Розділ «Вояцькі біографії»

— звенигородський отаман Вільного козацтва;

— начальник революційного штабу м. Києва під час протигетьманського повстання;

— командувач т. зв. «Правобережної Червоної армії» (триста багнетів);

— начальник штабу 1-ї бригади Задніпровської стрілецької дивізії Красної армії;

— командир бригади (у складі 1-го Верблюзького та 2-го Херсонського полків) 6-ї дивізії Красної армії;

— начальник штабу повстанських військ Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор’єва;

— отаман повстанського загону (1500 козаків);

— командувач Київською групою Армії УНР, до якої входили 5-та і 12-та селянські дивізії, полк морської піхоти, частини Залізничної дивізії та ін.);

— командир 4-ї Київської дивізії;

— заступник командарма Першого зимового походу;

— в. о. командуючого Армією УНР;

— начальник повстансько-партизанського штабу;

— член Вищої військової ради Армії УНР;

— командарм Другого зимового походу…

Великої шкоди Україні завдав конфлікт між Петлюрою і Тютюнником. Тютюнник так дивився на природу цих непорозумінь: «Ще до свого нового призначення стосунки в мене з Петлюрою не були ідеальні. Часом вони були так натягнуті, що була погроза остаточного розриву. Після призначення мене Начальником ПП Штабу я, як безпосередньо підпорядкований Петлюрі, мав можливість ближче придивитися до людини, що волею долі якийсь час стояв у центрі Українського Національною руху. Його необмежене властолюбство і честолюбство не гармоніювало з іншими його якостями. За своєю натурою (він) не є вождь, що може вести за собою маси. Він тільки пливе по вітру і ніколи не намагається повернути проти вітру. Однаково жадає влади, як і боїться відповідальності. Я трохи знав його і раніше, але в 1921 р. Петлюра не був Петлюрою 1917 року. Тоді ще було в ньому щось від демократії, у 1921 р. Петлюра дивився на демократію як на засіб до мети, як на неприємну, але необхідну декорацію влади «на чолі з головним отаманом Петлюрою». До всього цього Петлюра має душу далеко не лицарську. У боротьбі проти своїх особистих ворогів він зневажає інтереси Української нації.

Побачивши Петлюру таким, яким він є, і переконавшись, що я не помиляюся, я повів роботу для ліквідації петлюрівщини, вважаючи її абсолютно нездатною організувати національний рух для подальшої боротьби. Підготовка йшла повільно — не було сенсу робити Революцію проти Петлюри в Польщі. Тоді ще була надія, що цю Революцію можна зробити на Україні у вигляді звичайного арешту і віддання під суд.

Між нами почалася прихована боротьба, у всякому моєму проекті або плані Петлюра бачив підкопи під його особистість; так, він у категоричній формі відмовився затвердити мій план про початок повстання на Україні в травні і червні 1921 р., хоча тоді були дані на найбільший успіх повстання. Поруч із ПП Штабом він створив штаб Гулого-Гуленка, поставившись до останнього з великою довірою, що і довів, видаючи Гулому-Гуленку в п’ять разів більші суми на організаційні витрати, незважаючи на те, що масштаб роботи Гулого був у п’ять разів менше мого.

Відкладаючи момент повстання, Петлюра довів його до пізньої осені, коли не було ніяких даних на успіх».[849]

Петлюру можна зрозуміти: він побоювався, що у разі успіху повстання, яке очолить Тютюнник, він, Головний отаман, залишиться на маргінесі подій і роль його змаліє. До того ж Симон Петлюра був у повній залежності від поляків і мусив рахуватися з їхньою точкою зору. А вони вели свою гру, використовуючи як розмінну монету трагедію українців, які програли росіянам, опинившись на території іншого загарбника.

Конфлікт між Петлюрою і Тютюнником став однією з причин поразки Другого зимового походу. Здебільшого у ній звинувачують поляків, що не озброїли як слід Українську повстанську армію. Традиційно каміння летить і у бік Юрка Тютюнника, який переоцінив стан антиросійського руху в Україні та власні сили. Але полковник Роман Сушко подає іншу версію. Він мав відомості, що нібито уряд УНР прохав поляків не давати Тютюнникові зброї, а Симон Петлюра переконував Польський генеральний штаб у тому, що рейд — це особиста справа Тютюнника, тому зброї і набоїв він повинен отримати якомога менше. Це саме стверджує і Юрко Тютюнник. «Під час мого перебування у Львові мені вдалося добути документ, що як для мене особисто, так і для історії мав чималу цінність, — писав він. — Це був власноручний лист Петлюри до свого військового представника у Варшаві полковника Данильчука, у якому Петлюра писав, щоб Данильчук домігся в польському генеральному штабі, можливо, меншої видачі зброї і патронів у моє розпорядження, через те що «рейди є особистою справою»… Лист датований одним днем із наказом мені про початок рейду».[850]