Розділ «Частина друга Документи»

Олекса Конопацький, родом з Глудна, щоденно зустрічав утікачів з лівого берега Сяну, головним чином жінок і дітей, чиїх чоловіків і батьків убили поляки. Банди також переходили на правий берег Сяну, нападали на українські села, безкарно вбивали мешканців, грабували майно і палили будинки.

Під час нападу на Верхню Лещаву нападники пограбували село, спалили кілька хат, побили священика Федеркевича, псаломщика Найдуха і директора школи 'Степана Крента. Пізніше останнього забрали з собою, поламали йому руки і ноги, після чого у Верхній Лещаві живцем кинули у вогонь. (…)

Варварство поширювалось по всьому Надсянню і сусідніх територіях. У Бірчі поляки підпалили хату Михайла Товарницького, у якій перед цим зарізали його матір, дружину і брата… Банда з 400 осіб напала на село Грозьова, підпалила кільканадцять хат і розстріляла багато чоловіків. Цей розбійний елемент походив з польських сіл Войткова, Лещавка, Кужміна, Бірча. (…)

Про польське «геройство» у Надсянні два відомих польських автори, Щесняк і Шота, у своїй книзі <<Дорога в нікуди» пишуть:

«7 квітня 1945року польські банди «Лиса» і «Волиняка» напали на село Сянки і вбили 15українців, а їхнє майно пограбували. Напали також на Піскоровиці (Ярославський повіт) і вбили під час цього нападу 300 осіб. Під кінець 1945року на українське село Павлокома (Бжозівський повіт) напала польська диверсійна група «Вольность і Неподлеглость» (ВІН) під командуванням «Вацлава» і вбила 365 людей».

Серед організаторів і провідників польських банд були також ксьондзи, дехто з них вирізнявся просто таки нелюдською жорстокістю й аморальністю. До них належали ксьондз Францішек Журавський і ксьондз Ян Шуль. Ксьондз Журавський, колишній капелан Війська Польського, зібрав терористичну банду майже з 1000 осіб і нападав з нею на українські села. Вбивав священиків і селян, грабував майно вбитих, здійснював найогидніші злочини. Особисто вбив кільканадцять пробощів, серед них священика Анатоля Сембратовича з Бабіц, священика М. Мазура з Тарнавки, священика Івана Дем'янчика зі Скопова, священика Олексія Білика з Березки та інших. Цей польський ксьондз має на совісті близько тисячі людей, у тому числі поляків. (…)

Банда священика Журавського вирізала у Бахові всіх українців і 80 поляків, у Березці вбила 180 осіб разом із священиком Біликом і його родиною, у Суфчині вбила понад 70 беззахисних жінок і чоловіків. Спалила сотні господарств, забрала тисячі голів худоби, коней, овець, свиней, сотні мішків зерна, домашнє начиння, одяг, сільськогосподарські знаряддя. П'яні нападники вбивали українців і поляків вилами, сокирами, кілками без огляду на вік і стать, забирали все, що потрапило під руки. (…)

Іншим таким збоченцем став колишній пробощ Радехова ксьондз Ян Шуль. У 1945 році він оселився зі своїми парафіянами у селах навколо парафії Врублик Крулевський у Кросненському повіті. Мав намір здобути Врублик Крулевський для себе за допомогою організованих ним самим банд, змушуючи українців до виїзду в СРСР. Банда ксьондза Шуля налічувала 300 осіб і мала сучасну зброю (включно з гарматами).

Протягом усього червня 1945 року відбувалися затяті бої між шулівцями і мешканцями Врублика. Кожного дня з настанням сутінок «військо» ксьондза нападало на Врублик, обстрілювало його і намагалось оточити зі всіх боків. Від вибухів снарядів і гранат загорялися будинки. Мешканці затято боронились: одні пильнували будинки, інші гасили пожежі. Ті, хто мав відповідну зброю, воювали, щоб не допустити бандитів до села. Стрілянина супроводжувалася плачем дітей і виттям псів. Такий стан тривав цілий місяць, поки мешканці не капітулювали і не записалися на виїзд до СРСР. А Врублик зайняли шулівці.

