Розділ «УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ Поляки і Польща»

Поляки і Польща

Племенем, що поклало підвалини під розвиток і могутність пізнішого польського народу й держави, були західньо-словянські «поляни», що наприкінці першого тисячоліття по Христі жили над р. Вартою. Протягом століття сконсолідувалися вони й притягли до себе та зорганізували сусідні племена «лєхітів» в одну націю, якій накинули свою культуру, організацію, а навіть імя. Більш-менш те саме і в томуж часі зробили східньо-словянські «поляни» знад Дніпра. Організація лєхітських племен проходила під сильним натиском німців, що саме тоді почали свій похід на схід, в глибину словянських земель. Німецький марграф Геро примусив польського князя Мєшка І скласти чолобитню німецькому цісареві Оттонові І. Перше польське єпископство в Гнєзні, основане безпосередньо по охрещенню поляків за Мєшка І (966 р.) було підчинене німецькому архиєпискові в Магдебурзі. Як васаль німецького цісаря, підтримував Мєшко І цісаря Оттона в його боротьбі з надлабськими словянами, чим, поневолі, підрізував коріння майбутнього зединення північно-західніх словян в один державний організм. Всеж таки, його синові Болєславові І Хороброму (992-1025) вдалося бодай частинно зєдинити північно-західніх словян; він то відвоював від німців Поморя, а рівночасно забрав чехам територію вислян над верхньою Вислою, Шлеськ, Моравію та Словаччину. В боротьбі з німецьким цісарством, він перейшов р. Одру й на якийсь час, опанував цілу Чехію. Але тут зустрівся з опором, що переконав його в безвиглядности тривких успіхів на заході. Це звернуло його увагу і сили на український схід. Наслідник Болєслава, Мєшко II (1025-1034) не зміг втримати більшости батькових здобутків. Словаччину заняли мадяри, Моравію опанували чехи, німці відібрали йому области над Одрою, данці натиснули на Поморя. Ще гірше пішли польські справи підчас довгого безкоролівя по смерти Мєшка II (1034-1040). Чехи вдерлися в корінну Польщу й заняли Гнєзно та Краків; щойно допомога німецького цісаря, що не бажав собі надмірного зміцнення Чехії, звільнила Польщу від чеської інвазії. Казимир Обновник (1040-1058) повернув усі свої сили на внутрішнє скріплення польської держави. Зате його син Болєслав II Сміливий (1056-1080) вернувся до політики підбоїв свого прадіда й почав суперничити з німцями в Чехії та Угорщині й протирати собі шляхи на український схід. По розмірно спокійному володінню його брата Володислава Германа (1080-1102) вступив на престіл його син Болєслав III (1102-1138). Йому вдалося не тільки відвоювати старе Поморя, поміж р. Вислою й Одрою, але приєднати до Польщі морське приберіжжа при устю Одри. Свою владу поширив він аж по острів Ругію, що його князів примусив до чолобитні й прийняття христіянства. Вміраючи, поділив він державу поміж своїх синів, що й стало гробом для його воєнних і дипльоматичних здобутків. В Польщі почалася доба удільних князівств, що слабі й посварені поміж собою, не змогли оборонити західніх границь Польщі. Між іншими відпав тоді від Польщі Шлеськ, а рівночасно скріпилася німецька кольонізація польських земель, та обнімчення верхніх шарів польського громадянства. Алеж уступаючи перед німецьким заходом, Польща силувалася повернути втрати на українському сході.

Наймолодший син Болєслава III, Казимир Справедливий (1177- 1194), що йому вдалося на короткий час обєднати щераз цілу Польщу під своєю рукою, здобув собі вплив на внутрішню й закордонну політику Галицько-Волинської Держави. Зате, за його влади, Ругію відвоювали данці, а переднє Поморя німці.

З особливою силою позначилася в польській політиці тенденція напору на схід, при рівночасному ослабленню західньої границі, в XIII ст. Залишивши боротьбу з пруським поганством хрестоносному орденові, Польща починає чимраз інтензивніше вмішуватися у внутрішні справи Західньої України.

Князь удільного, мазовецького князівства, Конрад, закликає собі в допомогу хрестоносців й відступає їм Прусію, як область для їх територіяльно-політичної експанзії. Хрестоносці використовують нагоду й укріпивши добутий край цілим рядом твердинь, поширюють межі німецької кольонізації на схід. Дуже скоро німецька сила й організація стала загрозою для північно-західніх границь корінної Польщі. Німці, станувши сильною ногою на прибережжі Балтійського моря, на похід від устя Висли, відрізали Польщу від моря й примусили її шукати собі нових територій і нових шляхів комунікації з рештою світа.

