Розділ «Частина І»

За свідченням багатьох очевидців, П. Болбочан ніколи не допускав самовільного захоплення державних скарбниць та харчових запасів козаками й старшинами підлеглих йому військових частин. Він суворо карав за подібні дії, не зважаючи на партійну приналежність. Зокрема, ще під час Кримської кампанії 1918 р. за пограбування державної скарбниці ним були віддані під суд прихильники УПСС. Аналогічне покарання дістали т. зв. низові отамани корпусу, винні у пограбуванні населення під час антигетьманського повстання і згодом під час відходу запорожців з Харкова й Полтави.

Звинувачення ж полковника П. Болбочана в захопленні державного майна було не що інше, як прояв міжпартійної боротьби, яка за доби Директорії нерідко супроводжувалась наклепницькими кампаніями. Б. Мартос чомусь зупиняється на діях отаманів — членів УПСС, забуваючи при цьому вказати, що подібні випадки були тоді непоодинокими й серед частин, командири яких належали до лівих українських партій. Останні ж, як правило, залишалися безкарними. Натомість, як підтверджує розмова П. Болбочана з Головним отаманом по прямому дроту 10 грудня 1918 р., командувач Лівобережного фронту на наказ «займаючи… військами певні міста, де є казначейства, робити виїмки з них, посилаючи підмогу і для Директорії…», просив С. Петлюру «зробити безпосереднє розпорядження в усі банки, аби вони по першому… требуванню видавали половину налічности», аби не «брати силою». Головний отаман запевнив П. Болбочана, що «таке розпорядження Директорія вже видала» і обіцяв передати йому по прямому дроту 141.

З одним із тверджень Б. Мартоса, хоча й з суттєвою корекцією, можна погодитися — П. Болбочан «не був політиком, що для революційних часів має велике значення» 142. Якщо бути точним, треба говорити про відсутність будь-якого політиканства в діях полковника. В. Євтимович у своїх спогадах наголошував, що «Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здатність української революційної демократії» 143. Він наводить також документи, які значною мірою спростовують звинувачення Б. Мартоса на адресу полковника. За словами В. Євтимовича, зі штабом Запорізького корпусу певний час контактував М. Міхновський — засновник українського самостійницького руху 144. Цей факт знайшов своє відображення і в спогадах одного з лідерів УДХП В. Андрієвського, який напередодні від’їзду М. Міхновського до П. Болбочана особисто зустрічався з ним та мав кілька розмов про наміри правих сил щодо П. Болбочана. Зокрема, М. Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалось близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення. В. Андрієвський згадує, що М. Міхновський покладав на П. Болбочана «одиноку надію», не довіряючи Є. Коновальцю, біля якого «ходив»

В. Винниченко. Хлібороби беззастережно готові були до активної участі у військових діях, з тим щоб відбити наступ червоних. «Як удасться нам організувати нашу хліборобську оборону, може большевиків одіб’ємо і лад якийсь у державі дамо… — наводить В. Андрієвський їхнє висловлювання. — Бо ми куркулі, ті, що ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо, ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби тільки нам дали організуватися та зброю в руки!..» 145

С. Шемет, який відвідав С. Петлюру в перших числах січня 1919 р. й запропонував йому допомогу хліборобських союзів для боротьби з більшовикам, дістав від Головного отамана відповідь, що така допомога не потрібна, оскільки Директорія, мовляв, розраховує на успіх переговорів у Москві з представниками Радянської Росії й має одержати збройну допомогу з Галичини. «Далі з розмови виявилось, — зазначає С. Шемет, — що Головний Отаман вірить, що послана в Москву делегація швидко замириться з большевиками і зовсім не вірить в донесення полковника Болбочана про число й активність большевистського війська на фронті.» 146 Дехто з представників хліборобських організацій поїхав разом з М. Міхновським на фронт. Проте, як відомо, саме в цей час М. Міхновський, прибувши до Кременчука, тяжко захворів на тиф, а самого П. Болбочана невдовзі було вперше заарештовано.

Аналізуючи можливість сформування хліборобськими організаціями військових загонів, С. Шемет зазначав, що самі вони не могли започаткувати створення якоїсь військової формації, оскільки й республіканський уряд, і отамани «більш за все боялися організації таких контрреволюційних елементів, як хліборобські і було ясно для нас, що сепаратна організація хліборобів в самому початку була б зруйнована і тільки спричинила-б до остаточного розвалу українського демократичного протибільшовицького фронту» 147. Факти свідчать, що консервативні елементи тогочасного українського суспільства не прагнули діяти самостійно всупереч уряду, а попри все намагалися запропонувати свої послуги та взяти участь у протидії більшовицькому наступу. Однак ці наміри не знайшли підтримки Директорії.

П. Болбочанові присвятили свої спогади чимало військових діячів доби національно-визвольних змагань, які спростовують більшість звинувачень на його адресу. Серед них значний інтерес становить нарис М. Середи «Отаманщина». У ньому, зокрема, згадується й про спроби полковника налагодити контакти з Антантою та донським отаманом ген. Красновим. Це викликало необґрунтовану підозру з боку Директорії. Разом з тим, однією з головних причин невдоволення П. Болбочаном була його гостра критика характеру діяльності уряду. На цьому зокрема наголошує у своєму нарисі М. Середа 148. Крім того, уряду видавався підозрілим «реакційний» склад штабу Лівобережного фронту. Чимале роздратування викликали щирі взаємини полковника з підлеглими йому старшинами і вояками.