У Врублику Крулевському залишився у плебанії священик Іван Волянський. Різними провокаціями і погрозами поляки змусили його покинути парафію, а його майно захопили собі. Вдень і вночі шулівці нападали на тих українців, які виїжджали до СРСР. Грабували у них рештки майна. Повідомлена про це військова влада вислала до Врублика підрозділи війська і поліції. У селі знайшли сотні гвинтівок та іншу зброю. Військо арештувало родину ксьондза Шуля, а він сам встиг втекти на Повернені землі. За свої «заслуги» він був підвищений до декана і отримав багату парафію в Старих Богачовицях у Вроцлавському воєводстві.

Священики Української Католицької Церкви на всьому Надсянні були окремим об'єктом нападів польських банд. Спочатку вороги вбивали їх підступно, ночами, пізніше нападали на церкви під час недільних богослужінь і вбивали при вівтарях, на очах усіх парафіян.

Таким чином загинув священик Орест Венгринович, пробощ містечка Сенява. Вторгнувшись до церкви під час служби, банда відрубала йому голову, вбила найстаршого сина Олександра і вкинула обидва тіла до палаючої стодоли. У 1943 році в Жукові біля Цэшанова бандити вбили священика-декана Мирона Колтунюка, голову філії товариства «Просвіта». Від польської кулі загинув також священик Ярослав Кнейчук, пробощ у Белжці. У 1944 році були замордовані пробощ Грабівця — священик Дмитро Німилович, пробощ Кжешовіц — священик Ілля Федевич, пробощ у Кінському — священик Йосиф Криса, адміністратор Кобильниці Руської — священик Григорій Сивак, адміністратор Валчишовиць — священик Лев Согора, пробощ Міротина — священик Микола Мацюк, адміністратор Волоскова — священик Володимир Радош. Мучили і вбили пробоща Сурохова — священика Михайла Плахту, вбили пробоща Карликова — священика Олексія Малярчика, вбили адміністратора Павлокоми — священика В.Лемця, загинув пробощ у Лещоватому — священик Стефан Конколовський, 80-річний пробощ Уйковиць — священик Іван Сорокевич, застрелили пробоща Радружа — священика Василя Гучка, його тіло прибили до парафіяльного паркана. Загинув від бандитської кулі Перемишльський декан і пробощ Негрибки — священик Петро Войтович, його тіло вкинули до бетонного колодязя, а дружину і сина Ярослава, студента університету, застрелили. До сучасної польської катівні у Явожні поляки вкинули приблизно 20 священиків, і жодний з них не вийшов на волю. (…)

За даними польського історика мистецтва Ришарда Бриковського поляки знищили у Надсянні й Лемківщині 200 церков історичної і культурної цінності. На території Ярославського повіту знищено церкви у місцевостях: Воля Червона (з 1752 року), Коженіца (з 1649 р.), Манастеж (з 1719 р.), Радава (з 1850 р.), Радимно (з 1910 р.); у Радимнянському повіті: Дмитровиці (з 1634 р.), Дусовці (з 1641 р.), Новий Менкіш (з 1869 р.), Орли (з XVI ст.), Лази (з 1893 р.).

Неповний перелік жертв Надсяння, вбитих польськими боївками у 1944–1945 роках

У цьому неповному списку відбита лише частина трагізму українського Надсяння.

Микола Андрусяк. Кривавий терор польських боївок у Надсянні // Ярославщина і Засяння 1031–1947. — С. 615–620.

В УЛУЧІ

У центрі Улуча височить 300-метрова гора Дубник, а на ній церква-пам'ятка Воскресіння Господнього. Передвоєнна молодь, об'єднана у читальні «Просвіта», дійшла висновку, що»^аме тут варто насипати могилу і поставити хрест на вшануванню пам'яті про українських січових стрільців. На захід від церкви оула капличка, поряд з нею цвинтар, місце спочинку людей, які померли під час І світової війни від страшних хвороб — холери і дизентерії. Саме там насипали могилу під пам'ятний хрест.

У суботу перед Зеленими Святами хлопці хотіли поставити хрест на горі, але побачили поліцію. Дорога до могили була закрита, тому хрест залишили біля церкви і пішли.

І ось неділя, Зелені Свята. Поліція стояла весь час за сто метрів від церкви. Прийшли командир постерунку С. Замощак і його заступник В. Шалайдзевич. Вони ще й сторожа поставили біля хреста, мого тестя Івана Харидчака, заступника старости. А в цей час навколо хреста зібрались діти. Коли у церкві почали співати «Іже Херувими», хлопці схопили хрест і перенесли його на могилу, приблизно за сто метрів. Поліція не помітила.