Розділ «Частина І»

Безперечно, така ситуація в армії не могла не викликати обурення тих військових, які твердо стояли на державницьких позиціях. У ході більшовицького наступу в грудні 1918 року П. Болбочан, як і Є. Коновалець, видав звернення до населення, в якому заборонив більшовицьку агітацію на користь влади робітничих депутатів, а також проросійську пропаганду, байдуже — монархічну чи більшовицьку. У його військових підрозділах та місцях їхньої дислокації під загрозою смерті заборонялась діяльність різного роду соціалістичних агітаторів 129. Однак такі цілком необхідні кроки викликали різку протидію з боку В. Винниченка, який вимагав скасувати розпорядження обох військових воєначальників, як «шкідливі для справи соціалістичної революції» 130.

Уже на момент прибуття Директорії в грудні 1918 р. до Києва УНР була охоплена з усіх боків кільцем фронтів: на Лівобережжі наступали більшовики; в Галичині розгорталась українсько-польська війна; з південного сходу загрожувала Добровольча армія А. Денікіна; над Дністром готували наступ румунські війська. Водночас внаслідок дій повстанчих отаманів Українська армія мусила вести воєнні дії не тільки з більшовиками, а й з не менш грізним та небезпечним внутрішнім ворогом. Повстання частин, які переходили на бік більшовиків, різко знижували боєздатність Армії УНР, не давали змоги належним чином організувати оборону. Велику роль у підігріванні негативних настроїв щодо кадрових офіцерів колишньої російської армії відігравали прокомуністичні отамани та ватажки на зразок О. Волоха та Ю. Божка, які відсутність військової дисципліни виправдовували необхідністю запровадження в армії «демократії». П. Болбочан, який виступав за створення регулярної національної армії, не міг миритися з «руйнуючими державний порядок революційно-бандитськими чинниками», виступав проти хаосу й безладдя в армії, проти самочинних виступів отаманів 131.

Як бачимо, приступаючи до організації державного життя на нових засадах, Директорія УНР не виявила необхідної конструктивності. Її закордонна політика, яка проводилася під впливом революційних гасел, особливо у перші тижні після повалення Гетьманату П. Скоропадського, не змогла забезпечити бодай найменшої зовнішньополітичної і військової підтримки нового режиму. Як наслідок: не маючи надійного союзника, Україна була змушена вести збройну боротьбу на кількох фронтах проти переважаючих сил противників.

Як і за доби Центральної ради, Директорія залишила поза державотворчим процесом так звані «нетрудові» елементи суспільства, позбавивши їх виборчих прав у процесі підготовки до Трудового конгресу. У результаті УНР втратила численних фахівців у всіх сферах суспільного, економічного й військового життя. Значної шкоди державному і військовому будівництву завдала відсутність єдності в поглядах на подальшу долю України серед вищих ешелонів влади, навіть у самій Директорії. Загострення внутрішньополітичної ситуації посилювалось, крім того, політичним протистоянням голови Директорії УНР В. Винниченка і Головного отамана військ Директорії С. Петлюри. Перший, як уже підкреслювалось, продовжував відстоювати ті самі принципи військового будівництва, яких він дотримувався, перебуваючи на посаді голови Генерального Секретаріату. С. Петлюра, хоча й непослідовно, але все більше схилявся до думки, що збройні сили України повинні бути кадровими, регулярними, постійними і набиратися за принципом мобілізації. При цьому він реально усвідомлював необхідність використання колишнього офіцерського корпусу російської армії так, як це вже зробила Радянська Росія при формуванні Червоної армії. Тертя на цьому ґрунті між С. Петлюрою і В. Винниченком незабаром перейшли у відкриту ворожнечу.

П. Болбочан намагався залучити в армію якомога більше кваліфікованих військових кадрів. Зокрема, в Харкові після приходу до влади Директорії він умовив колишнього командувача Харківського корпусу генерала А. Лігнау залишитися на службі в українській армії. Генерал погодився, але Директорія рішуче відмовила йому й навіть вимагала його арешту. П. Болбочан декілька разів звертався до С. Петлюри з проханням призначити до Запорізького корпусу генерала З. Натієва [10], високо оцінюючи його фахові здібності та заслуги перед Україною. Проте Головний отаман, посилаючись на те, що генерал відіграв «недобру роль» під час антигетьманського повстання, передав справу З. Натієва до Надзвичайної слідчої комісії Директорії по розслідуванню діяльності уряду П. Скоропадського. Це рішення викликало обурення П. Болбочана, який, за словами сотника І. Барила (тоді осавула штабу Запорізького корпусу), дорікнув С. Петлюрі: «З ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної Слідчої Вашої Комісії, я за нього (Натієва. — Авт.) ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду Україні…» (Док. № 65)

