Розділ «Вояцькі біографії»

— Хохли! Піднесіть руки!

Руки підняла добра третина бійців.

— Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук.[830]

Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. «Ніби не дихаючи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Сімферополя. Промовці з’ясували, що «малороси» і «хохли» — це назви, якими наділяли нас наші вороги, гнобителі, і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і всі промовці, є українці, а наша Батьківщина коли була вільною, то звалася не Малоросією, а Україною, і так має знову називатися».[831]

Лютнева революція стала логічним продовженням Світової війни. Вона зірвала полуду з мільйонів очей, і українці «побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями».[832] За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість українців просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і, грізно гуркочучи, розлилася по всій Україні.

І малорос, який у шанцях «германської» війни їв з одного казанка з «вєлікоросом», котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки — це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак… І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. «То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі, — стверджував Тютюнник. — В найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору…»[833] І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І «німі, здавалось, духовно мертві маси»[834] ставали українським народом…

24 травня спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу імені Гетьмана Петра Дорошенка було влаштовано Шевченківське свято. «Свято для Сімферополя випало досить-таки імпозантно, — згадував Юрко Тютюнник. — Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чоти практично вперше були об’єднані в сотні і курені. Військо вишикувалося у каре. Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу і панахиду відправили українські панотці Чорноморського Флоту… Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Карні ряди струнко проходили перед президією Клубу, салютували відповідно до муштрового статуту. Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушуючий».[835] Новий начальник залоги полковник Кондратьєв, що прибув на свято як гість, сказав із почуттям:

— А всьо-такі национальний прінцип прі комплєктірованіі войска — бальшая вєщь! Нє толька во врємя рєволюциі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большева парядка, чєм у вас на празднікє…

А закінчилося свято повною несподіванкою і для Кондратьєва, і для інших москалів… Слово взяв член президії Військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Він був по-військовому лаконічний і конкретний:

— Панотець читав у Євангелії, — сказав поручник, — просіть, і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся, і відчинять вам… Ми шукали і знайшли себе — з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!!

«Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:

— Віднині ми не розійдемося… Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка…

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк марширував до касарень. Касарні були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор… Москалі заревли від люті…»[836]

Ця революційна подія стала прикладом, як діяти, і для інших неросійських націй. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято, одним з ініціаторів якого виступив поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. «Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот він ненавидів москалів усією душею».[837]

«Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився у Сімферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили нейтралітет».[838]

Зрозуміло, що натхненна українська праця Юрка Тютюнника була не до шмиги «старшобратівській» російській демократії. Врешті Олександр Керенський видав наказ — «для пользы службы» — про переведення Тютюнника до м. Катеринослава у 228-й запасний полк.[839] Але на той час Юрка вже обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд і він виїхав до Києва. Попри заборону військового міністра Керенського, з’їзд відбувся. На ньому Юрка обрали членом Центральної Ради.[840]

Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався із занадто гнучкою лінією Центральної Ради. Її політика, зазначав він, «не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики»..[841] Тож і гнулася весь час під поривами північного вітру. Тютюнник же дивився «на Революцію в Україні як на Революцію національну». Її метою він «вважав національне визволення». В подальшій діяльності, за власним визнанням, «підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера».[842]

«Центральна Рада, — говорив Юрко Тютюнник, — не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боячись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч… Незважаючи на це, мені, здається, вдалося бути до кінця послідовним у своїй революційній діяльності. У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської або єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його в руки місцевого населення, на 70–80 % українського. Таким чином… Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе в звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним».[843]

Відомо, що ухвалення Центральною Радою 2-го Універсалу стало причиною збройного виступу полку імені Павла Полуботка. 4 липня 1917 року полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: «Ми, українці-козаки, — говорилося в їхньому зверненні, — не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом».[844]