Король Володислав Локетек (1306-1333) започаткував звязок Польщі з Литвою, подруживши свого сина Казимира, з дочкою великого литовського князя Гедиміна. Повернувши очі на схід, Локетек не використав своєї перемоги над хрестоносцями під Пловнями (1331), а його син Казимир (1333-1370), продовжуючи східню політику батька, зрікся формально й остаточно Шлеська та Поморя. Смерть останнього з суверенів Галицько-Володимирської Держави (1340) дозволила Казимирові, завоювати Галичину й здобути вплив на політику Українсько-литовської Держави. В завойованій Галичині, старався Казимир скріпити силу західнього, католицького елементу, для чого вжив помочі папи в організації латинської церкви й німців у кольонізації міст та скріпленню польської торговлі й промислу. Весь час свого володіння думав Казимир про остаточну розраву з хрестоносцями, але до неї дійшло щойно за Ягайла (1386-1434), що як король Польщі й суверен прилученої до неї Литовсько-Української Держави, змірився з хрестоносним орденом в бою під Грунвальдом (1410). Польсько-литовська перемога над хрестоносцями, невикористана як слід, всежтаки зломила віру в непереможність ордену й привела до миру в Торуні (1466). Орден відступив тоді Польщі територію на лівому й правому березі устя Висли, а Східня Прусія з Кенігсбергом, як столицею, піддалася в васальну залежність Польщі.

З черги, остаточне зєдинення Польщі з Литвою (1569), попереджене анексією українських земель Литовсько-Української Держави, поставило могутню польську імперію віч-навіч імперіалізму Москви й Туреччини, що нарівні з Польщею змагали до володіння над берегами Чорного Моря.

Скріплена остаточною перемогою над хрестоносцями й забезпечена від сходу Польща, пробувала поширити свою імперіялістичну політику на Чехію й Угорщину, але без тривких успіхів. Вся її сила й майбутнє оперлися на південньому сході, на територіях колишньої Київської Держави. Замирившися з німцями, поляки мусіли вийти в конфлікт з найблищим сходом - Московщиною й Туреччиною, що мала все на свої послуги страшну Кримську Орду.

В такому складі сил на сході найшлася бездержавна Україна, що незабуваючи про традиції Великої Київської Держави, цілими століттями змагає відбороти свою незалежність.

Для цього вживає вона всіх засобів і шляхів, від революційних зривів, до використовування політичних ускладнень, раз ураз шукаючи собі союзників, що для них незалежність України булаб основною програмою політичної рівноваги на європейському Сході. Тимто й пояснюються ті мінливі й нетривкі концепції української політики, що цілими століттями хитається поміж Польщею-Москвою й Туреччиною-Кримом. В тому крузі політичних ускладнень лягла вся суть і вся трагедія дальшої історії України…

Польсько-литовська унія, заключена 1569 р. в Люблині, попереджена приєднанням до Польщі тих українських земель, що, по розвалі Галицько-Володимирської Держави, ввійшли в звязок з Литвою, становить дуже важний етап польської експанзії на схід. За винятком Сіверщини, що, поволі й поневолі ввійшла в межі новоствореного. Московського Царства, опинилася під Польщею вся Україна. До підбитої в XIV-XV ст. Галичини й Холмщини, приєдналася тепер Київщина з Задніпрівям, Волинь та Поділля; розєднані дотепер, польсько-литовським кордоном, вони знову обєдналися, щоби, під польською владою, ділити спільну долю й недолю, зажити спільним, культурно-національним життям, спільним горем і спільними надіями на майбутнє.

Правда, до повного зрівнання західньо-українських земель зі східньо-українськими, не дійшло під Польщею ніколи. Два століття влади Польщі над Галичиною й Холмщиною, що попередили прилучення решти українських земель, не проминули безслідно. Ополячення «верхів» західньо-українського громадянства, кольонізація західньо-українських земель, а в першу чергу міст, неукраїнським елєментом, закріпощення селянства, пішло тут скоршим ходом і сягло куди глибше, аніж те, в пізніших сторіччах, могло статися на східньо-українських землях. Польща опанувала Галичину й Холмщину в хвилину її найбільшого державно-політичного занепаду й не полінувалася використати цього в свою користь. А всежтаки, приєднання східньо-українських земель до Польщі мало свій благодатний вплив на західньо-українські землі, що без того, булиб може й зовсім пропали для майбутнього, державнотворчого життя цілої України,

Так звані «Червенські Городи», тобто західня частина пізнішої Галичини й Холмщини, були, здавен давніх, ласим куском для польського займанництва. Вже Володимир Великий мусів, збройною рукою, привертати їх до складу Київської Держави, а син його Ярослав-Мудрий теж мусів їх обороняти перед польським заливом, що по ріжних перипетіях, мирних та ворожих, остаточно переміг у половині XIV ст.