Такі факти не залишалися поза увагою старшин, більшість з яких пройшла службу в російській армії. Серед них поширювалися чутки про розстріли офіцерів з наказу республіканського уряду. Старшини не лише почали ухилятися від служби в українському війську, але й тікали на Дон під захист Добровольчої армії 132. Проте українське військове керівництво не виявило стурбованості тим, що в умовах оголошеної мобілізації нові частини залишались без командного складу, й продовжувало свою політику відвертої недовіри до офіцерського корпусу.

«Для деяких тогочасних діячів українське військо, що само, без жодного примусу стало на захист Української держави, було незрозумілою силою, — зауважує сучасний український дослідник В. Михальчук. — Вони боялися війська. Всюди їм марилась «офіцерня» й контрреволюція. Голова Директорії В. Винниченко, щоб позбавитись цієї офіцерні, запропонував організувати старшинські школи, до яких приймати лише соціально і політично свідомих робітників і селян. А до випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів» 133.

Окрім цього, голова Директорії запропонував увести в штати частин і з’єднань по літру ків і політичних комісарів від УСДРП за тим самим принципом, що й у Червоній армії для організації «революційної і соціалістичної армії» в Україні. Перманентні суперечки між В. Винниченком і С. Петлюрою щодо принципових політичних питань воєнної доктрини привели до різкого протистояння між політиками та командуванням армії. До кінця своїх днів В. Винниченко звинувачував

С. Петлюру в тому, що той не дав політикам втрутитися в будівництво збройних сил Директорії, не пішов шляхом формування «революційної і соціалістичної армії», а повернув у бік «регулярщини».

27 листопада 1918 р. Головний отаман С. Петлюра видав «Наказ про організацію українського війська» на основі мобілізації, намагаючись використати на захопленій Директорією території той контингент, який був зібраний урядом гетьмана П. Скоропадського для комплектування кадрових корпусів: «…Всі громадяни, що пройшли військову муштру у всіх родах зброї і во флоті, здатні носити зброю, від 20-ти до 35-ти років включно, й старшини до 43-х років, повинні негайно стати у ряди Армії УНР для захисту здобутків революції та боротьби з гетьманом і гетьманським поміщицьким правительством для здобутків землі і вільного життя, вільних прав трудящому народові та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в УНР» 134.

Таким чином, С. Петлюра відкинув волонтерський, контрактовий принцип формування армії й перейшов на мобілізаційний. До війська призивали не тільки новобранців, а й резервістів. Армію УНР у листопаді 1918 р. планувалося поповнити 150 тисячами багнетів і шабель. Про реакцію П. Болбочана на оголошену Директорією мобілізацію до Армії УНР згадує у своєму листі до генерала М. Омельяновича-Павленка сотник І. Барило. Він зокрема зазначає, що командувач Лівобережного фронту вважав її шкідливою в тій ситуації й передчасною та недостатньо підготовленою через відсутність державного апарату на місцях. З цього приводу, як зазначає І. Барило, він писав до Головного отамана: «Для того, аби прийняти таку кількість людей, то треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівно ж і по управліннях повітових військових начальників». На його думку, «розхитана повстаннями по місцях влада» була слабкою, а подекуди й узагалі відсутньою. Мобілізація в подібних умовах могла привести до того, що голодні й роздягнуті новобранці завдяки активній більшовицькій пропаганді перейшли б на бік противника. Перш ніж провести загальну мобілізацію, П. Болбочан, як свідчить І. Барило, пропонував С. Петлюрі насамперед розпочати підготовку кадрів старшин, які невдовзі могли б очолити нові частини, сформовані шляхом загальної мобілізації (Док № 65). За оперативними зведеннями Червоної армії від 4 грудня 1918 р., полковник П. Болбочан все ж віддав наказ про мобілізацію на Харківщині офіцерів та юнкерів до 35-ти років, а також солдатів 1897–1899 років народження 135.

Таким чином, П. Болбочан, не порушуючи наказу Головного отамана, розпочав часткову мобілізацію насамперед офіцерських кадрів, що перебували в резерві.

