Розділ «Частина друга Документи»

Існує певна послідовність. З воєнної пожежі Польща вийшла ще непогано, взявши Вроцлав і Щецін за Львів і Вільно, що було майже поворотом від помилкової політики, хоча і вчиненим під примусом. Попри те у свідомості старшого покоління залишилося почуття кривди, більше засноване на сентименті, ніж на логіці. Ця генерація міркує так: Пястовські гроди — безумовно, але і Червенські — також! Так говорив кожний прихильник Вільна і Львова, не звертаючи уваги на те, що це чуже добро приносить лише нещастя. (…)

З німцями, які знищили мільйони людей і зруйнували країну, Польща збудувала нормальні відносини, переступила до порядку денного над тим, що було. І слушно, бо безкінечне нагадування нічого не допоможе. Тим більше, що це є сильний партнер. Натомість ніхто не змусить негайно до подібного укладання відносин з власними громадянами, нечисленною групою, слабкою і беззахисною. Ніщо не стоїть на перешкоді, щоб приректи їх на знищення.

Але чекають відповіді важкі питання Войцеха Сулевського[43], поставлені 25 років тому:

Звідки у нас стільки шовінізму, холерної зневаги до чужих, звідки брутальна полонізація? Де наші традиції? Де наш правопорядок?

КОЖЕНИЦЯ

(…) Під час першого виселення (1946) вивезли також 80-річного, хворого і майже паралізованого пробоща Степана Дороша і його дружину такого самого віку. (…) Це було протиправно, бо люди, старші 65 років, не підлягали виселенню. Але це залежало ще від місцевої виселенської комісії. У ній були староста і ще два поляки. Один з них, Лятавець, був бідний і хотів загарбати майно пробоща. Він підмовив дружину священика, аби та віддала йому на зберігання худобу, збіжжя і всю решту. Коли виселенці чекали на транспорт на станції Бобрівка, паніматка послала до Лятавця довірену людину, щоб той дав на дорогу 2 центнери збіжжя і одну корову. Лятавець не тільки не віддав, а ще твердив, що все у нього забрало військо. Це була очевидна брехня. Людей, які чинили спротив виселенню, військо било, силою викидало з хати, при тому грабувало. З собою можна було забрати тільки те, що умістилось на возі. (…) На залишені речі накидались місцеві і немісцеві поляки. Вони навіть виривали дверцята з пічок, замки й окуття дверей. Забирали з собою домашній інвентар, господарське знаряддя, не кажучи вже про худобу. Селяни з плачем залишали рідне село. (…)

Взимку 1948 прийшов наказ розібрати церкву. Не допомогло рішення комісії з Перемишля, що церква є пам'яткою архітектури. Якщо 10 осіб із села підписало згоду на розібрання, то таку церкву розбирали. I'в Кожениці знайшлися такі «каїни». Одним з них був польський солдат, який по-п'яному признався: «Буду мати великий гріх, що першим підписався за розбирання церкви». Він помер у 1971 році. Церква хоч і стара, але міцна, і її не вдавалося розібрати руками. Тому два трактори зачепили стіни і роздерли, як мученицю. Люди плакали, не тільки наші, але і поляки. З цього приводу селу обіцяли велике нещастя. З кращого церковного дерева один приблуда-поляк збудував собі хлів, решту розібрали поляки на дрова. Залишилась тільки збоку дзвіниця, мурована, без дзвонів. Старі більші дзвони забрали під час австрійської війни на гармати, а малі забрали для костелу в Лашках.

В останні роки почав приїжджати православний священик з Жапалова, відправляє богослужіння на площі перед церквою, на свіжому повітрі. У той час, коли розбирали церкву в Кожениці, розібрали також церкви у Новому і Старому Менкіші, а в Латках — тимчасову дерев'яну і нову кам'яну, ще не закінчену. Трохи пізніше розібрали муровану церкву в Лазах і Радимні. Дерев'яну церкву, що залишилась у Бобрівці, і муровані у Маковиську, у Волі Ришковій, у Сурохові поляки, які дбали про своїх пробощів, викинувши іконостаси, перетворили на костели. (…)

У Ярославі ще до 1962 року був молодий український священик Павлишин, який закінчив теологію у Перемишлі. Його не виселили, бо він мав дружину польку. Священик Павлишин мусив відправляти богослужіння у костелі в ризі польського священика. Він мешкав з матір'ю в Ярославі неподалік костелу. Коли Перемишльського єпископа і священиків мали виселити, поляки почали знущатися з їхніх вихованців, завдавали тортур, вкинули до підвалу і тримали їх там зануреними до половини у крижаній воді. Потім виселили, а священика Павлишина звільнили на прохання матері. (…)

