Розділ «Вояцькі біографії»

Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 року у с. Будище Пидинівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. Хрестили його у сусідній Майданівці. Чому тут? Бо будищанський піп хрестити не захотів: батько новонародженого Йосип передав попові через кумів лише одну пляшку горілки і добрий шмат сала, «а піп вимагав курку». Йосип Тютюнник розсердився і повіз Юрка в Майданівку, де піп був бідніший і погодився на скромнішу оплату. У майданівській церкві й записали Юрка — «як такого, що з’явився на цей світ».[819]

З дев’яти дітей Йосипа і Марини виросло лише п’ятеро: чотири сини й одна донька. На шостому році життя Юрко вже «пас батьківських і сусідських овець, заробляючи вісім — п’ятнадцять копійок на тиждень».[820] Тоді й почалися перші його «війни» — між пастухами сусідніх сіл. Оскільки Юрко був одним із найменших, то найнадійнішою його «зброєю» були ноги, які не раз рятували шибеника.

На одинадцятому році він закінчив однокласне сільське училище. Навчання залишило у Юрка приємні спогади: наука давалася надзвичайно легко. Старші брати Іван і Макар на той час уже закінчили міське училище у Звенигородці. Турбуючись про освіту молодших братів, Іван виписував для них журнали «Образование», «Журнал для всех» і «Земледелие», які Юрко з охотою перечитував.

2 травня 1902 року сталася надзвичайна подія: у хаті Тютюнників жандарми провели брутальний трус (з побиттям братів і батька): шукали «афіші», в яких були заклики до бунту проти царя і панів. Батька, братів Івана і Макара на деякий час ув’язнили. «За що так знущається начальство над моєю родиною? — запитував себе Юрко. — Чи насправді батько і мої старші брати хотіли повстати проти царя, а якщо хотіли, то чому і з якою метою?» На ці питання Юрко ніде не міг одержати відповіді. Тому йому залишалося тихо ненавидіти і мріяти про помсту над винуватцями сімейного горя.[821]

Юрій пізніше довідався, що «афіші», тобто прокламації Київської організації соціалістів-революціонерів, таки були. Їх привіз брат Іван, який належав до есерів, а розповсюджував Макар. Цей надзвичайний випадок привів батька до думки, що Юрко вчитися на «пана» не буде, нехай допомагає по господарству. Батько відрізав: «Досить із мене того, що за старших тягають по в’язницях».

На той час Іван утік до Франції, а Макара забрали на військову службу. Коли ж занедужав тато, Юрко, маючи лише 13 років, виявився єдиним працівником-чоловіком на господарстві. Здавалося, що іншої долі як хліборобської у нього немає. Та почалася війна з Японією, а з нею і революційний рух. Восени 1905 року заворушилося і родинне село Будище. Юрко не пропустив жодних зборів, жодного мітингу, невідома сила тягла його туди. З усього, що говорилося на мітингах і зборах, Юрій зрозумів одне: селяни не задоволені своєю долею, і єдиним їхнім бажанням було здобути землю — рідну, та поки не свою. Коли в Україні почали горіти поміщицькі маєтки, він, організувавши декількох сільських парубків, теж підпалив кілька економій.

Навесні 1906 року з військової служби повернувся Макар, який в армії відчув увесь розпач національного приниження. Його розповіді про ставлення «вєлікоросов» до українців та мету революційної боротьби ще більше освідомили молодшого брата.

У вісімнадцятирічному віці сталася ще одна важлива подія: «Киевская Земская газета» опублікувала першу замітку Юрка Тютюнника. Сільського парубка зі Звенигородщини відразу помітили і запропонували стати постійним кореспондентом «Земской газеты». Він писав статті із сільського господарства, кооперації, садівництва тощо. Згодом став співробітником ще декількох спеціальних журналів.[822]

В автобіографії Юрко Тютюнник назвав чотири найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем. «Перше. На собі особисто і на своїй землі я відчув гніт влади, що була «російською». Друге. Всі земельні і неземельні великі маєтки в Україні належали людям чужої національності. Третє. Зростав я в місцевості, де з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби проти панів за Україну. Крім того, за дві версти від нашого села була Кирилівка, де усі пам’ятали революційну проповідь (Тараса) Шевченка, що він її виголосив українською мовою. Четверте. Вплив моїх старших братів, які ніколи не приховували від мене своїх почуттів».[823]

На початку 1913 року доля занесла Тютюнника у стіни російської казарми. Звенигородського юнака вивезли аж до Владивостока, де призначили у 6-й Сибірський полк. «Відірваність від рідного краю, поводження тодішнього командування з усіма неросіянами, денаціоналізаторські методи виховання в казармі» скріпили його ненависть до гнобителів і любов до свого, рідного, українського. В армії, як і колись його брат Макар, Юрко налагодив зв’язок із революційним підпіллям.[824]

На війну проти Німеччини він пішов унтер-офіцером. Пішов із гнівом не на німців, а на російську державу. «Я ненавидів саму Росію, — стверджував Тютюнник, — вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі «захисник царя і отєчєства». У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців — Росії.[825]

Все ж довелося йому пролити за Росію кров: під час бойових дій його було тяжко поранено в голову. Підлікувавшись, закінчив військову школу в м. Горі Тифліської губернії. Потім знову фронт і знову поранення… Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Саме тут він поринув у море революційної стихії. Поручника Тютюнника вибрали членом Гарнізонної ради Сімферополя, членом полкового комітету, головою Сімферопольського селянського союзу, а начальник Сімферопольської залоги капітан Замятін призначив його своїм ад’ютантом, давши широкі повноваження.[826]

Юрко Тютюнник зазначав, що «потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані «хохли» відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією Керенського-Церетелі».[827]

До Тимчасового уряду і його політики Тютюнник займав відверто ворожу позицію[828] і цим продемонстрував високу національну свідомість, якої, на превеликий жаль, не мали керівники Центральної Ради, що продовжували і в час Національної революції підпорядкуватись уряду іншої держави.

На другому Сімферопольському селянському з’їзді Тютюнник вніс резолюцію про недовіру Тимчасовому урядові. Та російські соціалісти-революціонери провалили цей проект. Важке враження залишилося у двадцятишестирічного поручника і від дебатів на 1-му Таврійському селянському з’їзді з приводу бажань українців ввести викладання української мови хоча б у початкових училищах. Незважаючи на переважну більшість неросійського населення тодішньої Таврійської губернії, російська демократія ніяк не могла погодитися з введенням української мови до навчального процесу. Хіба дивуватися, що у Тютюнника «розвинулася органічна відраза до Тимчасового уряду і взагалі російської демократії»?[829]

Він цілком віддався роботі серед українців. Зокрема, був одним з ініціаторів створення Українського військового клубу ім. гетьмана Дорошенка та 1-го Сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка.

Коли на установче віче прибуло близько семи тисяч солдатів з Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Харківської та суміжних губерній, Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки.

Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:

— Малороси! Піднесіть руки!

Підняли руки близько половини присутніх.