Розділ «Частина друга Документи»

За цього стану справ суд вважає доведеною вину засудженої Теслі Марії щодо приналежності до нелегальної української організації ОУН — тобто у вчиненні злочину, передбаченого в ст. 85 к.к.в.п. При визначенні покарання суд узяв до уваги дуже щире і без викручувань зізнання засудженої, її дуже молодий вік і життєву недосвідченість, що, безсумнівно, схилило її до злочинної діяльності. Маючи це на увазі, суд призначив їй за доведений злочин відносно м'яку, у порівнянні з провиною, кару.

Голова: — поручник Панас Зигмунт Засідателі: — капрал Зелінський Міхал — капрал Ноґа Казімеж

Погоджено:

Керівник секретаріату ВСР у Жешові (Гаусман Юзеф, капітан)

Кругла печатка з гербом Держави і написом:

Військо Польське. Військовий Район. Суд у Жешові.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół Prokuratury Wojskowej. — Sygn. 3272/47-48. - K. 9-10.

ЗІ СПОГАДІВ З ЧАСІВ ВОЄННОГО СТАНУ

У темну ніч воєнного стану; десь по десятій, до нашого дому завітав незнайомий гість. Він привітався і перепросив, що не назвав себе, оскільки прийшов від «Солідарності», яка не може афішуватись. І його цікавлять українські справи, життя громади, яка прошила у польській комуні тернистий гилях. Звернув увагу, що цей шлях почався задовго до комуни, і потекла жвава розмова. Наш гість, доктор інженерних наук, був відважним конспіратором, готовим до найгіршого.

— А якщо програєте?

— То перейдемо на еміграцію і боротимемось далі. До результату.

Розмову завершила пропозиція, щоб описав українські справи, особливо найменше відомі у сучасній історії. Що я через певний період і вчинив. Публікація під назвою «Українці у повоєнній Польщі» з'явилась у розмноженому на гектографі виданні часопису «Обуз» № 3 за листопад — грудень 1981 року на с. 34–46 (номер з'явився у 1982 році). Текст я не підписав, пам'ятаючи про візит двох панів о 6 годині ранку в перший день воєнного стану, які просили підписати надрукований аркуш з заявою, що не буду проводити антидержавної діяльності.

— А якщо не підпишу?

— То, пане, будьте ласкаві, одягайтесь.

У наведеній статті я оприлюднив інформацію про краківський котел, влаштований УБ в церкві Святого Норберта. І дуже я втішився весною… 1993року; коли серед документів УПА Державного архіву в Любліні я віднайшов розповідь героїні описаної події (док. 56). А в листопаді 1993 року в Державному архіві у Жешові ознайомився з продовженням сумного життєпису — вироком суду (док. 57). Отже, здається, що варто навести фрагменти статті, що показують фон, на якому формувалися ці життєписи молодого покоління воєнних років.

(…) Йшлося про те, щоб викинути автохтонів з рідної землі, довести їх до фізичного знищення через денаціоналізацію і тим самим до ліквідації української проблеми у Польщі. Протягом століть різні володарі ставили перед собою цю мету, але ніхто не зміг прямувати до неї з такою жорстокістю і безпощадністю, як зробили це польські комуністи. (…) Польські товариші випередили радянських як у часі, так і в масштабі заходу; переселення татар з Криму здійснено було лише у 1946 році, коли Польща в цій сфері вже мала значні «досягнення»; кримська акція охопила тільки 179 тисяч людей, що в кілька разів менше, ніж у Польщі. (…)

Заселення Повернених земель тривало вже два роки, поки привезли сюди українців. Їм залишилися розбиті й повністю «вичищені» рештки від колишніх господарств або багатосімейні фільваркові бараки. Оперативні групи керувались урядовою інструкцією, яка наказувала розміщати переселенців так, щоб у селі вони не становили більше, ніж 10 % польського населення. Це був доказ, що владі дуже було потрібно створити такі умови, які сприяли б швидкій денаціоналізації новоприбулих. Але траплялися села, знищені до такої міри, що ніхто з поляків не хотів у них селитись. Їх примусово заселяли елементом з акції «В», завдяки чому на мапі Повернених земель утворилися суто українські села. Скільки це коштувало зусиль, людських сліз, скільки тихих проклять дістала за тієї нагоди «народна» влада — нині можна собі тільки уявити.

