Розділ «Частина І»

«Українська Ставка» ні на день не припиняла публічного цькування П. Болбочана та членів його штабу. Не варто забувати, що це був офіційний орган республіканської армії, який поширювався у всіх військових підрозділах. 26 січня 1919 р. газета писала, що «руське офіцерство, яке влізло в Українську Армію за Гетьмана… потайки від Директорії увійшло в спілку з Добровольцями й давало їм зброю, та гроші, а коли руські більшовики стали наступати, то покинули фронт, навмисно зробили паніку серед війська і плутанину, щоб пустити більшовиків, а самі стали одступати на Миколаїв, щоб поєднатися з добровольцями». Без жодних підстав «Українська Ставка» стверджувала, що командування Лівобережного фронту нібито «вивозило і гроші» до добровольців. Повідомлялось також, що з наказу Головного отамана П. Болбочана та його штаб було заарештовано за зраду і віддано під військовий суд. Одночасно наголошувалось, що перед революційною Армією УНР стоїть завдання «виявити решту зрадницької старшини і віддати під суд» 188.

Одне з головних звинувачень, висунутих проводом УНР проти П. Болбочана, полягало у нібито навмисній дестабілізації військово-політичної ситуації на Лівобережній Україні. Як свідчить у своїй книзі «Україна в огні й бурі революції, 19171921» І. Мазепа (один з провідних діячів УСДРП), у ході проведення Трудового конгресу України стало відомо, що «становище на фронті безнадійне». «Оповідали, що багато в цім завинив своєю самовільною політикою командуючий Лівобережною Україною отаман Болбочан, — пише він. — Були відомості, що Болбочан не виконав наказу головного командування і не підійшов до Києва з лівого боку Дніпра, чим відкрив большевикам фронт на лінії Київ-Бахмач» 189. Далі І. Мазепа відверто звинувачує П. Болбочана у зв’язках з Добровольчою армією, на з’єднання з якою, за його словами, він відступив на Полтаву, Кременчук і далі по Дніпру, «збираючи по дорозі цукор та інше майно і все це направляючи на Одесу» 190.

Проте Є. Чикаленко, аналізуючи у своєму щоденнику події, пов’язані з арештом П. Болбочана, писав, що військова допомога, яку все ж таки Директорія вирішила надати командувачу Лівобережного фронту для відсічі більшовицького наступу, вже не могла змінити ситуацію. Крім того, за словами Є. Чикаленка, «відділ галичан по невідомій причині опинився не на харківській дорозі, а на кременчуцькій». Він висловлював підозру, що «полтавські залізничники-більшовики перевели їх не на ту лінію, щоб не допустити до Харкова». Є. Чикаленко вважав арешт П. Болбочана спробами проводу УНР перекласти на нього провину за поразку української армії на Лівобережжі. «Тепер всю вину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його в зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги, або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він без перериву воював цілий рік і в подяку за це (а може якраз за це) тепер і арештували його», — констатував він 24 січня 1919 р. 191

Висунувши звинувачення, влада змушена була конче знайти докази зради П. Болбочана, насамперед документи та гроші, які «переправлялись» на допомогу Добровольчій армії. Обшук у його помешканні, а також у помешканні дружини й тітки, який проводив з наказу уряду Ю. Чайківський — начальник політичного відділу штабу Осадного корпусу Січових Стрільців, помічник отамана Є. Коновальця у справах розвідки та охорони порядку в Києві — не дав жодних компрометуючих матеріалів. При обшуках було вилучено чимало особистих речей, документів і грошей як самого П. Болбочана, так і його близьких, загальною сумою близько 90 тис. карб. 192

Незважаючи на повну відсутність будь-яких доказів висунутих звинувачень, з П. Болбочаном не побажав зустрітися жоден з республіканських лідерів, керівників політичних партій та військового відомства. Протягом усього часу перебування в Києві полковник так і не одержав жодних офіційних роз’яснень причини свого арешту. При заарештованому залишався його ад’ютант М. Письменний. На прохання П. Болбочана другий осавул І. Корж охороняв дружину полковника і невдовзі виїхав з нею до Станіславова. Решта членів запорізької делегації, яка разом із заарештованими перебувала в Києві, так і не зустрівшись з С. Петлюрою і не дізнавшись про причини арешту П. Болбочана, повернулась до своєї військової частини 193.

