Розділ «Деревляне будівництво»

Багата на дерево Україна стала батьківщиною одного з найдосконаліших і най оригінальніших деревляних будівництв усього світу. Розвиток його почався ще в сумерках праісторії нашої землі; заспокоюючи постійно назріваючі вимоги ужитковости та розвязуючи все нові питання конструкції й форми, досягло українське деревляне будівництво найвисшого рівня технічної досконалости й оригінальности форми.

Вже в княжу добу минулого України усталився основний тип нашого хатнього будівництва. В міру дальшого розвитку й пристосування до умов терену, цей стиль помітно зрізничкувався, творючи цілу низку регіональних зразків мешкальних будинків. Однозгідні в свойому практичному призначенню селянські хати України, виявляють доволі помітні різниці в подробицях конструкції, розподілу простірних мас і декорації. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, галицьке Підгіря, Поділля, Волинь, Полісся, Київщина, Чернигівщина, Полтавщина й Слобідщина, оце території українських земель, що з них кожна витворила окремий тип хатнього українського будівництва. На територіях багатих в деревляний будівельний матеріял переважає тип хати будованої «на зруб», тамже де дерево рідке й неприступне, панує тип хворостяної або «валькованої» мазанки, в якій дерево грає тільки ролю конструктивного кістяка (підвалини, стовпи, сволоки й крокви). Під оглядом розподілу простірних мас найбільше поширений тип трьохдільної хати - (сіни і по одній кімнаті по боках). З самим мешкальним будинком нерідко звязана й решта господарських забудовань (стайні, хліви, комори, шпіхлірі, стодоли), при чому найстаршим типом такого будівляного комплексу є гуцульський «оседок». Характеристичними для української Верховини є «колиби» і «стаї», тимчасові приміщення для пастухів чи дроворубів, без коминів, з найпростішою обстановою. До недавна ще дуже поширеним у нас був тип «курної» або «чорної» хати, без комина.

Високі, чотирьохспадні криші верховинських хат криті драницями, в решті краю соломою а то й очеретом. На Поділлю стріхи високі з «острішками» й ступінчастими випусками «оклепків», на Полтавщині стріхи гладкі й плоскіші від подільських. Поза лісовою смугою краю, де рублені хати залишаються немазані, в решті краю хати мазані в середині й знадвору, а на Поділлю навіть узористо розмальовані. Найбільше уваги будівничих українських хат притягує форма криш, дверий та вікон. Верховинські хати бувають з рундуками на стовпах, подільські з характеристичними «призьбами». В центральній смузі України усталився тип шестикутного обрамування вікон та дверий, що перейшов у церковне будівництво.

З сільського хатнього будівництва взяло свій початок і міське та поміщицьке деревляне будівництво. По ньому залишилося куди менче зразків аніж по сільському, а при тому на ньому куди помітніші Посторонні впливи. Особливо характеристичні для міського будівництва ґанки, й підсіння на кольонах, підстрішки, ломані дахи й фронтові причілки («фаціяти»). В Галичині зберігалися ще донедавна останки цього будівництва в Коломийщині (Яблонів, Гвоздець, Печеніжин), Надвірнянщині (Делятин) в Жидачівщині (Розділ) та особливо архаїчні типи того будівництва в Равщині (Потелич). Дуже цікаві своєю ускладненою архітектурою бувають старі заїздні доми (коршми) по місточках Галичини, Поділля та Волині. З конструктивно декоративних залишків цього будівництва створено в 1854 р. славний своєю стилевістю поміщицький будинок Галагана в Лебединцях на Полтавщині.