У липні 1944 року до Кожениці увійшло польське і радянське військо, а через місяць до правління приступила польська адміністрація. Почалися переслідування і розслідування, хто співпрацював з німцями, хто був колабораціоністом. Таких бойовики негайно забирали і, як правило, ліквідовували. У Кожениці забрали керівника школи М. Галаня, селян арешти оминули. Усе залежало від доносів місцевих поляків. Люди боялись більше, ніж при німцях. У сусідніх Лашках однієї ночі польська боївка з Ярослава вбила 8 українців із сільської нічної варти. Вартовим наказали показати кенкарти. Хто мав з літерою П, того залишали, а з літерою У вбивали на місці. (…)

7 липня відбувалось третє виселення на Повернені землі. Тим разом виселили і старе покоління. Залишились тільки ті, хто мав знайомства у переселенських комісіях або були родичами поляків. (…) Після третього виселення на опустілі господарства приїхала польська біднота з-за Сяну. Староста виділив їм поля, засіяні ще весною. З роками люди збагатились, купили сільськогосподарські машини, дехто навіть мотоцикли. Могли збагатитись, бо їх було звільнено від податків, а землю отримували безплатно. Лише через кілька років усі, місцеві й осадники, отримали так званий акт надання і сплачували за поля за низькими цінами. Вийшло розпорядження, що переселенці можуть повертатись через 10 років на свої землі, але не на свої господарства. Вони могли купити собі землю і будинки або за малі гроші найматись до праці у ПГР-ах, створених державою на землі українських селян і колишніх фільваркових полях у Загродах. (…)

Окремі українці, сповнені тугою за рідним селом, приїжджали з Ольштинського воєводства до Кожениці, щоб хоча б подивитись на своє господарство (Гудь, Мокрий, Кульпака, Кондратишин, Катерина і Марія Ситко та інші). За ними стежили міліція і місцеві поляки. Пильнували, щоб приїжджі швидко виїхали. Коли Катерина Мельник просила дозволу залишитись у своїй хаті, кажучи, що не буде довго перешкоджати, бо має вже 82 роки, господар, який мешкав у хаті, — Войтек Кобиляж — повідомив міліцію у Лашках. Міліціонери приїхали, посадили її на віз і завезли на зупинку в Кожениці, щоб поверталася туди, звідки приїхала.

Інших, хто приїхав відвідати свою рідну землю, на зупинці в Кожениці побили так, що ледве залишилися живими. (…) Старші люди тужили і тужать за рідними місцями. А молоді, народжені й виховані на Повернених землях, асимілюються, хоча можуть розмовляти українською і ходити до церкви на богослужіння. Дехто вже навіть імена змінив: Роман — це тепер Юзек, Богдан — це Стах, Мирон — Мілєк і т. д. (…)

(Адже з цією метою виселяли батьків).

Катерина Василькевич. Мої спогади про Коженицю //Ярославщина і Засяння 1031–1947… - С. 443–455.

ЗНИЩЕННЯ ПАВЛОКОМИ

Розповідь інженера Андрія Мудрика з Торонто

Села над Сяном історично українські. Їх мішане населення є результатом багаторічної денаціоналізації, мішаних шлюбів, прибульців з Заходу, а головне, планового польського осадництва. Натиск польської адміністрації інколи призводив до переходу українського населення у латинський обряд (наприклад, у селі Сельниця Перемишльського повіту), але переважно українські села міцно трималися своєї віри. У деяких селах, наприклад у Бахужці, селяни навіть забули батьківську мову, але ще перед Першою світовою війною збудували прекрасну греко-католицьку церкву. Проповіді виголошувались там польською, але богослужіння правились у батьківському обряді й селяни відчували себе «руськими», що було рівнозначним з поняттям «українець».

Назви сіл — Коритники, Кривча, Іскань, Руське Село, Підбуковина, Дубецько, Бахів, Костева, Сільниця, П'яткова, Селиська, Явірник Руський та інші засвідчують, що все Надсяння — це українська земля з українським населенням. Цього факту не змогла перекреслити навіть постійна полонізаторська діяльність польського уряду і польських громадських організацій. Жахливий удар українське Надсяння отримало лише в 1944–1945 роках, коли польські комуністичні банди і місцеві польські осадники почали масове знищення українського населення. Жертвою цих банд стало також одне з найбільш свідомих українських сіл Надсяння — Павлокома. (…)

У селі було лише кілька польських родин. Поляки ходили як до свого костелу в сусідньому польському селі Дильонговому, так і до нашої церкви. Тривалий час головою читальні «Просвіти» був римський католик Юзеф Поточний. (…)