Розділ «Частина І»

Однак О. Волох, використавши зручну для нього ситуацію, 22 січня 1919 р. самовільно віддав наказ заарештувати П. Болбочана. О 5-й годині ранку 22 січня полковника було заарештовано курінним 3-го пішого Гайдамацького полку Волощенком. Одночасно був заарештований начальник штабу Лівобережного фронту полковник Гайденрайх та тимчасово виконувач обов’язків командувача Запорізького корпусу полковник Селіванський (Док. № 10).

Зусиллями О. Волоха військовому командуванню УНР справа була представлена так, щоб навіть у державних та військових провідників не виникало сумніву в «зраді» П. Болбочана. Дехто з них, зокрема Б. Мартос, навіть стверджували, що його було заарештовано за наказом республіканського уряду. М. Стахів, у свою чергу, намагаючись виправдати дії Головного отамана, у праці «Україна в добі Директорії УНР» наводить текст телеграми О. Волоха до С. Петлюри, яка спростовує це твердження. «Сучасне становище примусило мене заарештувати отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керування Запорізьким корпусом, — писав О. Волох. — Арешт був зроблений у зв’язку з невдачами під Полтавою, а також недовір’ям запорізьких військ до нього за орієнтацію на Дон…» 165.

Перебіг подій, пов’язаних з арештом полковника Болбочана та членів його штабу, за спогадами очевидців детально реконструював Я. Штендера у своїй монографії. Зокрема, він спирається на опубліковані ним свідчення полковника І. Дубового — командира полку ім. І. Мазепи Запорізького корпусу, який був заарештований разом із П. Болбочаном, — та спогади сотника І. Барила, опубліковані в 1971 р. в часопису «Батьківщина» (Торонто). Згідно з цією інформацією разом з П. Болбочаном були заарештовані всі старшини, які в той момент перебували разом із полковником у його вагоні, у т. ч. його особистий ад’ютант І. Корж. Завдяки заходам І. Дубового полк ім. І. Мазепи, що 23 січня прибув до Кременчука, дізнався про арешт. «Негайно була відправлена делегація до Волоха на чолі зі сот. Авраменком, — свідчив І. Дубовий. — Сот. Авраменко запропонував Волоху звільнити мене негайно, бо в полку неспокій, просто Мазепинці готові до бою… За яких півгодини я був звільнений і запрошений до вагону Волоха» 166. Там-таки І. Дубовий став свідком переговорів отамана з С. Петлюрою по телеграфу.

Його свідчення підтверджує у своїх спогадах сотник І. Барило, у той час — старший ад’ютант оперативного відділу штабу Лівобережного фронту, який був присутній на телеграфі й описав перебіг переговорів О. Волоха з Головним отаманом. «Виявилося при розмові, що значковий Гайдамаків О. Волох мав наказ від Гол. От. Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти», — зазначав сотник І. Барило. За його словами, виконати цей наказ гайдамаки не змогли, оскільки проти них «активно виступили всі Запорозькі формації за винятком Дорошенківського полку» 167.

Суперечливість тверджень свідків арешту П. Болбочана до певної міри пов’язана зі спробами виправдати дії Головного отамана. Однак, незважаючи на протиріччя в словах очевидців, можна припустити, що С. Петлюра дійсно міг віддати усний наказ про арешт та страту П. Болбочана, спираючись на «ґрунтовні докази» його зради, надані О. Волохом. Не можна також виключити й жорсткого тиску в цій справі на Головного отамана з боку В. Винниченка та прокомуністичних сил.

П. Болбочан вимагав зустрічі з О. Волохом або його заступником сотником О. Загродським. Останній в розмові із заарештованими так нічого йому й не зміг пояснити, крім того, що вони, мовляв, зрадники. Сотник І. Барило свідчить, що запорожці були рішуче налаштовані відбити у гайдамаків свого командувача. «Запорожці були б цілковито знищили Гайдамаків і Дорошенківців, — наголошує він, — але полковнику Болбочанові було шкода козаків і [він] не бажав категорично проливати кров, а тому суворо заборонив збройно виступати, підкреслюючи, що зайшло якесь непорозуміння і провокація, а суд чи властиво, правке доходження, висвітлить все» 168.