В старовину, в українському будівництві - мешкальному, фортечному й церковному, переважало дерево. Памятників з часів раньших за XVII ст. у нас по тому будівництві не залишилося, але збереглися його конструктивні та декоративні форми. Так приміром тип наших фортечних башт зацілів у формі сучасних церковних дзвіниць. Риси їх фортечного характеру збереглися в Карпатах, на Бойківщині, та на Волині й Поліссю. Подібно як і хатнє, так і церковне будівництво, при основній однородности, виявляє цілу низку регіональних відмін з більше або менше помітними впливами стилів світової архітектури. Під оглядом поземного пляну й елєвації переважають у нас трьохзрубні церкви, рідше попадають пятизрубні будовані під впливом візантійського будівництва. Найбільше поширений цей тип на Гуцульщині. На Подніпрівю ішла еволюція форм деревляних церков по лінії безупинного поширювання простору, від однобанної трьохзрубної аж до девятибанної конструкції церкви, поза якою вже дальший розвиток виявився неможливим. Характеристикою церков Подніпрівя, головнож його степової смуги, є нестримний лет церковної конструкції в гору.

Хоча найстарші деревляні церкви, що збереглися в Галичині (Потелич 1583, Улюч 1609 р.) та на Волині (Ковель) не сягають датою свого повстання поза кінець XVІ ст., то в них збереглися основні риси стилю й конструкції з куди раньших часів. Напевне вже в середньовіччю усталився в нас тип трьохзрубних, одно- та трьохбанних церков, що позначився своїм впливом і на камяному будівництві (муровані церкви в - Залужу б. Збаража, в Риботицькій Посаді, Успенська церква та Трьохсвятительська каплиця у Львові й і.).

Найстаршою формою перекриття церковних зрубів була шатрова, що її дехто виводить з островерхого перекриття романо-готицьких будівель, але поруч неї існує тип полукруглої бані, що міг бути запозичений так добре з візантійської як і ренесансової архітектури, й нарешті дуже поширена вигинчаста, барокова форма бані. До особливого майстерства й помисловости дійшли будівничі наших деревляних церков у виводженні ступінчастих, кількаповерхових веж, особливо характеристичних для Бойківщини. «Гомін сокир, що будували церкви, не затихав ніколи на цілому просторі українських земель, а з ним не переривалася й архитектонічна робота, що модифікувала старі типи деревляних церков - відповідно до смаку будівничих чи фундаторів, відповідно до місцевих вимог, чи обставин, відповідно до нових течій в камяному чи деревляному будівництві. Відти ця незвичайна різнородність, що її бачимо в збережених до наших часів церквах XVII - XVIII ст.» (М. Грушевський).

«Безперечно, деревляне будівництво, як і все мистецтво України, постійно розвивалося, постійно міняло свої форми, як це й мусіло бути в європейського народу, але кожен стиль проймало своєю національною традицією, що справді кладе яскравий відпечаток національної риси на кожну українську деревляну церкву, в якомуб стилі її й не збудовано» (Д. Антонович).

Вихідною ідеєю українського деревляного будівництва є його конструктивність, якій підпорядковані елєменти форми й декорації. Розподілові простірних мас української церкви відповідає зовнішна форма її зрубів так само, як нестримний лет церковних верхів у гору однако читко проведений в зовнішних як і внутрішніх формах будівлі. Вишукана простота й доцільність, при незвичайному почуттю міри в декорації, оце найбільш істотні риси самобутности нашої деревляної архітектури.

Найстарші типи деревляних церков, з виразними познаками впливу готицької архітектури збереглися на Лемківщині та західньому Закарпаттю. Вони, як більшість деревляних церков - трьохдільні. До прямокутного корпусу головної нави, притикає від сходу невеличка многокутна апсида, а від заходу бабинець з дзвіницею. Крівлі лемківських і західньо-закарпатських церков, шатрові, закінчені бароковими «ліхтарями» з маківками. Центральна частина переважає над цілістю простором тоді, як дзвіниця від чола здіймається найвисше з усіх трьох церковних зрубів.

Характеристичною для церков Бойківщини є незвичайно гармонійна ступінчатість їх трьох зрубів, що з них центральний найвисший, а два другі низші, але здебільша симетрично собі рівні. Деколи баня над пресбітерією буває низша від чолової, над бабинцем.

