Розділ «Вояцькі біографії»

Страшні звинувачення… Як відповів би на них Головний отаман?

Тютюнник конфліктував не лише з Петлюрою… На жаль, Юрій Йосипович мав дуже погану рису виставляти скрізь попереду своє «я», намагаючись знецінити роль інших, не менш заслужених, людей. Було б цікаво вивчити все, що говорив Тютюнник про інших учасників Визвольної боротьби і що вони говорили про нього. Навіть коли Тютюнник когось і відзначить, то тут же чекай од нього на горіхи. У своїх мемуарах він ображав не тільки Симона Петлюру, а й Павла Скоропадського, Михайла Омеляновича-Павленка, Матвія Григор’єва, Андрія Гулого-Гуленка, Василя Тютюнника, Олександра Греківа, Семена Гризла… Що вже говорити про інших, не таких відомих… Тут згадуєш вислів Михайла Омеляновича-Павленка щодо своєрідного «рефлектора» Тютюнника («Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і водночас лишає в тіні все, що є навколо»).

Попри негативну вдачу, Тютюнник залишався небезпечним ворогом совєтської влади. Він не змирився з поразкою і намагався своєю активністю докорінно змінити ситуацію. За Тютюнником стежили всі — і поляки, і петлюрівці, і ҐПУ… Кілька разів він ледь не опинявся в руках більшовиків. Та йому вдавалося весь час вислизнути (двічі за рахунок зради козацтва, яке він залишав на полі бою). Не змогли вхопити його ні під час поразки повстання Матвія Григор’єва, ні у трагічних листопадах 1919-го і 1920 років, ні в Малих Миньках 17 листопада 1921-го. Врешті влітку 1923 року він таки піймався на чекістський гачок: шайтанам із ҐПУ вдалося виманити його в окуповану росіянами Україну та заарештувати. В ув’язненні він написав автобіографію (у вигляді відповідей на питання голови ҐПУ Всеволода Балицького).

Давайте послухаємо Юрка Тютюнника… «Особисто я, — писав він, — ніколи не був принциповим супротивником радянської влади, як влади Українських робітників і селян, — навпаки, саме за такої форми влади я вважав забезпеченим від участі в керуванні Україною буржуазії ворожих Україні національностей… Тільки переконання, що радянська влада була маскою походові російського націоналізму на Україну, примушувало мене довго і завзято боротися проти неї».[851]

Ще після захоплення Києва російськими ватагами полковника Муравйова та кривавої вакханалії в українській столиці Юрко Тютюнник зрозумів, що «за ширмою радянської влади ховається стара, цинічна особа чорносотенної Росії, з необмеженою ненавистю до всього Українського».[852]

Тому на питання Всеволода Балицького, чи був сенс так довго і завзято проводити збройну боротьбу не тільки проти «єдінонєдєлімцев» буржуазного і монархічного спрямування, а і проти совєтської влади, Юрко Тютюнник відповідав: «…Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації й Української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров…»[853]

Тютюнник вважав, що «боротьба гноблених націй під національним прапором є неминучою». «Для боротьби проти артилерії потрібна артилерія, — говорив він. — Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших».[854]

«Своїх поглядів Ю. Тютюнник ніколи не приховував… — зазначав дослідник Олег Божко. — Зокрема, в лютому 1929 р. він погоджувався з характеристикою своїх поглядів як націонал-фашистських, заявив, що незалежна українська держава може бути тільки буржуазною, а пригноблена нація, визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру…»[855]

Олег Божко, який ознайомився з кримінальною справою Юрка Тютюнника, стверджував, що «ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Ю. Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність інших осіб, з якими був пов’язаний спільною політичною і військовою діяльністю… Поставлений у 1923 р. перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, Ю. Тютюнник вибрав співробітництво. Для широкого загалу було оголошено, що він перейшов в УСРР добровільно і що це стало підставою для амністії… Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що в 1923–1924 рр. Ю. Тютюнник нікого ҐПУ не видав…»[856]

Видав чи не видав, але сам факт переходу легендарного полководця Юрка Тютюнника на бік ворога завдав сильного удару по Україні. Один із стовпів «соввласті» в Україні Дмитро Мануїльський зазначав: «Перехід Тютюнника на бік Совєтської влади є великими політичним фактом, поклавши початок розпаду всієї петлюрівської організації. Тютюнник не один (перейшов): за ним йде низка полковників і генералів — колишніх петлюрівців. Петлюра, таким чином, ізольований».[857]

Що ще можна додати про останні роки життя Юрка Тютюнника?

1924 року вийшла його книга «З поляками проти Вкраїни», спрямована проти Петлюри і «петлюрівщини». Автор передмови Микола Любченко зазначав, що «це не просто спогади сучасника, це перш за все акт обвинувачення».[858] Тютюнник насамперед звинувачує Петлюру, що той погодився віддати полякам Східну Галичину, Холмщину та Західну Волинь разом із десятьма мільйонами українців. У книзі «З поляками проти України» Тютюнник писав: «Національні герої» типу Петлюри та Лівицького торгували землями української нації, душами мільйонів українських робітників та селян, торгували, ховаючись, як злодії, від народнього ока й нікого не питалися. Вони ж бо себе вважали покликаними визволяти український нарід. Отож і «визволяли», віддаючи Галичину та Волинь з Холмщиною під панування польського магната».[859]

Писав Тютюнник і сценарії, зокрема до кінофільму Олександра Довженка «Звенигора» у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком, а в художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Ю. Тютюнник зіграв самого себе…

Чому Олександр Довженко зняв фільм «Звенигора» на Полтавщині? Невже там більш природно знімати фільм про Звенигородське повстання? Може, Сталін не захотів, щоб Юрко Тютюнник, співавтор фільму, знову виринув на Звенигородщині, бо його поява могла нагадати про часи, коли українська зброя співала на повні груди?..

Востаннє Юрка Тютюнника заарештували 12 лютого 1929 року в Харкові…

За бурхливе життя йому не менше трьох разів ухвалювали смертний вирок. Спочатку резолюцію «розстріляти» наклав 12 грудня 1918 року князь Долгоруков. Але у ніч на 14 грудня Тютюнник разом з іншими підняв повстання в Київській фортеці, де перебував в ув’язненні, і півтори сотні політичних в’язнів, вийшовши на вулиці, взяли участь у антигетьманському виступі.

Минуло не так багато часу, і вже на початку 1919 року смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморського коша військ Директорії, проти якої він воював на чолі т. зв. «Правобережної Червоної армії», що нараховувала лише 300 багнетів. Але батальйон, що мав виконати вирок, вирішив вислухати промову засудженого, після чого, переагітований, пішов за Тютюнником на з’єднання з «Правобережною Червоною армією».[860]

Останній смертний вирок постановила колегія ОҐПУ 3 грудня 1929 року. Цього разу викрутитися не вдалося. Свинцеву крапку у житті повстанського генерала поставлено 20 жовтня 1930 року.

Так закінчив свій шлях козак, чиє ім’я в добу Національної революції стало «синонімом непереможного лицарського духу».[861]

30. Яків Водяний, черкаський полковник Вільного козацтва