Кінний дивізіон під командуванням сотника П. Дяченка, як найбільше відданий командувачу, одразу подався до Кременчука з метою звільнити П. Болбочана. По дорозі, в с. Крюкові, козаки розбили підрозділи 3-го гайдамацького полку 0. Волоха, який супроводжував арештованих. Лише після втручання П. Болбочана, який умовив своїх вояків утриматись від застосування зброї, конфлікт було припинено 169. Він вимагав, аби його разом з іншими заарештованими відправили до Києва для з’ясування ситуації.

Полковник І. Дубовий свідчив, що після арешту командувача і членів штабу в одному з готелів Кременчука він зібрав командирів усіх частин 1-ї Запорізької дивізії для з’ясування подальших дій. «На цій нараді і було вирішено, що коли Отаман (П. Болбочан. — Авт.) арештований по наказу Головного Отамана, себто найвищим органом влади, — пише І. Дубовий, — то ми, Запорожці можемо звернутися тільки туди й там шукати справедливості». Присутні на нараді вважали за необхідне відправити разом із заарештованими свою охорону, аби вберегти їх «від різних Волохівських несподіванок на місці» 170. У свою чергу, Н. Авраменко, який разом із М. Зайцем та В. Мальцевим був делегований командирами частин 2-ї Запорізької дивізії до 0. Волоха для з’ясування причин ув’язнення П. Болбочана та членів його штабу, згадує про зустріч із заарештованими. За його словами, їхні ад’ютанти (І. Корж, Довбня і М. Письменний), які перебували в одному вагоні з ув’язненими, мали при собі зброю. Варта гайдамаків була нечисленною і розташовувалася ззовні. Тобто, при бажанні, заарештовані могли якщо не вільно, то у всякому разі без особливих зусиль опинитися на волі. За словами Н. Авраменка, під час зустрічі з Волохом делегати від запорожців дали «слово честі і поруку всіх командирів частин (запорожців. — Авт.)», що довезуть заарештованих до Києва 171.

В історичній літературі бачимо розбіжності в датуванні першого арешту П. Болбочана. Зокрема, фігурують дві дати: вранці 22 січня та ніч з 24 на 25 січня 1919 р. Більшість авторів, спираючись на особисті свідчення П. Болбочана у першому відкритому листі до Головного отамана та членів Директорії від 26 січня 1919 р. (Док. № 6) та в рапорті до військового міністра УНР від 5 березня 1919 р. (Док. № 10), вважають, що арешт було здійснено о 5-й годині ранку в ніч 22 січня. На наступний день — 23 січня 1919 р. — полковник Болбочан та члени його штабу разом із групою запорожців з 8 осіб, у тому числі полковник В. Мальців, сотники Б. Монкевич та Н. Авраменко, ад’ютанти заарештованого — М. Письменний та І. Корж, виїхали до столиці. Як уже згадувалось, у цей час у штабі Лівобережного фронту перебував М. Міхновський. Він, за словами С. Цапа, попереджений старшинами запорожців, «взявши клунок на плечі, зник в темряві й хуртовині тої сумної пам’яті ночі» 172.

О. Волох із свого боку відправив 8 чоловік гайдамаків, які, за твердженням С. Шемета, їхали окремо в іншому вагоні 173. Звичайно, якщо П. Болбочан дійсно був зрадником, який намагався всіляко шкодити українській справі, йому ніщо не заважало втекти разом із своїми прибічниками під час поїздки. Однак сам факт його щирого бажання шукати правди в Головного отамана С. Петлюри та Директорії зайвий раз засвідчували його вірність національній справі та лояльність до республіканського проводу. У 1920 р. М. Гавришко (у час описуваних подій — командир 10-ї Запорізької дивізії) в рапорті до Ради народних міністрів УНР з приводу першого арешту П. Болбочана зазначав, що «тверда надія на правдиве слідство заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорожського корпусу». У свою чергу він також особисто «разом зо всіма» висловлював сподівання, «що правдиве слідство відкриє усю дійсність» (Док. № 62).