26 січня 1919 р. П. Болбочан надсилає першого відкритого листа до Головного отамана С. Петлюри, членів Директорії, прем’єр-міністра В. Чехівського, начальника Генерального штабу А. Мельника, голови Українського національного союзу М. Шаповала, голови Української партії соціалістів-самостійни-ків О. Макаренка, військового міністра О. Грекова, полковника Є. Коновальця, до полків Республіканської дивізії та до низки українських і російських часописів, які видавалися в УНР. Він просив пояснити причину арешту. У гостро критичних тонах П. Болбочан змальовує діяльність Директорії, уряду та Генерального штабу, звинувачує їх у неспроможності подолати безладдя й анархію, що поширювалися в Україні, непрофесійній діяльності та демагогії. Він повністю відкидає наклепи щодо своєї зради та намагань порозумітися з командуванням Добровольчої армії, розгону селянських з’їздів тощо. Полковник доводить абсурдність висунутих проти нього звинувачення в єврейських погромах, яких він дійсно не допускав на підлеглій йому території. Натомість закидає республіканському проводу спроби порозумітися з більшовиками. «Бідна Україна, — наголошує П. Болбочан у своєму листі, - ми боремся з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

Одночасно полковник звинувачує представників Українського національного союзу в недотриманні ними своїх обіцянок зберегти адміністративний апарат, який залишився від Української Держави, та в потуранні анархії. «Ви сліпі були і твердо вірили, що все напоминающе гетьманське повинно згинути, але для цього необхідно зараз же дати було нове що-небудь і ніяк Ви не хотіли вірити мені, що повстання можна провести організовано, а не анархічно, не визиваючи анархії», — наголошує П. Болбочан. Чи не найгострішим був його докір партійним діячам, які не зважали на те, що шкодять власній державі, відстоюючи свої особисті та вузькопартійні інтереси. П. Болбочан наголошує, що в країні не буде порядку доти, доки всі громадські діячі не усвідомлять, що вони «перше всього українці, а потім вже партійні діячі, потім вже хоч і готтентотської партії» (Док. № 6).

Намагаючись з’ясувати причину свого арешту, П. Болбочан запитує, чи не його передбачення, що «за повстанням буде анархія», і не його вимоги «організованості, а не демагогії» спонукали лідерів Директорії ізолювати його? Він також не виключає можливості, що причиною арешту стала його критика на адресу бездарних керівників Генерального штабу і звинувачення, що вони «не тільки самі не організували армії, а й руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати навіть організацію своїх частин» (Док. № 6).

Із цього листа стають відомими й деякі подробиці, що зайвий раз підтверджують припущення багатьох дослідників справи П. Болбочана щодо намірів О. Волоха обійняти посаду командувача Запорізького корпусу. Полковник писав, що, розуміючи негативне ставлення до нього з боку республіканського проводу, він звертався до військового командування й особисто С. Петлюри, аби йому дозволили залишити посаду командувача Лівобережного фронту й повернутися до командування Запорізьким корпусом. Для з’ясування цієї ситуації він мав намір 22 січня 1919 р. виїхати до Києва, але в той самий день рано вранці був заарештований з наказу О. Волоха (Док. № 6).

Слід звернути увагу, що у відкритому листі від 26 січня 1919 р. П. Болбочан відверто заявляє про свої наміри виїхати з України після свого звільнення й відмовляється від подальшої співпраці з урядом УНР. «Требую для себе свободи, я її заслужив, — наголошує він. — Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду — не по дорозі» (Док. № 6). Останні слова яскраво відбивають загальний настрій П. Болбочана, та й, зрештою, глибину конфлікту, який утворився між ним та проводом Директорії.

Як зазначає у своєму нарисі про П. Болбочана М. Середа, полковник «замість спокійно виждати слушний час і заховати в його положенні такт, перейшов в атаку на всіх тих, хто мав нещастя в той час репрезентувати уряд». На думку автора, саме через перший лист отамана, в якому той не пошкодував «ні чорнил, ні погрозливих і образливих слів», лідери лівих політичних партій «вимагали від Головного Отамана суворого покарання Болбочана, яко виразного і відомого контрреволюціонера, що своїми відозвами підривав престиж уряду і політичних угрупувань» 194.

Між тим, після арешту П. Болбочана військова ситуація на антибільшовицькому фронті ще більше погіршилась. Свою діяльність на посаді командувача Запорізького корпусу Волох виявив тим, що заборонив носити погони, введені за часів Гетьманату, та наказав ввести як відзнаку червоні розетки — символ революції 195. Обіцяного наступу на Полтаву на чолі з отаманом О. Волохом українські частини так і не здійснили. Натомість самовільне залишення фронту Гайдамацьким полком під командуванням О. Волоха дозволило більшовицьким частинам здійснили прорив, що стало однією з причин відступу вглиб УНР всієї Лівобережної групи.

