Розділ «Частина друга Документи»

Правила виселення передбачали надання кожній сім'ї одного товарного вагона. Але з самого початку було прийнято норму: 2 родини на вагон. Це, правдоподібно, випливало з того, що помилкова оцінка кількості українців у Польщі (80 тисяч замість 150) призвела до підготовки занадто малої кількості вагонів. «Нормативний» транспорт складався із 40 критих вагонів і 10 платформ, які мали вмістити 300 переселенців (тобто 80 родин по 3–4 особи), 120 голів худоби і 30 возів[57]. Отже, вже наперед було встановлено, що більше половини виселених мала виїжджати лише з ручним багажем, хоч майже всі виселені були селянами. Тож вантажилось і більше — у перших 40 транспортах в Ольштинське прибуло 4260 родин, тобто більше ніж 100 родин у транспорті. З колишнього Бещадського повіту виселено 34 026 осіб (відповідно 10 000 родин), які забрали з собою 3242 коня, 6796 корів, 7174 вівці й кози, 1353 свині, 2978 возів і 1789 плугів[58]. Отже, тільки менше третини родин мала віз, кожна третя — коня, кожна п'ята — плуг, трохи більше половини — корову. Навіть враховуючи, що перед виселенням вже багато родин насправді могли не мати коней і возів, кількість яких завжди зменшувала війна, не підлягає сумніву, що диспропорції значною мірою випливають з акції виселення. З розповідей виселених відомі випадки, які напевно були швидше правилом, ніж винятком, змушування селян залишати села протягом 2–3 годин, обмеження дозволеного багажу до 25 кг на особу, а також — головним чином у горах, де військо почувалося невпевнено, — вивезення населення вантажівками, що не давало змоги забрати худобу, а якщо додати до цього постійні «реквізиції», в першу чергу коней і возів, то дістанемо достатньо повну картину ситуації. Відомою є інформація про те, що при вивантаженні транспортів в Ольштинському на 1 вантажівці було навіть по 8 родин, тобто приблизно 30 осіб. Людей буквально обдерли.

У процесі самої акції «Вісла» їй не надавали пропагандистського розголосу. Інформація у пресі була швидше обмежена — трохи про бої з УПА, трохи про прибуття в Ольштинське переселенців з «Жешівщизни» або і з центральної Польщі. Темою дня тоді була так звана битва за торгівлю. Лише у 1956 році в пропаганді почали використовувати тему боротьби з УПА, подаючи акцію «Вісла» як відповідь на смерть генерала Сверчевського і вираження слушного гніву польського народу. Наскільки це було пов'язане з приходом до влади у керівництві ПОРП шовіністичної фракції та ідеології, які з часом дістали заслужену назву ендокомуни, не можу оцінити, але думаю, що ретельніший аналіз залежності пропагандистської політики стосовно національних меншин (крім євреїв, бо це окреме питання) від боротьби за владу в ЦК був би дуже повчальним.

Наслідки акції «Вісла» були страшними. Як той, безпосередній, значною мірою неминучий, бо ліквідація УПА могла бути лише менш кривавою, але не безкровною, так і цей, опосередкований, — 150 тисяч вигнанців, знищення соціальних зв'язків української спільноти Польщі. Відбудовані заново, вони не повернулись до попередньої форми і не досягли стану, до якого привела б їх природна еволюція за минуле 40-річчя. Українці в Польщі стали розпорошеною діаспорою, позбавленою опори на те, що для кожного народу є найважливішим, — малу батьківщину, родинну землю, а також, хоча це вже інша тема, — велику Батьківщину, бо радянська Україна нічого для них не робить. Усе ще українці в Польщі живуть життям не то емігрантів, не то біженців, досить несміливо — хоча останнім часом усе сміливіше і недовірливіше, — заявляючи полякам про своє існування. Травма тих років дуже глибока, а безглуздя — чи теж продумана антиукраїнська пропаганда — продовжує підтримувати та підкріплювати недовіру до Польщі й поляків.

Вину за все це не можемо покласти виключно на уряд. Акція «Вісла» — остання у довгій низці актів насилля в історії наших обох народів — відбулася без будь-якого протесту з польського боку, при загальній мовчазній підтримці. А пізніше ставився не уряд, а народ до українців, які жили серед нас, як до нездоланного зла, навіть гірше, хотіли вірити, що це народ убивць, гайдамаків і т. д.

Не всі, це правда. Але достатня більшість, щоб ми могли сказати: народ. Сказати: ми. І вдарити себе в груди.