Розділ «Вояцькі біографії»

Випадкова хвороба змінила життя Юрія: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов товаришів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.

Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, «святі місця»…

Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: «…Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом — з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути».[893]

На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: він пожалів полоненого начальника міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився з великими втратами для холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. У льохах Єлисаветградської ЧК він відчув у повній мірі «вдячність і ласку совєтської влади».

Ось фрагмент роману про ті жахливі дні…

«Двері відчинилися, і я побачив освітлений великий льох. Звідти долинув зойк. Чекісти із заляпаними кров’ю ногами, одягом, обличчями роздягали близько десятка чоловіків і жінок. Тоді знову зв’язували їм руки. Якась жінка із розпущеним волоссям, у розірваній сорочці впала на землю, благаючи не вбивати її. Під сміх і глузування вона цілувала чоботи одного з катів. Під стіною лежало на купі зо два десятки оголених тіл.

У льоху висів сморід гнилої крові і виділень людських тіл. Переступаю поріг, і моє єство огортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут — царство смерті. Межу перейдено. Повороту нема. Бунтівні атоми живого тіла покірно змирилися з цим. Замість страху — в душі запанувала байдужість.

Приглядаюся до товаришів по нещастю. Роздягнені, стояли вони в черзі під стіною. Голий, уже старий священик із розкуйовдженим сивим волоссям, звівши очі до стелі, голосно читає псалом «Помилуй мя, Боже». Хлопець із розгубленим обличчям тремтячим голосом звертався до байдужих чекістів, щоб його вислухали, бо він ні в чому не винен.

Якраз роздягали другого священика, сильної будови, не старого ще брюнета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і називав їх антихристами, звірами, людожерами. Погрожував, що Господь тяжко покарає їх.

Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.

– Іді, іді, нє пуґай! Твой Бог в Москвє в ЧК, сідіт уже арєстован!

Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину.

Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.

— Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнки па тєатрах распєвать!

Артистка, яку розстрілювали за «контрреволюційні» пісні, стала в чергу.

Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею.

Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.

— Я не хочу вмирати… Хочу жити… Чуєте? Хочу жити! — почувся її болісний напівшепіт.

Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.

Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили під стіну. Розбита кулями камінна кладка льоху оголила глинисту землю.