Після арешту П. Болбочана бойовий дух запорожців неухильно падав. Стомлені в тяжких боях частини були не в змозі дати належної відсічі ворогові. Новий командувач не зміг організувати належної оборони. Майже вся Лівобережна Україна на початок лютого 1919 р. опинилася в руках Червоної армії 196. Амуніція, військові припаси та склади дісталися ворогові.

На вигнанні

Під час евакуації Києва Є. Коновалець, не маючи права «звільнити отамана Болбочана на власну руку», декілька разів звертався до військового проводу з проханням вирішити питання його подальшої долі. «З огляду на евакуацію Києва, і щоби оминути евентуальних самочинних виступів проти отамана Болбочана в момент спішного залишення Києва, — писав він згодом у своїх спогадах, — я категорично поставив домагання до головного командування вислати отамана Болбочана в Станіславів для остаточного проведення там слідства чи суду» 197.

Про долю двох інших заарештованих і досі точно не відомо. Деякі джерела, про які згадує Коновалець, свідчать, що, перебуваючи під арештом у приміщенні військової варти, вони нібито дали хабара і спокійно мешкали в Києві ще кілька днів до евакуації урядових інституцій УНР. На думку ж самого Є. Коновальця, арештовані просто втекли з гауптвахти й декілька днів перед приходом більшовиків переховувалися у місті 198. 1 лютого 1919 р. П. Болбочан у супроводі особистого ад’ютанта сотника М. Письменного виїхав до Станіславова під вартою Січових Стрільців Осадного корпусу. За кілька днів до нього приєдналася дружина — Марія Болбочан (Док. № 11).

У Станіславові П. Болбочан мав перебувати під наглядом місцевої влади. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки зустрів полковника більш ніж привітно, надавши йому приміщення в готелі «Уніон» 199. Перебуваючи у місці осідку галицького уряду, він не полишає надії зняти з себе обвинувачення та повернути своє добре ім’я. Нагляд місцевої влади значився лише на папері й П. Болбочан опинився в центрі уваги одразу декількох політичних сил. Але найчастіше в цей час він зустрічався з представниками Української демократично-хліборобської партії та Української партії соціалістів-самостійників.

С. Цап у своїй праці зазначає, що 25 січня 1919 р. П. Болбочан одержав від Надзвичайної слідчої комісії Директорії обвинувачувальний акт. Поряд із закидами у зв’язках з донським отаманом П. Красновим, використанні на власний розсуд грошових коштів з Харківської та Полтавської державних скарбниць, залишенні без бою Харкова та ін., командувача Лівобережного фронту звинувачували у тому, що він та його штаб відмовилися виконувати усні накази вищого командування УНР зняти військові відзнаки, запроваджені гетьманським урядом (погони і кокарди), та вживати революційні (червоні розетки та бинди на мундирах і шинелях) 200. Опинившись у Станіславові, П. Болбочан відрядив свого ад’ютанта М. Письменного до Вінниці — місця тимчасового осідку Директорії — з дорученням передати її членам О. Андрієвському та Ф. Швецю спростування висунутих йому звинувачень. Оскарження мало 14 пунктів, кожен з яких був підкріплений документами, у т. ч. стрічками телеграфних розмов з Головним отаманом, актами передачі коштів з Полтавської та Харківської державних скарбниць на руки Є. Коновальцю, як командиру Осадного корпусу Січових Стрільців, та іншими документальними доказами, які свідчили про відсутність складу злочину в діях П. Болбочана. С. Цап наголошує, що полковник «коротко, точка за точкою, пункт за пунктом, з прилогами документів спростував всі оскарження Директорії УНР» 201.

Крім того, С. Цап зазначає, що П. Болбочан логічно довів деморалізуючий характер тих кроків, до яких вдавався тоді, виконуючи наказ військового керівництва щодо відзнак з революційною символікою, Василь Тютюнник, представник Контрольно-інформаційного відділу головної команди УНР. Прибувши для перевірки військових частин Лівобережного фронту, він «вимагав зняти старшинські відзнаки з погонів… та припнути на шапки і жупани революційні червоні розетки…». П. Болбочан вважав неможливим виконати це розпорядження, оскільки «Армія, її дистинкції і ранги старшин, підстаршин були встановлені законом і наказом по Військовій офіції». Тому він підкреслював, що «закон може бути відмінений лише законом», а не розпорядженнями окремих осіб 202.

Передаючи через свого осавула (ад’ютанта) оскарження, П. Болбочан мав надію, що воно буде заслухане на поновлених засіданнях Трудового конгресу. Проте жодних згадок, чи вдалося здійснити М. Письменному цей задум, не віднайдено. Як припускає С. Цап, осавул так і не зміг передати оскарження П. Болбочана урядовим структурам.