Важко вимагати об’єктивної оцінки поведінки П. Болбочана від адептів українського соціалістичного руху, якщо навіть деякі його соратники по зброї, зокрема, В. Петрів, командир Запорізького ім. К. Гордієнка полку кінних гайдамаків, який відбув з П. Болбочаном усю Кримську кампанію, з деякою іронією характеризує стосунки між старшинами та козаками 2-го Запорізького пішого полку. «Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбочана, так і республіканських [11] старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки старшин із кінних полків російської армії, — зазначав В. Петрів. — Така сама надутість і, мовляв, «снісхадітєльний демократизм»: приятельське ставлення до підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшості». Автор споминів пояснював таку поведінку, яка «подобалась обом сторонам», тим, що «козацький склад республіканців був дуже старшинсько-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд здекласованої міської інтелігенції» 149.

Окремо варто розглянути закиди П. Болбочану стосовно відступу з Лівобережжя. У цьому регіоні серйозну загрозу військам Директорії становив 1-й німецький армійський корпус, дислокований на Харківщині. Під впливом революційних подій у Німеччині в ньому було засновано раду солдатських депутатів, яка висунула ультиматум Запорізькому корпусу: негайно залишити Харків або вважати себе у стані війни з німцями. Перебіг подій навколо цієї ситуації досить детально висвітлюється у розмові по телеграфічному зв’язку Головного отамана С. Петлюри з полковником П. Болбочаном 10 грудня 1918 р. (Док. № 2). «До сеї пори я бився з гетьманцями, большевиками, донськими козаками і Добровольчою армією і з німцями тримався вичікуючої тактики, — наголошує полковник, — тепер же мушу стати на активний шлях проти німців, бо в деяких місцях я вже можу бути сильнійшим від них» (Док. № 2). П. Болбочан звертає увагу на сильні позиції німців на Харківщині і стан своєї військової частини. За його словами, стадія організації підлеглого йому війська мала закінчитися лише за десять днів — 20–22 грудня — і тому в своєму розпорядженні він мав лише Запорізьку дивізію та Сіру дивізію ім. Палія. Він зазначав також про власні можливості проведення мобілізації й про створення робітничих дружин у кількості 2600 чол. в Донецькім басейні та до 800 чол. у Харкові, до яких були прикріплені старшини-інструктори та видана зброя.

З приводу самовільного призначення губерніальних і повітових комісарів, що йому часто закидали, то, як доповідав П. Болбочан Головному отаману, у цьому йому допомагав Український національний союз. Одночасно він просив у С. Петлюри поради, «кого призначити Губерніальним Комісаром Харківщини». Зокрема, була узгоджена кандидатура відомого українського громадсько-політичного діяча С. Тимошенка і досягнута домовленість про тимчасове призначення цивільної адміністрації у порозумінні з органами місцевого самоврядування із подальшим поданням списків, призначених на затвердження Директорією (Док. № 2).

Важливим моментом у цій розмові є повідомлення про спробу П. Болбочана через консула Нідерландів у Харкові нав’язати контакти з представниками Антанти. «Харківський 1 — й Німецький корпус хоче пустити більшовиків на Харківщину в Донецький басейн для боротьби з союзниками», — повідомляв П. Болбочан С. Петлюру. Полковник також передав слова консула Нідерландів, що Антанта надасть військову допомогу Україні проти більшовиків і німців (Док. № 2).

Відповідаючи П. Болбочану щодо можливих контактів з Антантою, Головний отаман підкреслював, що «зараз ми повинні мати військову силу, яка б стояла на сторожі інтересів нашої Державної Самостійності і била б не тільки гетьманців, але давала рішучий отпір і приймала профілактичні засоби відносно німців, що заважають нам піддержкою гетьманської влади». Одночасно С. Петлюра наголосив, що українське військо має «бути готове і до активного отпору Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно тягти в московське ярмо» (Док. № 2).

Спробуємо більш детально розглянути перебіг подій на Лівобережжі. Отже, після 16 січня 1919 р., коли Директорія офіційно оголосила війну більшовицькій Росії, Лівобережний фронт став ареною головних воєнних дій. За даними генерала Армії УНР О. Удовиченка, він простягнувся на 600 км від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра. Сили фронту під командуванням П. Болбочана складалися із Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин, загальною кількістю до 30 тис. багнетів при 50–55 гарматах та 2 тис. шабель 150. Б. Мартос же безпідставно стверджує, що в ході протигетьманського повстання лише Запорізький корпус за рахунок мобілізованих селян зріс до 200 тис. вояків 151. Інакше як фантастичною цю цифру назвати не можна. Тим більше, що з посиленням наступу більшовицької армії почалося масове дезертирство в частинах Лівобережної армії 152, у тому числі й у Запорізькому корпусі.