Полковник П. Болбочан і лідери Директорії УНР

Полковник П. Болбочан, як кадровий військовий, беззастережно виконував розпорядження Головного отамана С. Петлюри, однак його політична позиція явно не подобалася багатьом тогочасним лідерам УНР. В. Винниченко, як голова Директорії (листопад 1918 р. — лютий 1919 р.), негативно оцінив дії П. Болбочана щодо рад, які в ході антигетьманського перевороту відверто демонстрували свою прихильність до радянської влади в Росії та фактично вели підривну діяльність проти України.

Причини гострої критики П. Болбочана з боку В. Винниченка цілком очевидні. Як відомо, під час переговорів у Києві між делегаціями Української Держави та радянської Росії за часів Гетьманату В. Винниченко нелегально зустрічався з X. Раковським та Д. Мануїльським і в обмін на обіцянки з боку Росії підтримати антигетьманське повстання обіцяв легалізувати діяльність комуністичної партії в Україні та запровадити «робітниче-селянську» владу 136. На противагу хитким політичним уподобанням голови Директорії П. Болбочан чесно й послідовно відстоював державність України в боях як проти білогвардійців, так і проти Червоної армії й жодного разу не міняв своєї позиції.

У своїй праці «Відродження нації» В. Винниченко, відзначаючи участь П. Болбочана в антигетьманському повстанні на чолі великого військового з’єднання, водночас закидає йому, що одразу після перемоги Директорії П. Болбочан як «виразний і свідомий український реакціонер» одразу «підірвав і навіть убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії» і «поводився там, як найлютіший противник і ворог її». В. Винниченко підкреслює, що П. Болбочан «наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відрізнялась від гетьманської (а часто на місцях і самих гетьманців)» 137.

Натомість отамани армії Директорії (О. Волох, Зелений (Д. Терпило), О. Данченко та ін.), що переходили на бік більшовиків і брали участь у боях з військовими частинами УНР і тим самим завдали чималої школи Україні, знаходили підтримку з боку голови Директорії 138.

В. Винниченко оцінював П. Болбочана не як військового діяча, що захищав українську державність, а виходячи насамперед зі своїх особистих політичних уподобань. Він гостро критикує полковника за розгін у Харкові «робітничого з’їзду», який мав продемонструвати «солідарність» робітників України з більшовицькою Росією, за розгін на Полтавщині з’їзду ліворадикальної Селянської спілки, яка стояла на пробільшовицьких позиціях. Дотримуючись так званого антимілітарного курсу, послідовно протидіючи створенню регулярної армії, В. Винниченко взагалі не визнавав визначної ролі П. Болбочана в антигетьманському повстанні, у війні проти більшовиків, не зважав на його високий військовий професіоналізм та авторитет серед старшин. Не помічаючи тверду патріотичну позицію П. Болбочана, В. Винниченко навішував йому ярлик реакціонера, насамперед — за його негативне ставлення до соціалістичних експериментів українських лідерів та їхньої руйнівної нездатності твердо визначитися з політичним майбутнім України. Уже в часи еміграції В. Винниченко закидав С. Петлюрі, що той «знаючи, яку страшенну шкоду зробив цей «отаман» для української революції й державності» не покарав його вчасно. На думку В. Винниченка, П. Болбочан був розстріляний тільки тоді, коли він нібито вчинив замах на владу Головного отамана 139.

Так само негативно, стоячи виключно на позиціях своїх політичних симпатій і антипатій, оцінювали діяльність полковника П. Болбочана й деякі інші діячі доби Директорії: П. Христюк, Б. Мартос. Останній, зокрема, у своїх спогадах наголошує на нібито проросійській орієнтації П. Болбочана. «Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його ближчому оточенні, а й серед старшинського складу багатьох частин, — пише він. — Будучи комендантом Лівобережної Армії, він (Болбочан)… призначав на відповідальні посади у війську старшин, що для них українська справа була зовсім чужою».

Б. Мартос подає ряд аргументів, що мали би засвідчити «зраду» П. Болбочана. Ці закиди неодноразово повторюватимуться потім не лише українськими політиками на еміграції, а й деякими сучасними дослідниками та істориками. Основні звинувачення полягають у тому, що П. Болбочан, по-перше, «здав Харків без бою»; по-друге, «відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на Знам’янку, не ставлячи большевикам належного опору»; по-третє, «допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з Добровольчою армією» і далі — «вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген. Красновим в той час, як на Дону російські генерали формували Добровольчу армію для відбудови царської Росії»; «не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава-Київ і весь східний фронт»; «залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро»; «відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно захоплював повітові скарбниці і запаси цукру» 140.