Розділ «Частина друга Документи»

Після Першої світової війни землевласник АСкржинський поділив на парцелі свій фільварк у Павлокомі. Він робив це у прискореному темпі, оскільки боявся, що Павлокома може «зникнути» після встановлення нового кордону між Польщею і Україною. (…) Небагато українців отримало парцельовану землю, прийшли за нею і поляки, головним чином із сусіднього Дильонгового. Вони зайняли найкращу землю на так званій Качмажівці, зайняли всю надсянську рівнину: Широкий Плат, За Ямою і На Єзопі. Від того часу посилився антагонізм між прибулими поляками і місцевими українцями. Поляки наполегливо претендують на владу в гміні і, здобувши її, використовують для прискорення процесу денаціоналізації, без вагань застосовують варварські методи нищення українського населення.

Поляки безперешкодно здійснюють свої плани за підтримки власних державних інститутів. Під час першої більшовицької, потім німецької і, нарешті, другої більшовицької окупації вони спритно налаштовують окупаційну владу проти українського населення. Організовані шовіністичні боївки, особливо після розвалу німецького фронту, послідовно ліквідують визначних мешканців Павлокоми:

1. 14 жовтня 1942 року загинув у власній хаті від чотирнадцяти пострілів директор школи Микола Левицький. Його катувало шість поляків: Анджей Ланьчак з Улановського, одружений з Кашицькою; Ян Кусь, син лісничого; два з Дильонгового і один з Барткова, прізвища невідомі.

2. У травні 1943 року на передмістях Динова вбили Івана Карпу, активного культурно-освітнього діяча з Павлокоми.

3. У 1944 році загинули: Євгенія з Коштовських Троян та Іван Шпак.

Винищувальна акція особливо посилилась після відступу німців. Поляки взяли владу у гміні, а оскільки їх підтримувала інтелігенція сусіднього містечка Динів і староство у Бжозові, могли безкарно нищити не тільки окремих осіб, але й цілі гміни.

За таких умов у березні 1945 року відбулось тотальне знищення села Павлокома. Тривалий час не можна було дізнатись про подробиці цієї події, бо польський уряд намагався приховати сліди злочину. Справа прояснилась лише тоді, коли на захід почали пробиратися з Лемківщини члени штурмових груп УПА та українські селяни. Серед них була мешканка села Павлокома Олександра Потічна. Після втрати 23 членів родини у 1950 році вона прибула з 9-річною дочкою до Канади і в присутності свідків розповіла про перебіг подій, внаслідок яких було знищено майже все українське населення Павлокоми.

* * *

Розповідь Олександри Потічної — мешканки Павлокоми.

Після відступу німців у 1944 році у Павлокомі було обрано гмінну раду, яка складалась лише з поляків, що проживали у польській колонії на Кочмажівці. Українці, які становили у селі більшість, прийняли цей факт спокійно, хоча і з прикрістю. Поляки відразу почали заводити свої порядки. Спочатку заборонили ховати померлих на новому цвинтарі, що знаходився на польському (колись фільварковому) ґрунті, і закрили дорогу до нього. Поховання треба було здійснювати на старому, давно вже переповненому і з цієї причини закритому цвинтарі. Міліціонери з Динова приходили постійно, але замість того, щоб стежити за порядком і ладом у селі, вони переслідували українське населення, наприклад, за наявність у хаті українських портретів та образів: Тараса Шевченка, в'їзду Богдана Хмельницького у Київ і т. п. Отже, почалися взаємні звинувачення, напади на село банд з Бартківки і Дильонгового, у селі почалися пограбування. Впали перші жертви. Вбили Андрія Афтанаса зі Стависьк, Івана Шпака забрали до Бахожа, там катували і вкинули в Сян.

У цей час були арештовані міліцією (без оголошення причин): Войтко Афтанас, Федько Афтанас, Михайло Стець, Іван Кріль, Йосип Федак, Микола Троян, Стефан Вацяк із сином Влодком, Антко Троян, Северко Романик, Йосип Саджуга. Їх відвезли до в'язниці у Бжозові, а звільнили після розправи з Павлокомою.

