Розділ «Частина друга Документи»

Під кінець 1943 року в лісах сформувались польські партизанські загони, які почали здійснювати замахи на українських діячів. Першим, хто загинув у власному будинку від рук польського бандита, був голова УДК у Динові — Микола Левицький з Павлокоми. Незабаром загинув Карпа, також з Павлокоми — бухгалтер кооперативу з Динова. Його вбили над Сяном біля Динова. Весною 1944 року польські терористи вбили мешканця Лубна Левковича під час роботи на залізничній колії. Від куль польських бандитів загинув також ідейний душпастир, священик Іван Гайдук, якого за працю, спрямовану на національне самоусвідомлення, Апостольська курія адміністрації Лемківщини перевела з однієї парафії на іншу. Його вбили під Журавцем, біля села Каролівка.

28 липня 1944 року до Лубна увійшла Червона Армія. Вона організувала тут так званий «запасний полк». Одним із завдань цього полку було виловлювання молодих хлопців і, після короткого ознайомлення зі зброєю, відправлення їх на фронт. З Лубна забрали приблизно 30 хлопців. Слід по них пропав. Решта переховувались у лісах та інших криївках. Після відходу сові'тів поляки розпочали бандитські акції проти українців. Уранці 7 березня 1945 року озброєні польські банди з навколишніх сіл: Гарта, Футома, Виробіска, Весола та інших під керівництвом місцевих поляків почали грабувати і вбивати українське населення. Поділившись на групи по 10–15 осіб, вони оточували по кілька хат, грабували все, що потрапляло до рук, а чоловіків, які не встигли втекти або сховатись, вбивали на місці. Місцеві поляки виконували подвійну роль: самі вбивали і показували чужим українські хати. Бувало і так, що поляк вбивав свого сусіда-українця. Щоб не бути впізнаним, вони надягали на обличчя маски. Серед місцевих поляків у вбивствах українців брали участь: Алойзи Чарнік, тоді 26-річний, Ізидор Мицька — 25 років, Юзеф Кустра — 22 роки (мати українка), Келбасови, Жачкови, Крушкови, Хром'як, Юзеф Сенько, Починяк (прибулець зі сходу) та інші. Головним керівником польських бандитів у Лубні був Міхал Барць (нині чиновник староства у Бжозові), а його помічником був Ізидор Фукса. Терор на селі тривав приблизно місяць. За цей час поляки вбили у Лубні близько 90 осіб, головним чином чоловіків. Найбільше людей вбито 7 березня 1945 року, коли українці, що не сподівалися нападу, не мали часу сховатись. Не було і мови про якусь самооборону. Українці не мали зброї, ніхто не сподівався такого ганебного варварства з боку поляків. Серед українців почався голод, бо поляки пограбували все, навіть картоплю з підвалів. Ситуація стала загрозливою. Терор, вбивства і голод не припинялись. (…)

Треба було вирішувати: залишатись у селі чи виїжджати у невідоме до СРСР. Вирішили виїжджати. 15 квітня 1945 року совіти прислали підводи і вивезли тероризованих українців Лубна до Санока, а звідти через кілька тижнів залізницею в околиці Тернополя. Виїхали тільки з тим, що мали на собі, бо все майно пограбували поляки. (…)

Вони намагалися знищити все, що українське. Зруйнували церкву і дзвіницю, а камінь використали на будівництво дороги. У плебанії розташували гмінну канцелярію і школу. Зруйнували будинок «Просвіти», матеріал забрали мешканці Уланиці. Хати українців і їхні господарства позабирали місцеві поляки або прибульці зі сходу. На порядку денному були сварки і бійки, бо кожний хотів здобути для себе кращу частину. Наприклад, Ян Голомб, який мотикою добивав українців, сварився з Анджеєм Келбасою за поле Михайла Пудли. Одного дня Келбаса вбив Голомба ударом сокири у голову. (…) У Лубні в стодолі Олекси Трояна бандити знайшли Максима Андруша, Семена Бревка, Івана Трояна, Григорія Воловника, Павла Васінька, а зі стайні греко-католицького пробоща витягнули Богдана Дороцького. Всіх побили, зв'язали руки колючим дротом і напівживих укинули до Сяну.

Перебуваючи у 1964 році в Перемишлі, я мав нагоду розмовляти з наочним свідком побиття Григорія Воловника. Били так, що страшно було дивитись. 13 березня 1945 року кілька польських бандитів прийшли до хати Петра Воловника. Один з бандитів схопив Воловника і кричав: «Чому не їдеш в Україну?» — «Ніхто не наказав туди їхати», — відповів П. Воловник. Розлючений бандит ударив Воловника кілька разів ножем, а потім застрелив його, дружину і дочку. Юзеф Кустра, який безпосередньо брав участь у вбивстві, був сином поляка і українки. Молодим хлопцем часто приходив до сусіда Петра Воловника, бавився з дітьми, розмовляв українською частіше, ніж польською. Пізніше під впливом польського ксьондза (шовініста) Майковського став затятим ворогом українців.

Ізидор Мицька, син Яна (з-під Магури) жорстоко закатував 45-річного Семена Коцелку, поламав йому руки і ребра. Коцелко цілував його черевики і просив, щоб його не вбивав, але це не допомогло. Порізаного і побитого (…) застрелив. Залишилась дружина з сімома дітьми. (…) Микиту Лазора з дружиною і дочкою поляки вбили і вкинули до старого колодязя. (…)

Після виселення українців з Лубна у хаті Михайла Воловника залишились: дочка Меланія і син Павло (обоє каліки), працівниця Єва Васінько (55 років) і Юлія Левкович (каліка, родичка Меланії). Вночі прийшли бандити і наказали збиратись до виїзду в Україну. Згаданий вище Юзеф Кустра, який прийшов разом з бандитами, сказав, що відвезе їх до Динова, де буде вантажний автомобіль, який завезе їх в Україну. Посадили калік на віз. По дорозі нещасні побачили, що їдуть не до Динова, а до порослого кущами провалля, відомого як Росоха. Єва Васінько спробувала втікати, і її першу застрелили, а потім решту.

