Розділ «Частина друга Документи»

Кожний, хто приходив у плебанію, потрапляв, як і ми, у пастку. У кожного, незалежно чи був це чоловік, жінка чи дитина, відразу перевірялось посвідчення особи, йому повідомляли про тимчасове затримання і розміщували в одній з кімнат. До вечора так зібралося приблизно 20 осіб різних статі, віку і національності. Тут опинились також поляки. Не обійшлось і без різноманітних сцен. Наприклад, один з поляків зайшов до плебанії, а дружину залишив на тротуарі. Очевидно, мав якусь дрібну справу і думав, що зараз вийде. Тим часом зайшов і пропав. Дружина чекала на тротуарі. Через кільканадцять хвилин, мабуть, щось відчула, бо зайшла до кам'яниці навпроти, стала біля відчиненого вікна і, повернувшись у бік плебанії, почала гукати чоловіка. Той, почувши голос дружини, швидко підбіг до вікна і крикнув: «Басю, не можу повернутись, тут якась холера діється. Я арештований!» У цей момент агент стрибнув на нього, як тигр, з криком і кулаками, і відірвав від вікна.

Увечері багато людей прийшли на травневе богослужіння. Побачивши зачинену церкву, дехто увійшов до плебанії, щоб дізнатися, що сталося, і… не повертався.

Агенти змінювались на «чергуванні» щокілька годин. Коли настала ніч і завмер рух на вулицях міста, почали вивозити арештованих з котла до УБП. Спочатку забрали священика Граба. Мене наразі не чіпали, вважаючи тимчасово затриманою. Той, хто встановлював мою особу, купив навіть у місті молока для дитини, звичайно ж, за мої гроші. Інші агенти поводилися дуже ординарно.

Так під уважним оком агентів пройшла перша ніч у котлі. До УБП не забирали, мабуть, через дитину, бо там треба було сидіти до завершення котла. Очевидно, були б можливості для звільнення, якби хтось не зрадив. Роздратована неспокоєм, просиділа всю ніч. Спати не могла, хоча не спала вже три попередні доби, весь час була у дорозі, а на додаток захворіла дитина.

Настав ранок. Приблизно о 10 годині перед брамою плебанії затримався автомобіль, з нього вийшли три агенти, вбрані у цивільне. Я чекала у непевності: чи то не за мною? Чи не зрадив хтось із арештованих? Про те, хто я, докладно знав лише священик Граб, інші мешканці лише знали, що я українка.

Нарешті з гуркотом відчинилися двері, і до кімнати увійшли три агенти. Один став за крок переді мною і, весь усміхнений, з іронією на обличчі, запитав російською:

— Ти знаєш Орлана?

Я усвідомила, що тут розігрується останній акт трагедії. Після миттєвої розгубленості взяла себе в руки і відповідаю польською:

— Не знаю!

Тільки те я була в змозі сказати. А з глибини серця йшли інші слова. Хотілося сказати відверто: «Так, я його дружина, а ось його син». Але взяла себе в руки. У голові промайнула думка: «Чи це не провокація?» Я не могла повірити, що священик Граб так швидко мене зрадив (тільки він докладно знав, хто я є). Кажучи це невпевнене «Ні», я стояла напроти нього і дивилась йому прямо в очі. Дитина, мій малий чотиримісячний Зенек, також відчував перед собою ворога, бо все міцніше тулився до моїх грудей. Нарешті енкаведист процідив:

— Ну што, бандєровка? Попалась? — й істерично зареготав. А потім з цинічним посміхом почав ставити запитання:

— Ти не знаєш Орлана? Не пам'ятаєш тієї церкви у Брилинцях, де ви брали шлюб? Ми знаємо все, Граб і Гоза все виспівали. Хоча б зараз можуть тобі все повторити просто в очі.

— То що ви хочете від мене, якщо все знаєте? — відповіла, продовжуючи говорити польською.

— Влаштуємо суд! Такий гучний, показовий — зрозуміла? Ще самого Орлана приведемо до тебе. Добре буде, так? — і знову зайшовся сміхом. Москаль почав підскакувати від радості. Ходив по кімнаті, потирав руки від радості й продовжив:

— Але ж провалилась! Судити будемо. Не вірив, що так легко тебе впіймаю… І скажи нам, де бункер твого чоловіка? Напевно все скажеш, це вже наша справа.

Врешті наближається до мене і каже:

— Ну що, Марійко, чому мовчиш? Боїшся?

Протягом тих кількох хвилин, коли я дізналась, що мене зрадили, у голові закрутилися різні плани та ідеї. Рішення слід було приймати швидко. Вибір не був великим. Він, власне, зводився до одного: в'язниця, а там тортури, суд і смерть. Найбільше в пам'яті залишилися слова «суд», «процес», яким енкаведист надавав великого значення. Було видно, що їм такий процес потрібний, до цього часу їм не вдавалося зробити щось подібне, бо наші революціонери дотримувалися засади: живими в руки ворога не потрапляти. Тому я постановила негайно покінчити з собою або втікати. Можливості для втечі були дуже обмеженими, бо плебанія кишіла агентами. Найкоротшою дорогою було підійти до вікна і кинутися з дитиною на тротуар. Раптом я змінила план: поклала дитину у візок і вирішила покінчити з собою. Не мала ні права, ні сили, як мама і як людина, вбивати дитину, хоча і не хотіла залишати її на «ласку» цих хижаків. Тверезий розум нагадував про обов'язки перед Організацією. Вони ж про провал не знають. Ворог може використати зламаних людей для різних провокацій. Тому треба втікати і повідомити про все своїх. А якщо не вдасться, то шукати нової дороги до смерті.

Після першої ейфорії злосливої радості енкаведист почав вимагати мої документи. Знову почали обшукувати кімнату і мене. Я взяла сумочку, щоб подати документи. Агент вирвав сумочку і почав її переглядати сам. Не знайшовши нічого, крім документів, спитав:

— А де фотографії? Де фотографія Орлана?