Напади на Павлокому посилились у грудні 1944 року. Більшовики тоді проводили у Павлокомі військові навчання. Це певною мірою утримало поляків від ширших дій, хоча більшовиків у селі було небагато. На Трьох Королів 1945 року більшовики вийшли із села. Незабаром до села прийшов з Домброви підрозділ у більшовицькій уніформі. Невеликий — приблизно 60 осіб. У цей час через село проїжджали поляки з Динова, Геруля зі швагром Гонсецьким, який мав женитись у Антка Трояна, везли борошно на весілля. Названий підрозділ забрав їх обох і додатково інших поляків: Радоня Кацпра, Ігнаця Вілька, Антка Трояна з Савчини, Дябла і Катажину Костовську. Всіх повезли у напрямку Яворника. Пізніше поляки стверджували, що це був загін УПА, який розстріляв захоплених у Яворницькому лісі. Слід припустити, що це був більшовицький загін, а фальшиві повідомлення поширювали з метою провокації. На результати не довелось довго чекати. Матері з Динова, Гонсецька і Герулова були кілька разів у попа в Павлокомі, щоб він звернувся з проханням про видачу тіл убитих. Це не мало сенсу, бо Яворник лежить далеко від Павлокоми (…) Тоді «обурені» матері вирушили до староства у Бжозові. У старостві нібито їм сказали: «Можете робити з Павлокомою що хочете». Усі поляки з Павлокоми й околиці зібрались у неділю, під кінець лютого 1945 року, у Динові на таємну нараду. Наступного дня усі поляки з Павлокоми залишили село і пішли у сусідні села. Після їх відходу почалася серія нападів на Павлокому, у якій брали участь Дильонгово, Бартківка, Сельніца, Бахуж, Бахужець і містечко Динів. Організовані банди оточили Павлокому, ходили по хатах і грабували все, що траплялось. На звістку про наближення банд люди ховались у криївках або втікали до церкви, помешкання залишали пустими. Першим спалили дім Антка Коштовського. Першою жертвою була Софія Шпак. Її застрелив дильонговець, якому вона ще встигла крикнути: «Стаїику, за що мене вбиваєш?» Це чула її мама Розалія Шпак і вирвала онука з рук дильонгівця, бо хотів убити і його. Дитину і себе викупила за 600 рублів, які отримала від більшовика за коня.

З березня 1945 року о 4 годині ранку ці бандити разом з поляками, які у понеділок залишили село і встигнули повернутись, оточили село зі всіх боків і почали його нищити. Зганяли людей до церкви, страшно б'ючи по дорозі. У церкві залишили вагітних жінок із дітьми до 4 років, решту гнали на кладовище, ставили над викопаними вночі ровами, розстрілювали і відразу закопували. По дорозі на кладовище також немилосердно били. Ще біля церкви обмотали колючим дротом оголеного Северка з Вацяка і били колами так, що кров струмками текла. Попа Володимира Лемця, за розповідями жінок, які були у церкві, на кладовище вивели бартківці й дильонгівці. Прийшли до церкви і кричали до попа, який благословляв людей: Кинь це, бо нам і тобі це вже не потрібне! Вивели його за церкву під липи, били колами і ціпами, потім потягли на цвинтар і там застрелили. Його мати, дружина і діти сиділи у церкві на сходах під іконостасом. Пізніше їх гнали разом з іншими жінками через Бірчу, звідки УПА забрала всіх до Перемишля.

Мої хлопці: Михайло (20 років), Юлько (17), Івась (15), Богдан (7) крадькома пройшли до бабусі, а Любко (19 років) був у криївці у Петра Несторовського. Там був і 6-річний син Петра, Олег. Вони почули таку розмову: «Цю халупу не чіпати, бо тут українців нема». На горищі в Івана Мудрика були: Антін Басараб, Ізидор Стрейко, Петро й Іван Мудрик (власник хати), Богдан Джвік. Вони чули, як син місцевого поляка, Владка Коваля, Юзеф хвалився: «Коли я зробив два постріли по вуйкові, то він лише ногами загрібав» — по вуйкові, тобто Петру Нестеровському, який сховався під стодолою, на яку напав Коваль з бандою.