За свідченнями сотника І. Барила, О. Волох мав наказ Головного отамана стратити П. Болбочана та членів його штабу ще по дорозі до Києва, однак присутність запорожців завадила йому це зробити. Сотник у своїх спогадах зазначав, що, коли С. Петлюрі доповіли про прибуття заарештованих до Києва, той, з огляду на можливість заворушень прихильників полковника в столиці, вигукнув: «Що ви наробили, чого ви їх сюди привезли?» 174.

Суперечність у свідченнях сучасників подій, заважає чітко визначити, чи дійсно С. Петлюра першим віддав наказ про арешт П. Болбочана, чи його поведінка була реакцією на арешт, самовільно вчинений отаманом О. Волохом. Проте немає сумнівів, що своєю акцією О. Волох не лише грубо порушив військову дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши свого військового начальника та членів штабу корпусу. У своєму листі від 28 травня 1920 р. до Ради народних міністрів УНР полковник М. Гавришко, який у січні 1919 р. був безпосереднім учасником тогочасних подій, зазначав, що «оголошена Волохом зрада Болбочана, була дуже добре використана комуністами» (Док. № 62). Я. Штендера, аналізуючи перебіг подій навколо першого арешту П. Болбочана, вважає, що телеграма О. Волоха була «прикриттям незаконного арешту, інспірованого, очевидно, В. Винниченком за згодою С. Петлюри» 175. Натомість Н. Авраменко у своїх спогадах стверджує, що бачив у О. Волоха телеграму С. Петлюри і наводить її текст: «Арештованого отамана Болбочана доставити в Київ разом з штабом. Ви (О. Волох. — Авт.) призначаєтесь командиром корпусу Петлюра» 176.

Таким чином, головне командування армії за згодою Головного отамана С. Петлюри дало санкцію на арешт П. Болбочана та полковників Гайденрайха й Се ліванського. Одночасно, як згадував П. Дяченко, «після арешту полковника Болбочана нашому полкові було заборонено носити його ім’я, навіть було наказано звернути печатки». Полк мав називатись Республіканським, але, за його словами, вони цю назву відкинули. Найчастіше їх називали чорношличниками 177. На думку

В. Вериги, ситуація з першим арештом П. Болбочана засвідчує, що Головний отаман був схильний довірятися різного роду авантюрникам, не лише всупереч здоровому глузду, але й національним інтересам України. «Петлюра не грішив знанням людських характерів, — наголошує дослідник, — найкращим доказом чого може послужити справа полк. П. Болбочана й отамана О. Волоха, яка мала трагічні наслідки спершу для полк. Болбочана, одного з найкращих полководців Армії УНР, далі — для Запорізького корпусу, командування над яким Петлюра передав своєму протеже, отаманові Волохові, а потім і для всієї української армії» 178.

У подальшому О. Волох неодноразово вдавався до антидержавних акцій, проте жодного разу не був покараний урядом. Після самочинного арешту П. Болбочана він наприкінці березня 1919 р. здійснив подібний вчинок, який можна кваліфікувати як військовий заколот. О. Волохом був заарештований командувач Південної групи військ УНР отаман Ф. Колодій і начальник його штабу полковник Є. Мєшковський. Одночасно за підтримки групи українських есерів 21 березня 1919 р. у Вапнярці було створено «Революційний комітет Південно-Західного фронту України». Новопосталий ревком проголосив радянську владу й оголосив про боротьбу проти Директорії 179.