Генерал О. Удовиченко зазначає, що на Лівобережному фронті «бойові операції зразу ж були несприятливі для українських військ». Переважаючі сили ворога, за його словами, примусили наші війська відступати крок за кроком з тяжкими боями. «Більшовицька армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення широкого маневру, з охопленням флангів наших військ», — констатує він 153.

Як уже згадувалось, військову ситуацію на Лівобережній Україні суттєво ускладнювали дислоковані тут німецькі військові частини. Документи засвідчують, що після революції в Німеччині московським більшовикам вдалося домовитися з солдатськими радами, створеними в окупаційних німецьких частинах, про те, що їм будуть надані залізничний транспорт, продовольство й можливість безперешкодного виїзду на батьківщину через Україну в обмін на збройну допомогу або дотримання нейтралітету у військово-політичному протиборстві. У результаті, командування 1-го армійського німецького корпусу висунуло П. Болбочану ультиматум: негайно вивести українські війська з Харкова, інакше німецький корпус підтримає червоні частини 154. Під тиском двох військових сил: німецької та радянсько-російської — П. Болбочан змушений був піти на поступки і залишити місто. Цей факт підтверджує у своїх спогадах командувач військ Радянської Росії, які вели військові дії в УНР, В. Антонов-Овсієнко. Він зокрема засвідчив, що П. Болбочан «мусив покинути Харків» 155.

Аналогічна ситуація склалася і в Полтаві, де німецькі військові частини, що заявили про своє невтручання у більшовицько-українське збройне протистояння, згодом порушили нейтралітет і допомогли радянським військам зайняти місто. В. Андрієвський — свідок подій зими 1919 р. в Полтаві — згадував, що «німці без ніяких перешкод дали увійти в місто болбочанівському війську, але за кілька днів вони, видно, в тім розкаялися». Німецьке командування видало в ультимативній формі наказ про негайне звільнення міста українськими частинами, у разі непокори — погрожували роззброєнням. «„Союзників“ було забагато, — зазначав у своїх мемуарах В. Андрієвський, — і вони мали солідні аргументи у виді численних різного роду гармат, скорострілів і т. п… Виступили з міста не всі, а зброї зложити не згодився ніхто, і на слідуючий день полтавці побачили як наші „союзники“ обеззброювали українських старшин на вулицях міста» 156.

Нестабільність ситуації на Лівобережному фронті прямо впливала на настрої в проводі УНР. Є. Чикаленко, зокрема, аналізуючи в своєму щоденнику військове протистояння на Лівобережжі України, зазначав, що вони напряму залежали тоді від ситуації на фронті: «Прийшли вісті, що… вибили більшовиків, які справді були зайняли Полтаву. Настрій у всіх кращий і Винниченко вже наче покинув намір тікати, а ще сподівається, що конгрес (Український трудовий конгрес. — Авт.) його вибере за президента». Є. Чикаленко констатує, що після того, як більшовиків вигнали з Полтави, «вже знов позиція Винниченка укріпилась, але коли більшовики будуть дужати, то знов виставлятиметься диктатура Петлюри, який каже, що лучче вмерти, ніж втікати од більшовиків» 157.

Про важливість подій на Лівобережному фронті свідчать доповіді П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі від 10 та 20 січня 1919 р. та телеграфічна розмова П. Болбочана з командиром корпусу Січових Стрільців Є. Коновальцем 21 січня 1919 р. (Док. № 3–5). Доповідь від 10 січня зі ст. Люботин розкриває катастрофічний стан підлеглих йому частин, які щоденно без найменшої перерви билися з переважаючими силами ворога. «Вчора у нас були дві бійки дуже удачні, ми розбили великі сили ворога, — доповідає полковник Болбочан. — Але ворог настойчиво продовжував насуватися свіжими силами, а сьогодня великими силами він цілий день вів наступ по всьому фронту… В районі станції Мерчик-Максимівка ворогові удалось оточити 1-й піший Республіканський імені отамана Болбочана полк». За його словами, після нерівного бою майже весь полк було знищено, «забиті всі найкращі старшини і козаки» (Док. № 3). Становище запорожців ставало все більш трагічним. У своїх зверненнях до військового командування УНР П. Болбочан підкреслює, що постійно чекає допомоги з Києва, але оскільки підкріплення немає, то буде намагатися врятувати рештки Запорізького корпусу. «Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, — наголошує П. Болбочан, — хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини… Накажу Люботин опустити. Мій шлях відхода — на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко» (Док. № 3).

Оцінюючи боєздатність Червоної армії, П. Болбочан у своєму донесенні Головному отаману 10 січня 1919 р. зазначає, що його частинам доводиться битися з більшовицькими військами, «над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини генерального штабу російської армії». Він також наголошує, що «це військо воює з ідеєю українства» і має на меті «знищити все те, що підтримує Україну» (Док. № 3).

Як сприймав цю інформацію республіканський провід, засвідчують записи в щоденнику Є. Чикаленка. Він наводить розмову між В. Винниченком та харківським губернським комісаром С. Тимошенком, який приїхав до Директорії за дорученням командувача Лівобережного фронту просити військової допомоги для оборони Харкова: