Розділ «Перший універсал»

Українська Центральна Рада, спіраючись на авторитет трьох імпозатних зїздів - Національного, Селянського й Військового, проголосила свій Перший Універсал до українського народу, в якому м. і. читаємо:

«Хай Україна буде вільна! Не відмежовуючися від решти Росії, не зриваючи звязків з російською державою, хай український народ має на своїй землі право розпоряжати своїм життям. Хай порядок і лад на Україні впроваджує український сойм, вибраний на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного голосування. Всі закони, що мають запровадити в нас лад, матиме право настановляти тільки наш український сойм».

У відповідь на явно вороже відношення Тимчасового Уряду до слушних постулятів Центральної Ради, говориться в тому першому її універсалі: «Всі наші домагання Тимчасовий Уряд відкинув. Не хотів сказати, чи визнає право українського народу до автономії й до уладжування свого життя. Не захотів разом з нами творити нового ладу. Не хотів звернути грошей, збираних за нашої землі, на потреби нашої школи, освіти, й організації. І тепер Український Народе, примушено нас, щоби ми самі творили свого долю. Не сміємо допустити нашого краю до безладу й анархії. Коли Тимчасовий Уряд не всилі запровадити в нас ладу, коли не хоче станути разом з нами до великої праці, то ми мусимо взяти її на себе. І тому ми, Центральна Рада, видаємо цей універсал до цілого нашого народу й проголошуємо: відтепер творитимем самі наше життя».

Рішучий тон універсалу, зустрівся з загальним признанням українського громадянства, та разом з тим він ще більше насторожив москалів до українського автономістичного руху, що оце погрожував уже першими проявами самостійництва.

Створений Центральною Радою Генеральний Секретаріят, зложений з соціялістичних елєментів, якийсь час спинював ще Україну від остаточного зірвання з Московщиною, повертаючи свою увагу більш на суспільно-громадські, аніж на національно-політичні питання. Його перші енунціяції клали головний натиск на боротьбу з анархією на Україні й на ворожі затії матеріяльного її винищування. Але лявіни українського самостійництва не могла вже спинити ні Центральна Рада з своїм Генеральним Секретаріятом ні запізнене рішення Тимчасового Російського Уряду про готовість признати Україні повну автономію. В дальшому розвитку подій автономія, як гасло, сталася пройденим етапом.

Даремне зїхали до Києва представники Тимчасового Уряду - Корейський, Церетеллі й Терещенко, не мав теж успіху Другий Універсал Центральної Ради, в якому подано до прилюдного відома згоду Тимчасового Уряду на українську автономію, окрему військову організацію й специфічно українську форму земельної реформи.

Московсько-українська «угода» була принята українським громадянством з холодом і недовірям, на яке справді заслугувала.

«Тимчасова інструкція» для Генерального Секретаріяту Тимчасового Уряду на Україні з дня 17 серпня, яку привезли з Петербурга висланці Центральної Ради зрушувала її зі становища, яке вона вже собі здобула, а її виконавчий орган тобто Генеральний Секретаріят, перемінювала на якийсь орган звязку поміж Тимчасовим Урядом у Петербурзі й Центральною Радою у Києві.

Згідно з цею інструкцією територія автономічної України мала простягатися тільки на нецілих пять губерній (київську, волинську, полтавську, подільську й чернигівську, без пяти повітів) а сам Генеральний Секретаріят обмежено до чисто внутрішніх ресортів, та залишено в ньому місце щонайменче для 4 секретарів неукраїнців.

Така «інструкція» могла викликати тільки обурення в колах Центральної Ради й розярення в масах. Вона теж приспішила еманципацію українства зпід всяких автономічно-федеративних ілюзій. Правда, Центральна Рада, що замісць вичувати настрої й передбачувати події, тяглася все в хвості українських народніх мас, пробувала принести й пристосувати до своїх вимог петербурську «інструкцію», але вибраний на її основі Генеральний Секретаріят, з письменником Володимиром Винниченком у проводі, не довго міг переговорювати з тимчасовим урядом Керенського. Жовтнева більшовицька революція в Петербурзі змела його з лиця землі, а Україні довелося вже не так переговорювати, як лаштуватися до безоглядної боротьби з московськими більшовиками. Та покищо, заки більшовики не прийшли до рівноваги по зусиллям жовтневого перевороту Центральна Рада, могла покористуватися поневільною передишкою й працювати біля кладення підвалин під державно-політичну самостійність України.

Дня 20 листопада проголошено Третий Універсал Центральної Ради, в якому проклямовано Українську Народню Республику. «Не відокремлюючися від російської республики - читаємо в універсалі - й зберігаючи її єдність, станемо твердо на нашій землї, щоби нашими силами допомогти цілій Росії, щоби російська республика сталася федерацією рівних і вільних народів». До часу скликання всеросійської конституанти, владу на Україні виконуватиме Центральна Рада й Генеральний Секретаріят. В тому-ж універсалі окреслено територіяльні межі України, в які входили землі заселені в більшости українцями, проголошено безвикупне вивласнення землі великої посілости, заведено 8-годинний день праці й контролю над продукцією України. В ньому теж заповіджено, що Центральна Рада змагатиме до якнайскорішого заключення мира з центральними державами й у тому напрямі впливатиме на новий російський уряд. Рівночасно усталено в ньому речинець виборів до української конституанти на день 9 січня 1918 р. й час її скликання на день 22 січня. Та події покотилися тимчасом коліями, на які ні Центральна Рада ні Генеральний Секретаріят не мали рішаючого впливу.

На московській півночі усталився більшовицький уряд народніх комісарів, що дивився на український еманципаційний рух із ще більшою ненавистю, як помірковано-соціялістичний уряд Керенського. Досьогочасна паперова українсько-московська війна замінилася тепер на справжню. Більшовицький уряд почав насилати на Україну не тільки своїх агітаторів, але занархізовані на фронті московські військові частини.

Центральна Рада не злякалася такого обороту справ. Вона роззброювала побільшовичені московські війська й відтранспортовувала їх на північ. У відповідь на це наспів дня 17 грудня ультимат від ради московських комісарів, погрожуючий Україні війною, якщо вона не припинить своєї «дезорганізаційної» роботи й не пропустить через свою територію більшовицьких військ, що мали йти на Дін і Ураль до боротьби з тамошньою «контрреволюцією».

Ультимат наспів до Києва саме в момент, коли там радив зїзд робітничих, селянських і жовнірських депутатів. Скликали його більшовицькі агітатори але, на 2.500 учасників, опинилися вони в зникаючій меншости 60 голосів. Зїзд заявився по стороні Центральної Ради й рішуче проти зазіхань московських більшовиків.

Та це не облегчило положення України, яку наважилися більшовики опанувати за всяку ціну. Вони повели агітацію серед війська, що почало кидати фронт і безладними валками мандрувати до дому. Рівночасно вони зорганізували свою менчість на зїзді селянських, робітничих і жовнірських депутатів, переїхали з нею до Харкова й тут скликали свій, московсько-жидівський зїзд рад, на якому обрано більшовицький «виконавчий комітет». Московський уряд визнав цей комітет і протиставив Центральній Раді, як «орган власти всеї України». «Все це моглоб було скінчитися опереткою - пише М. Грушевський, - якби на нещастя, не прорвалися до Харкова більшовицькі війська, чи кращеб сказати банда салдатів, матрозів і різних наємних хуліганів, що стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх провід осмілив місцеві, неукраїнські елєменти, розагітовані більшовиками. Українське населення зтероризовано, а українська залога, продержавшись два тижні, склала зброю». Це осмілило більшовицькі банди до того, що вони, не то що не пішли на Дін і не задоволилися робітничим Харковом, але почали посуватися на Полтавщину й Херсонщину. Скрізь вони грабували, палили й нищили людське добро, а рівночасно вводили анархію в сяк-так наладнану адміністрацію й деморалізували військові частини. Прозвавши Українську Центральну Раду парляментом «буржуїв» а її Генеральний Секретаріят зборищем «генералів», більшовики впевняли всіх і все, що тут справа не в національному поневоленню України, а в її соціяльному визволенню. Особливо розпиналися за соціяльну революцію жиди, вони теж були найбільш жорстокими супроти населення там, де почували себе безпечно. Більшовицький наступ і пропаганда, внесли замішання в український законодатний і адміністраційний апарат. В лоні Центральної Ради, в якій ніколи не бракло чужоплемінних і ворожих українському визволенню елєментів, піднялися голоси, чиб не випередити більшовиків у їх соціальних реформах, а Генеральний Секретаріят віддати в руки більш на ліво зорієнтованих елєментів. Таке хитання в керівних колах української політики використали більшовики й з кінцем грудня 1917 та з початком січня 1918 р. зайняли своїми військами всю Лівобережну Україну й Чорноморє. Полтава, Катеринослав, Одеса, Кременчук, опинилися в більшовицьких руках. Не обійшлося без того, що більшовицька агітація розвела собі кубло і в столиці України. Особливе спустошення робила вона в українських військових частинах, що то ще так недавно рвалися до Києва, щоби своїми трупами промостити шлях до Української Державности. Тепер вони розходилися по домах, бо їх більшовики переконали, що українська самостійна держава, це тільки справа «буржуазії». Тимчасова рада московських народніх комісарів вступила в переговори з центральними державами про мир. Україні не залишалося нічого іншого, як подбати про мир і на українському фронті. Даремне стримували її від того кроку недавні союзники царської Росії - Франція та Англія, обіцюючи їй визнання й політичну підтримку. Мир був найпопулярнішим гаслом усіх народів і суспільних кляс Росії, а Україна не могла допустити, щоби більшовики заключили мир з центральними державами без неї а то й проти неї. Центральна Рада виделєгувала своїх уповноважнених на фронт, для обговорення умов перемиря та заповіла вислання своїх делєгатів до Берестя, де вже більшовицькі делєгати, від листопада, переговорювали з представниками центральних держав.