Зрада О. Волоха завдала великої шкоди УНР, оскільки значна частина армії знаходилась на півдні. Українська армія змушена була відступати. Запорізький корпус був виведений на територію Румунії, де був обеззброєний і позбавлений військового майна (40 ешелонів) 180. Цей вчинок О. Волоха також залишився безкарним. Навпаки, восени 1919 р. С. Петлюра доручив йому створити 3-й гайдамацький полк, який мав діяти в денікінському запіллі 181. Уже пізніше, 26 листопада 1919 р., на нараді у Старокостянтинові О. Волох відкрито виступив із заявою проти уряду УНР і Головного отамана С. Петлюри, стверджуючи, що «єдиним порятунком є признання радянської системи, нав’язання союзу з червоними росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу» 182. Навіть після цього, маючи всі підстави й можливості заарештувати Волоха, С. Петлюра не зробив цього. А невдовзі, на початку грудня 1919 р. у Любарі, О. Волох остаточно зрадив уряд УНР, забрав державну скарбницю й перейшов на бік більшовиків. Невдовзі О. Волох публічно засудив С. Петлюру і весь республіканський провід. Виступаючи свідком на процесі «ЦК УПСР» у 1921 р., він детально розповів історію своєї зради. Тепер від ганьбив українських лівих есерів («боротьбістів»), яким у свій час передав гроші, викрадені із скарбниці. Свідчення О. Волоха дають можливість стверджувати, що ще на початку 1919 р. він відверто симпатизував більшовикам і лише шукав слушної нагоди перейти на їхній бік 183.

Так ганебно закінчив свою діяльність занархізований отаман, який при потуранні Директорії першим активно прилучився до політичного цькування та протиправних дій щодо полковника П. Болбочана.

Після прибуття до Києва 24 січня 1919 р. (Док. № 10) П. Болбочан перебував під домашнім арештом у готелі «Континенталь» у кімнаті № 22. Сусідні з ним помешкання займали: Головний отаман С. Петлюра, Рада міністрів республіканського уряду, у тому числі військовий міністр О. Греків, командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець та інші.

Члени штабу Запорізького корпусу Селіванський та Гайденрайх утримувались у приміщенні головної варти. «Наглядати» за заарештованими було доручено Осадному корпусу Січових Стрільців Є. Коновальця. Єдине офіційне звинувачення, почуте П. Болбочаном і запорожцями, які прибули разом з ним, після приїзду до Києва, прозвучало з вуст В. Винниченка. Як свідчить С. Шемет, голова Директорії сказав, що арешт відбувся з наказу уряду і причиною його став «недемократизм» командувача Лівобережного фронту 184. Ані заарештовані, ані прибулі з ними запорожці не могли дістати чіткої й виразної інформації про причину арешту. Є. Коновалець у своїх спогадах зазначав, що «коли отаман Болбочан питав мене пояснень в справі його арешту, то дійсно я не міг дати йому тих пояснень» 185. Цікаво, що Селіванський та Гайденрайх, за свідченням Н. Авраменка, вже через кілька днів після арешту були звільненні з-під варти і вільно мешкали у Києві. Зокрема, Селіванський, як і дружина П. Болбочана — Марія та запорожці, які прибули разом із заарештованими, оселився у Михайлівському монастирі. Згодом він разом із своєю родиною виїхав до Канева, де навесні 1919 р. після встановлення радянської влади очолював мобілізаційний відділ місцевого військового комісаріату 186.

Незважаючи на це, лідерами соціалістичних партій почав реалізовуватися сценарій шельмування та дискредитації П. Болбочана. Першу роль у ньому відіграв офіційний орган Інформаційного бюро Армії УНР газета «Українська Ставка», головним редактором якого був відомий публіцист і впливовий діяч УПСР Н. Григоріїв-Наш. 25 січня 1919 р. часопис повідомив про арешт «чорносотенного» командування Лівобережного фронту, яке нібито «свідомо проводило свою роботу в тім напрямі, щоби викликати серед народу недовір’я і ненависть до Директорії і Української Республіканської Армії і до цілої української справи». Далі часопис стверджував, що «штаб ударної групи Січових Стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контрреволюційною, провокаторською діяльностью штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію» 187.