Розділ «Частина друга Документи»

А тим часом УБП «обробляло» священика Гозу в перемишльській в'язниці, застосовуючи відомі більшовицько-єврейські методи.

У той самий час, коли священик Гоза сидів у в'язниці, я проїжджала з дитиною через Краків і мусила затриматись на кілька днів у плебанії, хоча було відомо, що священик Граб (пробощ у Кракові) перебуває під загрозою, а крім цього, можливий був провал з боку священика Гози, який його знав. Довго чекати не довелось.

Наступного дня після мого приїзду (13.V. 1947) у плебанію прийшов спеціальний загін УБП й НКВД і влаштували так званий котел. Це мало такий вигляд.

Перед полуднем у плебанії з'явились агенти, всі у цивільному одязі. Двоє стали при брамі, десять розійшлися по будинку, до кожної кімнати увійшло по 2–3 агенти. Після перевірки посвідчень особи всіх присутніх почалася детальна ревізія. У плебанії, крім двох священиків і двох монахинь, тоді було понад десять чоловік з різних околиць, які затримались тут проїздом або також втекли від переселення. Під час перевірки у кожного запитували про ставлення до священика Граба і з якою метою прибув у плебанію.

Серед присутніх тільки я була «полькою».

— Пані є полька? — запитав агент.

— Так.

— То що пані тут робить? Полька — в українського священика?

— Я тут проїздом. Сюди зайшла випадково. По дорозі дізналася, що тут мешкає жінка з мішаної родини, яка прибула з мого рідного краю. Тут я хотіла дізнатися про долю моїх близьких, про яких я нічого не знаю від 1944 року. Не знаю, чи вбила їх банда, чи також їх репатрійовано до Польщі.

— А коли пані приїхала з Коломиї (звідти походив мій документ) до Польщі?

— У червні 1944 року я приїхала до тітки у Перемишлі. Я боялась повертатися додому, бо наближався фронт, а, крім того, у Коломийському повіті банди вбивали поляків. Додатково я дізналася вже перед самим приходом Червоної Армії, що вбито моїх батьків. Від того часу волочусь по світу, заробляю на життя, та зрештою — як пан бачить — «заробила» дитину.

Агент вислухав усе уважно і запитав:

— То пані не має чоловіка? А дитина живе?

— Дитина? Його батько є поручником Війська Польського, — відповіла, і мимоволі мої щоки почервоніли.

Здається, що агента переконали мої аргументи, а особливо рум'янець, коли почав мене втішати, що нешлюбна дитина — це ніякий не сором, а якщо від поручника Війська Польського, то навіть честь…

На цьому перевірка завершилась. Мені повернули документи (кенкарту, прописку в Гнезні й метрику дитини, видану римо-католицькою парафіяльною установою в Гнезні). Співчуваючи через фатальний збіг обставин, які завдали мені стільки клопоту, агент старався мене втішити:

— Нехай пані не нервує. Пані муситиме кілька, а може кільканадцять днів тут посидіти, бо робимо котел, хочемо спіймати всіх бандерівців з Кракова і всієї Польщі, які сюди приходять.

На цьому розмова перервалась. Обшук у кімнатах наближався до кінця. Під час обшуку у валізі одного священика було знайдено відозву про оголошення незалежності Української Держави від 30 червня 1941 року. Агент, правдоподібно енкаведист, розгорнув відозву й у глибокій тиші почав читати вголос, перекручуючи з української на російську: «Волею Українського Народу оголошується реституція Незалежності Об'єднаної Держави…», — тут перервав і зі злістю процідив:

— Ну, ізвєстно, кодло бандьоровскоє!

Після закінчення обшуку агенти розійшлись по кімнатах (1–2 у кожній кімнаті). Священика Граба тримали в окремій кімнаті, у яку нікому не можна було входити. Мешканці, що залишились, могли пересуватись по всій плебанії, але тільки у супроводі агентів.