Над Сяном і Одрою запала дуже глибока ніч. Дві, три чи п'ять родин, кинутих у вороже середовище, особливо до репатріантів із Східної Галичини, замикались у собі, втрачали бажання до розмови і, напевно, тільки думали по-своєму. Краще складалися стосунки у сусідстві з прибульцями з Віленщини. У Кракові атмосфера була жахлива. При німцях Підвавельський град став головним осередком українського руху в Закерзонському іфаї (так називалися землі, які знаходяться на західному боці лінії Керзона і заселені українцями). Коли підійшов фронт, усі активісти евакуювалися разом з німцями, залишилися тільки ті, хто не брав участі у політичних іграх. І на них звалилась уся ненависть поляків, роз'ятрених варварством гітлеризму і терором бандерівців на Волині та в Галичині. Відчуваючи за собою підтримку суспільства, органи безпеки зайнялися помстою. У Явожні було утворено концентраційний табір, і через нього пропустили всіх українців з Кракова і навіть ближчих і дальших околиць, наприклад із Санока. Люди зазнавали таких пекельних тортур, на які були здатні лише садисти.

Щоб виловити всіх українців, було влаштовано котел у греко-католицькій церкві святого Норберта у Кракові. Коли у неділю парафіяни входили до церкви, функціонери У Б затикали їм за дверима уста, клали зв'язаних у куток і чекали на наступних. Акція припинилася завдяки випадку, коли якась жінка вирвалася з рук агентів і вискочила через вікно, залишивши посіпакам своє немовля. Український художник і графік Лев Гетц, професор Академії Мистецтв у Кракові, розповідав мені під кінець свого життя історію його понадрічного перебування (разом з дружиною) у таборі в Явожні. Після звільнення агенти запропонували їм співпрацю з УБ і мучили так довго, поки подружжя не вирішило вчинити самогубство. Одного дня вони відкрутили газові крани. Сусіди вибили двері, і професора вдалось урятувати, а дружина померла, не опритомнівши.

Напрошується тут певний відступ. Отож переважна більшість польського суспільства до нинішнього дня переконана, що такого роду ставлення українці «заслужили» за вбивства поляків на Східних Кресах під час окупації. Різанина поляків — це беззаперечний факт. Але чи можна у цьому звинувачувати увесь український народ? Не можна замовчувати також іншої справи. Йдеться про захоплення Східних Кресів Радянським Союзом у 1939 році. Совіти твердять, що не захоплювали Кресів, а лише Західну Україну і Білорусь. І мають рацію, бо беззаперечним є факт, що ці землі, колишня власність Київської Русі, потрапили до Польщі завдяки завоюванню, яке принесло більше сліз, ніж користі. Протягом довгих століть, від 1340 року, Польща вела за них воєнні й політичні бої, у 1923 році вболівала про вирішення їх долі у Раді Послів, видирала землю в місцевих бідняків, щоб віддати присланим осадникам — «захисникам польськості» цих земель. Ледве опритомнівши після майже вікової неволі, вже проводила пацифікацію, відбирала і розбирала церкви, закривала українські школи, виокремлювала з народу групи лемків, поліщуків чи «тутешніх» для зменшення кількості українців, позбавляла праці впертих, які відмовлялися переходити у католицизм. Перед повторним відновленням незалежності вона формувала нову армію на етнічно чужих землях (27-ма Волинська дивізія АК), аби й у майбутньому утримати їх при собі. Чомусь ніхто не здатен подумати, що подібна абсурдна політика призвела свого часу до повстання Хмельницького і різанини шляхти в Умані й по всій Україні. Небажання робити висновки з помилок минулого дало погані результати, привело осадницьку меншість під ніж автохтонної більшості.