Декого не вбили і залишили напівживими, вони жахливо стогнали від болю… Потім прийшов з Лубенки Ян Голомб і добивав їх мотикою. Деякі українці не хотіли покидати землі прадідів і залишались у селі зі словами «що буде, того не минути». Поляки обшукували хати, а коли знаходили когось, то вбивали. Так загинули: Степан Бревка, Іван Васінько (син Петра), Михайло Лазор. (…)

Після закінчення війни окремі лубняни поверталися з Німеччини до рідного села. Поляки робили засади на дорозі з Динова до Лубна і вбивали тих, хто повертається, а їхні речі забирали. Одним з цих поляків був Ігнацій Ніцпонь з Казімежувки. За таких обставин загинули: Михайло Троян, Петро Сидор, Михайло Бурдаш та інші. Нестор Лазор, учень української гімназії у Ярославі, був убитий поляками біля Динова, коли повертався з Ярослава до рідного села. Частина вбитих українців-лубнян лежить у спільній могилі на кладовищі, а інші десь у полі, на місці смерті.

Відвідуючи рідне село у 1964 році, бачив Василя Андруса, якого поляки у 1945 році тяжко побили, але не вбили, бо мав дружину польку. Вигляд мав дуже поганий. Блідий, висушений, маломовний, психічно неврівноважений, його переслідує манія страху, йому постійно здається, що хтось його шукає і хоче вбити. У подібному стані був Михайло Дудка з Динова, також одружений з полькою. Я намагався з ним розмовляти, але на моє питання і зауваження не реагував. Побитого і окривавленого, поляки посадили його на візок, возили вулицями Динова і показували пальцями, іронізуючи і насміхаючись: "Дивіться, який вигляд має русин".

При нагоді побував у Динові. Гарну кам'яну церкву Святого Георгія, побудовану в 1910 році на місці дерев'яної з 1814 року, поляки зруйнували за вказівкою відділу культури у Жешові приблизно у 1963 році під приводом того, що бандерівці переховують у ній зброю. У Динові поляки вбили трьох братів Прокопів — Степана, Мирона і Юрка. Юрко у 1939 році був у Війську Польському, брав участь в обороні Варшави від німців. (…)

Напади на українців у Лубні та інших селах, вбивства українців — то не приватна справа чи порахунки окремих осіб. То була широко запланована й організована акція офіційної польської влади проти українського населення. Це підтверджує факт, що протягом 30 днів убивств, грабунку і небаченого терору жодна влада не виступила проти тієї бандитської, варварської акції, не організувала охорони беззахисного українського населення, не навела у селі чи селах лад і порядок. Місцеві злочинці ще й хвалилися ганебними вчинками, були горді цим. І вони не були покарані польською народною владою за свої бандитські вчинки. (…)

Варварські вчинки, вбивства, грабунки, виселення одвічних автохтонів з рідної землі навіки залишаться чорною сторінкою польської історії, вічною ганьбою для поляків, а особливо для тих, що з Лубна.

Филип Т. Васильовський. Українське село Лубна і його трагедія // Ярославщина і Засяння 1031–1947. — С. 481–490.

НАДСЯННЯ ПІД ТЕРОРОМ

Роки війни в Надсянні стали періодом кривавого терору окупантів, метою яких було (…) планове і систематичне винищення цілих сіл, заселених українцями, (…) які були сіллю в оці польських шовіністів. На порядку денному були доноси у гестапо на українську інтелігенцію, вбивства священиків, вчителів та інших провідних особистостей. (…)

Масово винищували населення спочатку польські комуністичні й некомуністичні банди, а потім міліція і військо, які прославилися надзвичайною жорстокістю. (…)

Характерним прикладом майбутніх стосунків може бути випадок, що стався у вересні 1939 року. Тоді до українського села Боська над Віслоком вступили німці. Один з поляків намовив хлопця з порушеннями психіки, щоб вистрелив у військових з нагана. Німці за це спалили село, застрелили пробоща М. Величка і 25 господарів. (…)

У 1940 році внаслідок доносу поляка, лісового сторожа Адама Штека з Гладишева, який проживав у Здині, гестапо арештувало пробоща Здині, священика Володимира Ардана, за звинуваченням у зберіганні револьвера та іноземної валюти. Гестапо довго тримало його у в'язниці, де його так катували, що після виходу з в'язниці він помер протягом року. У травні 1943 року (…) на полі під Диновом польська боївка вбила активіста з Павлокоми — Івана Карпу (…)

Смертельним ударом по українському Надсянню був польський терор у 1944–1946 роках, коли польські банди і місцеві польські колоністи почали масово мордувати беззахисне українське населення. Заохоченням до цього була звістка про плани виселення українців з усього Надсяння та інших українських територій, які опинились у Польщі. У всіх польських селах створювались озброєні банди, які нападали на українських селян і змушували до виїзду на територію СРСР. Коли село чинило опір проти таких провокацій, то поляки підпалювали будинки, виганяли людей і дуже з них знущались. А коли дійшло вже до вимушеного виїзду, боївки нападали на транспорти переселенців і грабували все, що ті везли з собою.