Моїх синів, які втекли до бабусі, забрали на цвинтар і там їх застрелили. Я з чоловіком і Катрусею була в криївці у своїй шопістайні. Там лежала солома, і під неї заховались. Звідти не тільки було видно, але й чути, як поляк Людвік Поточний разом з іншими виводив нашу худобу з хліва. Тоді Людвік сказав: «Тут шукайте, вони десь тут заховались». Коли нарешті погрозили, що будуть кидати запалювальні гранати, чоловік сказав мені: «Вилізаймо, бо спалять». Ми вийшли, і нас забрали сельничани. Я не могла йти, тому мене взяли на віз, чоловік також присів. Привезли нас до церкви. Мене сельничани відвели вбік. Тоді до нас підійшла Рузя з Бартківки і стягнула хустку з голови. Коли я спитала: «Для чого це забираєш?» — відповіла: «Вам це вже не треба, вам прийшов кінець».

Чоловіка відвели під стайню Вацяка. Там його обшукали, а мене, після того як вивели всіх людей на цвинтар, загнали до церкви, де вже були жінки з дітьми. Ще з-під церкви побачила, що мого чоловіка приєднали до останньої групи, яку вели на цвинтар. На чолі цієї групи йшов Іван Карпа, без сорочки, з вирізаним хрестом на грудях, з якого лилася кров.

Мені потім розповідала Олександра Федачка, що мій чоловік і Павло Потічний засипали канави на цвинтарі. Рузя Дзячинська з Романиків казала мені, що чула від Катерини Булдис, що та бачила мого чоловіка, застреленого на цвинтарі, але ще не похованого. Вбитих, але ще не похованих людей мусили загрібати поляки, які залишились, як Стах і Вавжко Сльончка та Пантоль. Їх змусили постягувати трупи з села. Усі трупи з Карпівки, Нестерівки і Сльончківки повкидали у бункер на нестерівських полях. Наказали також очистити церкву від крові.

В окремих хатах було багато трупів, бо банда, розгулявшись, стріляла без жалю. Разом з бандами із навколишніх сіл вбивали місцеві поляки. Їм припала керівна роль — показували чужим, де шукати українців. Майже всі місцеві разом з родинами, включно з неповнолітніми, вбивали сусідів і навіть родичів. Шовіністична затятість довела до того, що чоловік виривав у дружини з рук власну дитину, а її, українку, видавав на смерть! Ось «передові» у вбивствах польські родини з Павлокоми: Владислав Коваль, брати Кашицькі, Улановські, Слончка, Теодор Рудавський (його син пізніше загинув в УПА) і з Дильонгової ціла зграя вихованців пробоща Сталінського, звироднілих бартківців, динівців, перехрестів-сельничан і місцевих колоністів-приблуд з Дильонгової. Це вони винні у пролитій крові, яка увійшла у землю української Павлокоми.

Тіла жертв нападу, невинних і беззахисних людей, лежали аж до 28 квітня. Лише після розпорядження з Динова село очистили від трупів, бо боялися, що приїде якась міжнародна комісія. Після очищення села від трупів місцеві поляки і дильонгівці на чолі зі своїм ксьондзом намагались нашу церкву перетворити на костел. Але церковна влада не дозволила, бо у зганьбленому пролиттям крові Божому Храмі не можна правити протягом 7 років. Але цього року католицький священик уже посвятив полякам їхню паску.

Тих, що залишилися живими, а саме жінок і дітей до 4 років, вигнали із села у цей самий день. Просто з церкви нас погнали до Седліск. Гнали Юзеф Кашицький, якісь бартківці, яких знаю тільки на вигляд, і дильонгівці. Їх було шестеро, а нас — приблизно 40. Ті, хто нас гнав, були озброєні. Стріляли навіть у жінок, які не могли йти. Відразу на Гуцовій Скалі застрелили стареньку Анну Саджугу і навіть не дозволили її поховати. По дорозі застрелили Розалію Видру і її дворічного сина, а старшого дали жінкам, щоб ішов з ними. З цим хлопцем пізніше зустрівся його батько, Іван Видра, який перебував у криївці, а потім утік до Яворника, де ми перебували. Там його схопили сельиичаии, запрягли у саики і наказали тягнути. Наступного дня його знайшли зі слідами страшних побоїв під мостом з Яворника до Нетребки, з відрізаним носом, виколотими очима, але вже без санок. Його синок з нами був також недовго, помер від виснаження.