Розділ «Післямова»

Підсумовуючи тритомний перегляд конфліктів між двома слов'янськими народами протягом шести віків, важко сказати, що проблема вичерпана. Розвиток подій показує, що ставити останню крапку ще рано. Щоб краще усвідомити собі проблему і висновки, які випливають з неї, нагадаємо найважливіші факти.

Початком конфліктів було порушення поляками кордону Галицько-Волинського князівства у середині XIV століття. Український народ, змушений до безперервної боротьби з татарською ордою і польською та московською державами, не зміг завоювати тривалу незалежність. На захоплених територіях поляки проводили безперервний процес денаціоналізації, який не перервали навіть поділи Польщі. Коли після Першої світової війни українці почали будувати власну державність, більшовицька Росія разом з нововідродженою польською державою ефективно нейтралізували цю діяльність. Боротьба за свободу, якою керувала Організація Українських Націоналістів, перейшла у підпілля.

Оскільки придушення революційного руху виявилось неефективним, польська влада у переддень вересневої катастрофи почала шукати інших способів ліквідації української проблеми. Під час окупації цю діяльність продовжував еміграційний уряд у Лондоні. На всіх землях Західної України, які у міжвоєнний період належали Польщі, мобілізовані від початку війни польські частини почали збройну боротьбу з українцями з метою утримання польської окупації на Волині й у Східній Галичині та повної деукраїнізації Закерзоння. Поряд з націоналістичними формуваннями, підпорядкованими лондонському уряду, у боротьбу включились польські комуністи під московським командуванням, лісові бандитські групи, жадібне до грабунків цивільне польське населення — всі пронизані ненавистю до українців за те, що насмілидись боротись за власну державу на власній землі. Після просування фронту на захід поляки підключили до акції військові й поліцейські сили повторно відродженої держави, щоб завершити знищення своїх громадян операцією під кодовою назвою «Вісла».

Як луна минулого звучить сьогодні заява прокурора (документ 2) про початок розслідувань у справі «масових злочинів, вчинених зі шкодою для польських громадян — мешканців східних земель у 1939–1956 роках». Проблема має два аспекти — правовий і моральний. Перший дещо заплутаний, оскільки польська держава припинила існування у 1939 році і різанина поляків відбувалася на території іншої держави, яка не підлягала польській юрисдикції. Можна було б пояснювати, що коли на чужині був уряд, то формально існувала і держава, проте суть у тому, що ця держава окупувала землі силою, тобто беззаконно. Стосовно Східної Галичини Рада Послів легалізувала сваволю постфактум на 25 років, але за умови відкриття українського університету і надання йому автономії. Польща не виконала жодної з цих умов і надалі залишалась тільки окупантом.

Подібний вигляд має справа і з моральної точки зору. Поляків в Україну ніхто не просив, заштовхнули себе силою. Якби вони поводились пристойно, то ніхто б їх не чіпав. Бо ж вони мали в уряді Петлюри двох міністрів. Але коли польське населення, що становить на Волині «аж» 6–7 %, спробувало домінувати над 80 % українців, навіть не вагаючись, співпрацювати з рештою окупантів, то ситуація мусила закінчитися різаниною. Вину за це несе польський уряд, який наказував «стояти на сторожі польськості» української землі.

У випадку Закерзоння мету визначено чітко: псувати життя, бити, грабувати, палити — вивести дух автохтонів, котрих ненавиділи більше, ніж німців, які відібрали незалежність. Сповнені життя села у Бещадах перетворено на безкрайній ліс, з яким невідомо що робити: туризм не можна розпочати без персоналу, вирубування — без робітників, а до життя на відлюдді немає бажаючих. Хто спробував — утікав. З дотацією на заселення.

1 березня 1994 року польське телебачення показало жахливу картину останків польського населення, після ексгумації в селі Острувек на Волині (Любомльського району). Чи автори знають, скільки таких фільмів можна зняти у бещадських пущах, над Бугом, над Сяном, по всьому Закерзонню? Охочих просимо. Адреси — тут, у розділі «Документи». Тисячі жертв, звалених у ями «як-небудь», лежать на місці злочину, ніхто їх не вивозив, не ексгумував.

Ексгумація і зйомки фільму велися за згоди української влади. А як би це було у Польщі? Наразі знаємо, що тут бояться навіть таблиці з прізвищами вбитих жертв (документ 49).

Фільм з України не дав відповіді на питання: за що поляки полягли? Творці про це промовчали. Бо відповідь могла бути одна — недоречна, але правдива — за польськість чужої землі. А таке зізнання навіть сьогодні не є простою справою. Терпка правда Т. А. Ольшанського (документ 88) обурила провідних польських україністів.

Перевернемо питання: за що полягли українці Закерзоння? Старі люди, жінки, діти — 65 лише в самих Верховинах? За що викинули з родинного дому недобиті рештки, прирікши їх на національне знищення? За що польські комуністи поставили катам пам'ятники?

Якби я був кінематографістом, також не хотів би формулювати цю відповідь. Відповісти повинна прокуратура. І до цього я її закликаю на початку тому, переконаний, що справедливість завжди і всюди повинна бути найбільшою цінністю.

Історія геноциду велика. Цей збірник — лише вступ до детальних досліджень. Документи знаходяться у тих самих джерелах — у іншомовних публікаціях, у тисячах томів судових протоколів, у державних архівах і у пам'яті людей, які змогли подолати це пекло.

Останнє джерело пересохне вже скоро. Деталі гинуть, як загинули люди. Упередження залишаться, а без їх ліквідації важко сподіватися на гармонію у відносинах між двома народами. Занадто багато жертв з обох боків лягло в українській землі протягом століть, щоб про них забути. А час іде вперед і несе нові ускладнення.

Від моменту написання передмови минуло наразі три роки, але на сході вже нагромадились політичні хмари. Царський імперіалізм, прикритий червоним полотнищем Жовтневої революції, повернувся під старий прапор з двоголовим орлом, почавши боротьбу за втрачені позиції. Навіть вождь вже був обраний. Підкреслюємо — не призначений, а обраний народом. Щедрий — обіцяв полякам Львів, але трохи нерішучий, він носив мапу з позначеним російсько-німецьким кордоном, виходячи з того, що рано чи пізно Польща повернеться під опікунські крила двоголового орла.

Президент Польщі навіть побоювався, що вже розпочалися дії в цьому напрямку, оскільки у малому Крулевці зібрано було сили, рівні силам Війська Польського. Дипломати стверджують, що у великій Росії бракує помешкань для військових. А в Крулевці, схоже, є тропічний клімат. І хіба не можна цих військових демобілізувати, якщо знешкоджено ядерні боєголовки?

Падіння СРСР було потужним ударом, але відновлення сил відбувається швидко. До повного відновлення втрат Союзу бракує України, без неї не може існувати імперія. Тому над ліквідацією молодої держави нині працюють політики, а завтра працюватимуть генеральні штаби. Якщо тут переможуть, то потім прийде черга на решту «соціалістичного табору».

Майбутнє бачиться в чорних фарбах. Поляки нескоро забудуть про волинську різанину на нібито польській землі, а українці живуть з переконанням, що коли жертви лежать на схід від Галицько-Волинських кордонів, то вбивці прийшли із західних просторів.

І поки польський народ не усвідомить своєї вини і не вдарить у груди, поки Високий Сейм не наважиться визнати операцію «Вісла» злочином, а Високий Суд назвати людиновбивство людиновбивством, до того часу всі польсько-українські угоди і двосторонні умови не вийдуть за межі декларацій.

Декларації також щось означають, але занадто мало у відношенні до потреб.