Розділ «Вояцькі біографії»

У ніч на 5 липня (за ст. ст.) полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Мимовільним свідком цього історичного виступу став і Тютюнник. Він писав, що «рух мовчазної колони робив грізне враження». Юрко вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, «якій не було видно кінця». Тютюнник розпитував, «куди йдуть козаки». «На мої запити або зовсім не відповідали, — згадував він, — або говорили коротко і рішуче: «Йдемо кацапів бить… Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя».[845]

З колоною Тютюнник дійшов до будинку Педагогічного музею. Тут спинився. «Повз мене, — писав він пізніше, — проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:

— Слава Центральній Раді!

Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, над якими майоріли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв. Це були Полуботківці… Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали…

Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же став першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру».[846]

Юрко Тютюнник страшенно шкодував, що не був посвячений Миколою Міхновським у таємницю підготовки першого в українській історії ХХ ст. організованого повстання. У своїх спогадах Тютюнник визнавав, що не тільки він, а й «дійсно революційна частина членів Центральної Ради» підтримала б виступ полуботківців…[847]

Центральна Рада не творила власної політики, вона весь час підлаштовувалася під обставини, які творили представники панівної нації. Її курс постійно змінювався внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів. Схема «державницького» курсу Центральної Ради, а згодом і Директорії, у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії — розчарування — нові ілюзії — нові розчарування і відповідне гопсання замість державної політики.

Спочатку були ілюзії щодо «російської демократії», а відтак підтримка її кроків, зокрема і військової політики: війна проти Німеччини «до переможного кінця». Отримавши від московських «демократів» на свої уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як прикре непорозуміння…

Після більшовицького обуха по голові Центральна Рада змушена була розкрити обійми німцям, проти яких даремно, як виявилося, тримала до останнього «загальноросійський фронт», у боротьбі з якими вигубила цвіт нашої нації, зокрема козацтво перших українських полків — Богданівського та імені Павла Полуботка.

Німецька армія виконала свої зобов’язання: повернула Центральну Раду до Києва, а більшовиків вигнала за межі УНР. Та помилки 1917 року нічого не навчили український уряд… Врешті німці стали нелюбі, бо, бачте, не захистили Центральну Раду від Павла Скоропадського. І Рада, а за нею і Директорія, повернули на антинімецькі позиції… Настав час нових надій — на Антанту. Надій абсолютно безпідставних. Дивовижно, але факт: Директорія стала шукати опертя в окупантів — у Антанти, яка висадила інтернаціональні бригади в Одесі, Херсоні та Миколаєві…

Намагання порятуватися за спиною «єдінонєдєлімой» Антанти було очевидним безглуздям і свідчило про повну розгубленість та капітуляцію перед загарбником. І не лише тому, що Антанта вважала український уряд занадто лівим, фактично більшовицьким, а отже, неприйнятним. Головне, що вона у своїх геополітичних планах просто не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на її історичних ворогів — Росію і Польщу. Антанта хотіла відбудувати Російську імперію. І не тільки щоб повернути свої інвестиції… Вона бачила Росію як майбутню противагу збитому (на якийсь час) з ніг німецькому колосу — історичному ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й польську державу, яка мала стати східним антинімецьким форпостом.

Україна як держава не вписувалась у ці геополітичні комбінації, ба більше, за рахунок її земель і повинні були посилитися Польща і Росія. Ці прописні істини не хотіли збагнути провідники Директорії. Їхні безпідставні сподівання привели врешті Директорію до дискредитації в очах українського народу, бо уряд УНР не закликав українців до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.

Юрко Тютюнник, як і отаман Матвій Григор’єв, не міг погодитися з капітулянтською політикою Директорії. Тютюнник вважав переговори Директорії з французами в Одесі «однією з найганебніших сторінок нашої боротьби за національне звільнення», тому намагався переконати генералів Армії УНР виступити збройно проти військ Антанти. Олександр Греків на це прямо заявив йому: «Переможців світу Ви хочете перемогти? Вибачте, поручник, але це міг придумати тільки божевільний…»[848]

Відмова Директорії боротися проти французьких, грецьких, польських та інших окупантів привела десятки тисяч борців за національне визволення України, які хотіли «скинути Антанту в море», до Красної армії. Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919 року набув титанічного розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними штандартами. «Командукр» Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Юрка Тютюнника, Нестора Махна та інших, менш відомих, отаманів.

Відсутність чіткої мети, ясного плану і стратегії українських політичних верхів і призвела до дезорієнтації і, врешті, до анархії українських мас…

Зрозуміло, що непросто навіть побіжно розповісти хоч би про найвагоміші події в житті Юрка Тютюнника — настільки їх багато. Адже він взяв участь у Першій світовій війні, у боротьбі проти Тимчасового уряду, корніловщини, Гетьмана України Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Красної армії, поляків, навіть проти Директорії…

Посади, які він обіймав в період 1917–1921 років, достатньо промовисті. Ось вони:

— ад’ютант начальника Сімферопольського гарнізону російської армії;

— голова Сімферопольського селянського союзу;

— член Центральної Ради;