Розділ «Частина І»

Нарешті вже на початку повстання П. Болбочан здійснив ще одну спробу примирення П. Скоропадського із опозиційним політичним табором і звернувся до Гетьмана телеграмою, прохаючи його стати на чолі повстання і тим надати йому «всенаціональний Український характер» 109. Телеграма була сприйнята у Києва як провокація. Не можна не погодитися з С. Шеметом, який зауважив, що, на жаль, «ні Гетьманові, що хотів зберегти Державу, ні Болбочанові, що хотів оборонити принцип самостійності, осягнути того не вдалося». Перший помилився «у своїх надіях на міжнародну підтримку», другий — «в своїх надіях на розум і державну здібність української революційної демократії» 110.

Відчуття небезпеки й тривоги за долю України, яке охопило тоді українських старшин, чи не найяскравіше передав у своїх спогадах Є. Маланюк, тоді — поручик Генерального штабу Української Держави: «Якою Ґолґотою був цей час для кожного українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання негайно приведе на Україну большевиків (а це було ясно для кожного військового) і, в той же час, вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й ґвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі!» І далі: «Кожен притомний українець здавав собі справу з цілої пекельної ризикованості так званого тоді «повстання проти Гетьмана». Це було балансування вже не на вістрі ножа, лише бритви. Але й «не повстати» дедалі було для такого українця психічною (а то й фізичною) неможливістю.

Це була справжня, в клясичнім розумінні цього слова, «національна трагедія осени 1918 р.» 111

У жовтні 1918 р. до П. Болбочана прибула делегація Українського національного союзу, яка запропонувала полковнику приєднатися до повстання. Приймаючи пропозицію, він висунув умову зберегти від руйнування державний апарат, який був створений на місцях за часів Гетьманату. На його думку, це забезпечило б сталість державного будівництва. Як відомо, ця умова була обіцяна делегацією Українського національного союзу, але не виконана. Фактично саме побажання П. Болбочана зайвий раз засвідчило позицію державника, яку його противники трактували як політичну наївність. Згодом йому дорікав у цьому Б. Мартос, наголошуючи, що «повстання якраз було направлене не стільки проти самого гетьмана, як проти тих москвофільських інтриганів, що купчилися біля нього і заповнювали державно-адміністративний апарат» 112. Зрештою справа закінчилася не вигнанням «москвофільських інтриганів», а розвалом самого державного апарату в Україні. Деякі сучасні дослідники, зокрема П. Брицький та Є. Юрійчук, звертають увагу на особистий конфлікт між П. Болбочаном і С. Петлюрою, який вперше означився ще в січні 1918 р. За їх свідченням, серед умов, що висунув П. Болбочан делегації Українського національного союзу, і на яких він погодився приєднатися до антигетьманського повстання, була вимога «на чолі армії поставити військового авторитетного керівника (не С. Петлюру)» 113. На жаль, згадані дослідники не підтверджують цей факт жодними джерелами, але якщо це було дійсно так, то, безумовно, Головний отаман не міг не знати про ставлення до себе П. Болбочана і, в свою чергу, не відчував симпатії до полковника. Таким чином, від самого початку повстання позиції П. Болбочана та провідників Українського національного союзу докорінно різнилися, що робило конфлікт між ними неминучим.

Відрізнялися також і їхні підходи до методів та засобів здійснення повстання. Під час переговорів з представниками Українського національного союзу П. Болбочан був поінформований про досягнуте порозуміння між В. Винниченком та представниками РСФРР, а також про наміри більшовиків зосередити біля кордону Української Держави свої військові загони з тим, щоб відтягнути на себе гетьманські війська і дозволити повстанцями розгорнути акцію всередині країни 114. Делегація Українського національного союзу радила йому порозумітися з командуванням більшовицьких частин, які стояли на російсько-українському кордоні 115. Давши згоду на повстання, П. Болбочан категорично відмовився від спільних акцій з більшовиками.

Усе це важко сприймалося партійними провідниками, які не брали участі в бойових операціях і перебували в полоні доцільності «єдиного революційного фронту». Насторожене ставлення до провідників Українського національного союзу, а також відмова П. Болбочана від спільних дій з командуванням більшовицьких частин у прикордонній смузі поклали початок фактичному конфлікту між ним і представниками лівих течій в українській політиці. Підставою для критики і нападів на дії П. Болбочана з боку насамперед лівих есерів та есдеків, у т. ч. й В. Винниченка, став арешт у Полтаві ревкому на чолі з М. Шинкарем, що спирався на місцевих повстанців і не визнавав Директорію.