На Галичину, осиротілу по смерті останнього свого суверена (Болеслава-Юрія) й розхитану боярськими «крамолами», вдарила найсильніша хвиля польського напору. Перехід велитенських просторів землі, відібраної від неприхильного Польщі боярства, в руки польських вельмож і шляхти, кольонізація міст польським, німецьким і взагалі неукраїнським елєментом, врешті політична місія, що взяла її на себе латинська церковна єрархія, дуже скоро зробили своє. Старі, боярські роди зникли з поверхні життя, разом з своїми маєтностями й державно-політичними аспіраціями. Одних згнобила влада, за неприхильність до себе, другі виемігрували за межі польської займанщини, треті ополячилися, а останки, збіднілі й обезправлені, вернулися в народню масу, з якої вийшли перед століттями. Решти доконав т. зв. «єдлинський привілей» короля Ягайла з 1430 р., що, на просьбу української шляхти Галичини, зрівняв її в правах і обовязках з шляхтою корінної Польщі. Чотири роки пізніше, теж на бажання галицької шляхти, зрівняно устрій, судівництво й адміністрацію Галичини з такими самими установами Польщі.

Виразом цього зрівнання був адміністративний поділ західньо-українських земель на воєвідства: «Руське», створене з земель - львівської, галицької, перемиської й сяніцької, «Подільське», з західнього Поділля й пізнішої Борщівщини, та «Белзьке», створене з повітів - цішанівського, равського, белзького, сокальського, частини жовківського, камінецького, брідського й південньо-західньої окраїни Волині Прираховану до Руського воєвідства Холмську землю, залишено нарізно від решти західньо-українських земель. В столицях земель заведено виборні, земські суди, а по деяких, як у Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлі, Скалі, Буську, Камянці Подільському, Лятичеві, Белзі, Городні, Красноставі, установлено старостинські («гродські») суди. Шляхта тих земель, як повноправна суспільна верства, впливала на хід внутрішньої й закордонної політики держави через соймики, що збіралися - в Грубешові для Холмщини, у Буську для Белзчини, в Мостиськах для Перемищини, в Камянці для Поділля, в Сяноці для Сяніччини, у Вишні (Судовій) для Львівщини й у Теребовлі для Галицької землі.

Нарівні з загалом польської шляхти, галицька, шляхта була звільнена від усяких тягарів (як співпраця при будові замків) і податків (за винятком «ланового», по два гроші від лану); вона була зобовязана до воєнної служби тільки в обороні держави, а вільна від походів поза її кордони. Маючи такі великі права, а майже жадних обовязків, шляхта зросла в силу й багатство, здобуті кривдою інших суспільних верств, тобто міщанства, а головно, цілком обезправленого селянства. Правда, поміж шляхтою і селянством існувала ще посередня верства, це «загородна» або «ходачкова» шляхта. Вона жила більшими гніздами малоземельних хліборобів на панських, шляхетських і королівських землях, за що була обтяжена певними повинностями в користь землевласників. Вона то, рекрутуючись з колишнього українського боярства, позбавленого своїх привілеїв і маєтностей, відсунута на сірий кінець суспільно-громадського життя, дуже довго притримувалася предківської віри й національности тоді, як повноправна українська шляхта дуже скоро цілком ополячилася. Зрівнана з польською шляхтою в правах, вона старалася дорівнати їй звичаями, мовою й культурою. Вже в XVI ст. гине слід по українських, боярських родах, а й дрібна шляхта, що притримувалася своєї національности, належить до винятків. Українська шляхта Холмщини й Підляшша, ополячилася куди швидше, ніж галицька.

Про становище українського міщанства в рямцях магдебурського права, що, складене католиками для католиків, нехтувало «схизматиків», ми вже говорили. З урядових переписів західньо-українських земель, переведених у половині XVI ст. (1563-1565 рр.) довідуємося доволі докладно про суспільне становище й долю західньо-українського селянства. Воно, більш-менш, подібне до становища селян у межах Литовсько-Української Держави, але в ньому вже куди менше залишків старо-українського устрою, зате збільшені панщизняні повинности селян. В XV ст. панщина ще не переходила 14 робочих днів на рік, хоча селяни мали обовязок, на кожен заклик робити «скільки пан схоче й скільки буде треба»; та вже в XVI ст. обовязує панщина в два дні на тиждень, а тут і там, пани вже починають вимагати щоденної роботи в свою користь… В міру, як росла панщина, змагалося й невдоволення селян. Воно пробує протестувати й оборонятися перед панськими затіями. Зразу нарізио, заєдно відкликуючись до «королівської ласки й справедливости», згодом селянські рухи стають масовими, а навіть постійними, виливаючись у форми т. зв. «опришківства». В XVII ст. вони доходять до найбільшого напруження в добу Хмельниччини.

З прилученням східньо-українських земель до Польщі, поділено їх теж на воєвідства: Брацлавське, Київське та Волинське. Подібно, як на Західній Україні, так і тут утворено для шляхти соймики, але не переведено повного зрівнання устроєвих установ з польськими. Брацлавщина, Київщина й Волинь затримали т. зв. Литовський Статут у парі з українською мовою в судових актах та адміністрації. Найвищою судовою установою тих земель був т. зв. «трибунал» у Луцьку, в 1583 р. перенесений до Люблина; засідали в ньому, як судді, шляхотські депутати, по 4-5 з кожного воєвідства.