Шатрове покриття лемківських та бойківських церков, уступає на Підгірю й Поділлю, полукруглим а відтак вигинчастим баням; зразком найстаршого типу такого перекриття є церква в Бакоті над Дністром. Про її полукруглу баню на восьмигранному підбаннику висловився проф. Д. Антонович, що вона «в мініятурній, деревляній будівлі здійснює той сам архітектурний прінціп, що й велетенська баня фльорентійського собору».

Бароковою відміною круглих бань є вигинчасті, з перехватом при насаді. До старших зразків належать - однобанна церква в Ковлі на Волині та незрівняна в своїй загальній композиції св. Юрська церква в Дрогобичі.

Найбільш поширеним типом церков був у нас трьохзрубний, одно-й трьохбанний; рідшими бували пятизрубні церкви. На Гуцульщині вони здебільша однобанні, на долах трьох- і пятибанні.

Дуже характеристичним, як з конструктивного так і декоративного боку елементом деревляних церков є т. зв. опасання, тобто підстрішки, що обігають поземелля церкви довкола. Вони або сперті на висунутих з церковного масиву бальках («крокштинах») або на стовпах. Тоді творять вони дуже мальовничі галєрійки, що в більших церквах (Дрогобич, Туре, Розділ), бувають двоповерхі.

Нарізно від церков ставилися в нас дзвіниці, що в їхній конструкції й зовнішних формах заціліла до нас традиція стародавніх, оборонних башт. На думку дослідника нашого деревляного будівництва - В. Січинського, усталення закінченого типу дзвіниць припадає в нас на добу куди раньшу від усталення типу одно- й трьохбанних церков. Українська дзвіниця виводить свій родовід від оборонного, замкового будівництва, що цвіло на Україні ще в дохристіянську добу, з помітною перевагою романського впливу, через що впливи пізніших стилів - готики, ренесансу, барока, відбивалися на наших дзвіницях ледви помітно, обмежуючись тільки до прикрас, форм перекриття та подробиць. Звичайно, збережені до нас дзвіниці є старші від сусідуючих з ними церков і дуже часто не мають близшого звязку з їх конструкцією й архітектонікою. Форми дзвіниць міняються куди повільніше від форм церков, притримуючись свого архаїчного стилю й оборонного призначення. Але подібно як церкви так дзвіниці, при своїй сутєвій однородности, виявляють неперебрану різноманітність відмін.

«Марно булоби шукати якихсь усталених пропорцій і канонів у всіх тих архітектурних композиціях. Мистець майстер, в кожному випадку давав своєрідний, самобутній твір, вкладаючи в нього своє розуміння, свій мистецький вислів, свою ритміку, незвязану з загальнр обовязуючими приписами гармонії й краси» (В. Сочинський). Техніка теслярського ремесла доходить у церковному будівництві до вершин мистецтва, на яких, використання природи й опірности будівляного матеріялу сплітаються з естетичними досягненнями в гармонійну цілість.

В. Залозецький, що присвятив нашому деревляному будівництву багато уваги, вважає його живим запереченням погляду, начебто творами монументальної архітектури могли бути тільки будівлі, виведені з тривкого матеріялу. Якраз наше деревляне будівництво, при всій скороминучости свого матеріялу й деколи мініятурних розмірах, в своїй конструкції й зовнішному оформленні має суто монументальний характер. Під тим оглядом ні в чому не дорівнює йому славне скандинавське будівництво; Позатим ніде в Европі не стрічаємося з явищем, що його можнаб було прирівняти до української деревляної архітектури. Українським деревляним церквам можнаб підшукати пари хіба в індійських, деревляних пагодах, що своєю монументальністю дорівнюють романським та готицьким соборам. Очевидно, про якийнебудь, генетичний звязок українського, деревляного будівництва з індійським, не може бути й мови. Виключають таке припущення хочби тільки конструктивні заложення обох архітектур. Взагалі українське деревляне будівництво, при всій своїй відзивчи-вости на впливи посторонніх стилів є споконвічним надбанням збірного генія українського народу й як оригінальна вітка його творчости запевнює йому тривке місце в єрархії народів культурного світа.