М. Шинкар став відомим ще за часів Центральної ради, коли після проголошення 3-го Універсалу очолив Київський військовий округ і відіграв певну позитивну роль в організації українського війська. Під час антигетьманського повстання він зник з Києва і, підбурений українськими лівими есерами, очолив повстанський комітет, який закликав до збройної боротьби проти Директорії. Сучасні дослідники звертають увагу на той факт, що кандидатура М. Шинкаря висувалася лівими есерами на посаду міністра військових справ у разі відновлення в Україні влади рад. П. Брицький та Є. Юрійчук наводять факти жорстокої розправи М. Шинкаря над представниками гетьманської адміністрації і штабу 6-го Полтавського армійського корпусу після захоплення Полтави. Як стверджують дослідники, був розстріляний командувач корпусу генерал-лейтенант В. Слюсаренко, командир пішої дивізії JI. Богаєвський і 100 старшин українського війська. Це був безпрецедентний факт масового знищення офіцерських кадрів української армії співвітчизниками 116. Лише за цю акцію П. Болбочан мав усі підстави заарештувати М. Шинкаря.

Саме в цей час з Радянської Росії в Україну було направлено сотні агентів, що закликали до повалення Директорії і встановлення влади рад. Про дії більшовицької агентури згадував у своїх спогадах і командувач Українського революційного штабу В. Антонов-Овсієнко: «Старанно працювала агентурна розвідка повстанських ревкомів, з якими ми перебували в постійному зв'язку… ми встановили точний «контроль» над телеграфним зв’язком отамана Болбочана, який командував петлюрівськими військами на Лівобережній Україні…» 117. Водночас розпочалася військова агресія: збройні сили Радянської Росії, порушуючи Берестейську угоду, перейшли у наступ проти України і загрожували Харкову. Попри удавану спільність дій проти Гетьмана більшовицьке керівництво Радянської Росії докладало зусиль, щоб перешкодити встановленню влади Директорії на Лівобережній Україні. Російські меншовики, які всупереч забороні П. Болбочана скликали в Харкові «робітничий з’їзд», де відкрито закликали до повалення Директорії, також були зацікавлені в збереженні «єдиної і неподільної» Росії. Враховуючи складність військової ситуації в підконтрольній йому прифронтовій смузі та необхідність формування місцевих органів влади, які визнавали б українську владу, полковник П. Болбочан наказав розігнати з’їзд з огляду на його виразну антиукраїнську спрямованість. Згодом він те саме вчинив зі з’їздом Селянської спілки на Полтавщині, що був скликаний українськими лівими есерами, які також закликали до боротьби з Директорією. Як засвідчує Н. Авраменко, ад’ютант 2-го Запорізького полку, «з паперів, одібраних у Шинкаря, виникало, що Червона армія прийде на поміч повстанцям визволятись з ярма поміщиків, буржуїв і капіталістів, що сидять в Директорії» “118. Конкретні антиукраїнські прояви змушували полковника П. Болбочана вдаватися до рішучих заходів з метою збереження української державності.

Водночас він вживає заходів, які мали сприяти подоланню анархії в армії. Враховуючи посилення наступу червоноармій-ських частин та німецьку присутність на території Лівобережної України, П. Болбочан намагається не допустити пробільшовицької агітації та рішуче обмежити вплив деструктивних політичних сил у військових частинах. Він постійно підкреслює, що українська армія стоїть на захисті національних інтересів української держави. Наприкінці листопада П. Болбочан видає наказ, яким оголошує, що «ніяких рад робітничих депутатів, монархічних організацій і взагалі організацій, що намагаються захопити владу» він не допустить. «Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька», — наголошувалось далі в документі 119.

Про те, що запорожцям П. Болбочана доводилося воювати на два фронти — проти більшовицьких та проти добровольчих військових формувань — свідчать записи у щоденнику відомого українського громадсько-політичного діяча Євгена Чикаленка: «…Коли почався в Селещині під Полтавою бій добровольців з Болбочаном, то місцеві більшовики організували революційний комітет на чолі з Шинкарем — українським лівим есером і порозсилали по селах посланців скликати селян брати Полтаву». Посилаючись на інформацію очевидця подій, Є. Чикаленко пише: «Через години три після наїзду селян, розбивши добровольців, в'їхав в город Болбочан і, роззброївши селян, розігнав їх, а у добровольців одняв зброю і порадив їм як найшвидше виїхати з України». За словами того ж джерела, після цих подій до війська П. Болбочана пристало «багато селян і добровольців» які, «записавшись у військо, муштруються на всіх площах Полтави» 120.

Командувач Лівобережного фронту

Починаючи повстання проти Гетьмана, Директорія не мала ані чітких планів у сфері військового будівництва, спрямованих на створення регулярних збройних сил, ані послідовно розробленої воєнної доктрини. Найбільш сильними та боєздатними були лише окремі регулярні військові частини, які мали виразні традиції свідомої боротьби за українську державність. Серцевиною новонародженої Армії УНР стали Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана та корпус Січових Стрільців Є. Коновальця. Характеризуючи перший, автори «Історії українського війська» зазначали, що до корпусу належали частини, які «мали за собою світлу традицію визвольної боротьби». На чолі їх були «досвідчені, національно свідомі й загартовані у боях старшини, між ними — велике число кадрових і чимало з вищою військовою освітою». При цьому справедливо наголошується, що в корпусі панувала зразкова дисципліна121. Так само характеризується корпус Січових Стрільців, який відзначався суворою дисципліною, високим рівнем підготовки та досвідом бойових дій.

