насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим з цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: «Начитався Шевченка і став бандитом». Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки… томик «Кобзаря».

Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини — на тих, хто читав «Кобзаря», і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, — кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам'ятства і мовчання.

«Писати без почуттів немає сенсу», — каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих «вчених», що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. «Я прикутий до факту», — так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли кулі співали» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Василь Шкляр Шабля і слово“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи