Розділ «Городненський трактат»

Успіхи Жигмонта і Ягайла над Свитригайлом, постаралася Польща закріпити новим державно-політичним актом, що стверджувавби й закріплював давніші акти польсько-литовської унії. Для цього, вже 30 червня 1432 р. вислав Ягайло до Жигмонта шістьох делегатів з повновластями, для відновлення унії поміж Польщею й Литвою. Стануло на цьому, що Ягайло, як найвищий суверен Литви, передає титул великого литовського князя Жигмонтові, що з свого боку, зобовязується не посягати по королівську корону.

По смерти Жигмонта Литва, за виїмком троцького князівства - дідичности Жигмонта, повинна вернути до Ягайла чи його синів з тим, що тоді польсько-литовські стани виберуть нового великого князя. Поділля мало залишитися при Польщі, а Луцьку землю, по відібранню її від Свитригайла, мав Ягайло віддати Жигмонтові. в доживіття.

Рівночасно з тим актом, що його потім кількакратно ратифікували і потверджували, Ягайлові делєгати видали окремий документ (15 жовтня 1432 р.) зрівнюючий православних з католиками в правах та привілеях. Делєгатам залежало на підірванню сил Свитригайла, що він їх мав ще в українському й білоруському, православному елєменті. Але завзятий неофіт Ягайло, відмовився від потвердження цього документу, виданого в його імени. Правда, два роки згодом (6 травня 1434 р.) великий князь Жигмонт видав подібний документ, для православних, але це не мало ваги королівського привілею, а до того, коли ходило про ослаблення Свитригайла, було доволі спізнене.

У переведенні постанов городненського трактату в життя, Польща поширила польське право на Галичину, прозвану «Червоною Русию» та свіжо захоплене Поділля, де створено два воєвідства- «руське» й «подільське». Рівночасно потайна польська агітація на українських і білоруських землях проти Свитригайла робила своє.

Між іншими відкрито заговір митрополита Герасима, що зумовився видати Жигмонтові Смоленськ та Київ. Герасим згинув на кострі, але тимчасом Луцьк піддався Жигмонтові, а Кремянець і Браслав (1434 р.) Польщі.

Нарешті літом 1435 р. станув Свитригайло, підпомаганий українцями, білорусинами, татарами та інфлянтськими хрестоносцями, до рішучої розправи з Жигмонтом і Ягайлом.

В кривавій боротьбі під Побійськом, біля Вилькомира, над р. Святою, дня 1 вересня 1435 р. військо Жигмонта перемогло Свитригайла. Вигинула мало не вся німецька допомога, згинув магістер хрестоносців і вожд Свитригайлових військ Жигмонт Корибут, а 42 самих князів попало в неволю. Перемога Жигмонта була безсумнівна, а Польща не полінувалася закріпити й використати її у внутрішній та міжнародній політиці. Перш за все заключила «вічний мир» з хрестоносцями, що мусіли відсахнутися від Свитригайла, а Жигмонт приборкав і підбив собі білоруські городи. За Свитригайлом, що осів на Волині, залишилася тільки Україна, що не ламала своєї вірности й не тратила ще надії. Свитригайло попробував увійти в звязки з галицькими вельможами, що захопивши Поділля, поглядали жадібним оком на Волинь. Вони взяли на себе обовязок порізнити Ягайла з Жигмонтом, й за приєднання Волині до Польщі, повернути Свитригайлові велике, литовське князівство. Така комбінація не подобалася волинським станам й вони, лякаючись прилучення до Польщі, зумовились з Жигмонтом (1438 р.), щоби він перейняв Волинь під свою руку. Незручна політика Свитригайла привела його до повного осамітнення. Алеж і Жигмонтові не довелося довго втішатися користями з своєї перемоги над Свитригайлом.

Прихильники Свитригайла зумовилися й убили Жигмонта, в саму вербну неділю 1440 р. На чолі змови стояли Іван та Олександер Чорторийські, зукраїнщені князі з литовської династії; вони усунули Жигмонта «за волею всіх панів і князів», як каже літопис. Серед мотивів замаху були й такі, що Жигмонт старався всіми способами винищити князів та панів, а опертися на «людях простих». Поговорювали, що нібито він задумував скликати шляхту й бояр на сойм та тут їх і вирізати до ноги.

По правді, то Жигмонт ледви чи був таким прихильником «простого народу» й ворогом «панів і князів», за якого видавала його поговірка. Замах був ділом Свитригайла, що зараз таки прибув на Волинь, приняв титул великого князя й почав заходитися над визнанням його з боку Польщі. Але литовські вельможі, що ніяк не погоджувалися на зріст впливів у державі української й білоруської шляхти, обрали собі великим князем молодшого Ягайлового сина Казимира. Свитригайла так і залишили доживати віку на Волині.

Хоча Свитригайлові не вдалося засісти на великокняжому престолі Литви, то залишення його на Волині, в характері удільного князя, було великим успіхом його й української політики. Найсильніше в ті часи залюднена й найкраще загосподаренй зпоміж українських земель Волинь, відокремившись від Польщі й Литви, під управою, династично литовського, але політично свого суверена, зажила тепер своїм життям, а хоч воно було недовговічне, всеж таки забезпечило й скріпило український елємент та увідпорнило його на майбутнє. Криваві жертви, що їх понесли українські князі й бояри в боях при боці Свитригайла не були даремні. Що більше, литовські вельможі, що правили краєм в імені нелітнього Казимира Ягайловича, побачили себе примушеними віддати Київщину князеві Олександрові (Олелькові), синові Володимира Ольгердовича, що його був прогнав з київського уділу Витовт. Сам Олелько не був надто талановитим володарем і не виявляв якихсь особливих, самостійницьких замислів щодо Київщини, а його син і наслідник Семен (1454 р.) одружений з дочкою воєводи Гаштовта, був навіть кандидатом на великого литовського князя з хвилею, як Казимир Ягайлович став польським королем. Так само й Свитригайло не думав про самостійність Волині, що її перед своєю смертю таки віддав Литві (1451 р.), щоб тільки вона не перейшла до Польщі. Але тим неменче часи володіння Свитригайла на Волині й Олелька та Семена Олельковича на Київщині, були добою скріплення української культури й внутрішно-політичного життя тих земель.

Ще за життя Свитригайла вернула Волинь на становище литовської провінції, що нею правили намісники. Так само по смерти Семена Олельковича (1470) не захотіли литовські вельможі віддати Київщини його наслідникам. Казимир дав рідні Семена Олельковича слуцьке князівство на Білоруси, а в Київ післав намісником воєводу Мартина Гаштовта. Кияни протестували, а навіть пробували боронитися від того оружною рукою, але Литва вислала на Київ військо й силою осадила Гаштовта на київському намісництві. Обурення з такого повороту справ було велике й Україна почала готовитися до чергового повстання. Скрізь по Україні пішла агітація, мовляв Литва що колись платила Україні дань віниками, тепер коверзує славою й повагою матері українських городів - Києва. На чолі повстання станув брат Семена Олельковича Михайло. Він зорганізував свояків та українських вельмож, зговорився з молдавським воєводою Стефаном і московським великим князем Іваном, щоби при їхній допомозі захопити великокняжий, литовський престіл. На нещастя змову викрито вже в 1481 р. й скомпромітовані в ній люди мусіли ховатися, або тікати з краю. Михайло Олелькович і його свояк князь Іван Гольшанський станули перед литовсько-польським судом, що закинув їм заговір на життя великого князя Казимира і засудив обох на смерть.