Численні повстанські загони, які переважали в складі збройних сил Директорії, не являли собою надійного дисциплінованого війська і легко розкладалися під впливом тих чи інших політичних обставин, а особливо — більшовицької агітації. Слабо організовані маси повстанців, очолювані здебільшого самозваними отаманами, дуже швидко втрачали боєздатність і нерідко переходили на бік ворога. Дестабілізація повстанських частин за короткий термін досягла такого рівня, що загрожувала УНР опинитися без збройних сил. Українське командування практично не усвідомлювало реальний стан справ в армії. Щоб виправити таку ситуацію, 31 грудня 1918 р. воно зобов’язало командирів частин і з’єднань допускати в їхнє розташування співробітників пропагандистсько-політичного органу — т. зв. Контрольно-інформаційного відділу Головної команди УНР [9] із завданням перевірки лояльності особового складу 122. Однак подібні заходи не були ефективними. Невдовзі проти Директорії почали діяти на Одещині — отаман Заболотний, на Чернігівщині — отамани Ангел і Хименко. Командування Армії УНР змушене було висилати боєздатні частини проти вчорашніх учасників антигетьманського повстання, суттєво послаблюючи антибільшовицький фронт. 6 січня 1919 р. Головний отаман віддав наказ про розформування однієї з ударних частин Директорії — Дніпровської дивізії, очолюваної отаманом Зеленим 123.

Відомо, що виступ отамана Зеленого проти республіканського уряду спровокував начальник його штабу, колишній поручик Трав’янко, «переконаний більшовик», котрий пізніше став комісаром, а також «український комуніст» А. Драгомирецький. Обидва на зв’язку мали декілька агентів і таємна більшовицька «комячейка» із 20 місцевих більшовиків, що діяла під керівництвом отамана Шевченка. Останній згодом як більшовицький комісар став пострахом для цілої Трипільщини 124.

Слід наголосити, що тривалий час ставлення Директорії до проблеми регулярної армії мало чим відрізнялося від політики в цьому питанні Української Центральної ради. Генерал

А. Пузицький у своїх спогадах, опублікованих у часопису «За державність», зазначав, що «до кадрових старшин і далі не було довіри, їх вважали «фахівцями», хоча такі старшини й були українцями чистої води й чесними ідейно… їх підпорядковують отаманчикам, не дають їм ходу. Коли з великим зусиллям удасться їм викувати добру бойову військову частину з міцною дисципліною, отаманчики піднімають крик, що це мовляв, на московський лад, та й начальство косо поглядає» 125. Така ситуація в збройних силах УНР привела до розгулу «отаманщини», що у свою чергу вело до руйнації армії і, відповідно, не знаходило підтримки з боку кадрових командирів, у тому числі й полковника П. Болбочана.

Тож цілком зрозумілими на цьому тлі виглядають мотиви суперечностей між П. Болбочаном — кадровим військовим, відмінним фахівцем, який не міг не розуміти всю недолугість та небезпечність для армії «політично необхідних» для контролю за ним «революційних отаманів», і О. Волохом — політичним авантюрником, для якого на першому плані стояли політичні амбіції та бажання показати свою перевагу над кваліфікованими військовими спеціалістами.

Як свідчить Є. Коновалець, спроби кадрових військових змінити ситуацію наражалися на опір Директорії. Він, зокрема, зазначав, що коли Січові Стрільці виявили намір ліквідувати «отаманію», то ніхто з членів Директорії не підтримав їхньої ініціативи. Більше того — кожен з них намагався створити підзвітну йому військову частину. В. Винниченко продовжував дотримуватися т. зв. антимілітарного курсу у військових справах 126.

До цього можна долучити свідчення, які наводить у своїх спогадах «Записки непокірливого» вже згадуваний В. Прохода. «Головний отаман Петлюра, — зазначає він, — довіряв різним авантюрникам та інформаторам, типу авантюрника Віденка, що щось організовували, інтригували, намагались як те шумовиння плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір’я до регулярних частин, таких як запорожці або сірожупанники» 127.

Для поповнення армії Директорія та її уряд видавали різного роду отаманам значні суми грошей на формування частин. Узявши гроші, більшість із них зникала, покинувши фронт. З наступом більшовиків на Україну, як підкреслював у своїй праці «Україна в огні і бурі революції» І. Мазепа, відчувався брак централізованого командування — уряд фактично не знав, які частини де знаходяться та на котрі з них ще можна розраховувати 128.