Розділ «Частина І»

Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Слідство у справі П. Болбочана затягувалося. Замість того, щоб «спокійно очікувати» на вирок, він усно та письмово продовжує різко критикувати головне командування армії, уряд і самого Головного отамана та в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування. 10 лютого 1919 р. із Станіславова П. Болбочан надсилає свого другого листа тим самим адресатам. Насамперед він продовжує добиватися з’ясування причини свого арешту і наголошує на тому, що за час свого перебування у Києві з ним не побажав зустрітися жоден представник уряду чи військової влади — окрім військового міністра О. Грекова, який не міг нічого відповісти полковнику. Сповнений відчаю, полковник закидає С. Петлюрі, що той дбає лише про власну популярність і намагається створити «ореол Петлюри», а не «ореол України», що він «окружив себе «єзуїтами» й інтриганами, котрі строго переводять необхідну їм тактику» (Док. № 7).

П. Болбочан протестував проти обшуків, які були проведені з наказу С. Петлюри у помешканні його дружини, його власній кімнаті та квартирі його тітки з метою знайти речові докази його «зради» та гроші, нібито одержані за цю «зраду». Під час обшуків, за його словами, не було знайдено жодних компрометуючих документів, однак було вилучено особисті листи, зброю, портрети, одяг, старі документи та різного роду речі, які не мали жодного значення для з’ясування «справи П. Болбочана», а лише зайвий раз підкреслювали особисту неприязнь до нього представників влади (Док. № 7).

Звичайно, гостра критика П. Болбочаном керівництва УНР не могла сприйматись однозначно. Так, окремі військові, усвідомлюючи її справедливість, водночас виправдовували дії уряду та військових лідерів УНР «революційною обстановкою». Аналізуючи цю ситуацію, полковник М. Середа у вищезгаданому нарисі писав, що «обезцінюючи зусилля Петлюри, вождів армії і уряд, атестуючи їх яко дрібних авантюристів, інтриганів, та фендриків, сам він (П. Болбочан. — Авт.) у розумінні сучасних йому подій виявив також свою короткозорість: він вимагав від Петлюри закликати до війська людей, котрі не крили своїх антипатій, вимагав від штабу армії дисципліни, порядку і військової підготовки у війську, чого осягнути в той революційний час ніякої змоги не було; від уряду тої творчої організованої праці, яка можлива лише в обставинах мирного часу» 203. Однак відверто тенденційною була оцінка, надана листам П. Болбочана Б. Мартосом, який у своїх спогадах, написаних вже в еміграції, називав їх виявом «великої зарозумілості та претенціозності» 204. Перекручуючи деякі сюжети нарису М. Середи «Отаманщина», Б. Мартос заявляє, що автор оцінює П. Болбочана як особу «позбавлену широкого світогляду», з «розумовою короткозорістю» 205.

Проте, як би упереджено Б. Мартос не трактував листи П. Болбочана та його критику уряду й лідерів соціалістичних партій, історія довела, що в більшості своїх передбачень та звинувачень на адресу республіканського проводу полковник мав рацію. Спроби загравання з більшовиками та орієнтація на місцевих отаманів, низький рівень кваліфікації багатьох урядовців, небажання лідерів українських лівих партій знайти порозуміння з поміркованими політичними силами, відчуження від процесу державотворення т. зв. буржуазних елементів — фактично фахівців, у тому числі й військових, — загальний безлад, який супроводжував діяльність надто слабкого державного апарату — все це призвело до поглиблення кризи в суспільстві, дезорганізації збройних сил і зрештою до ліквідації УНР.

Знаходячись під арештом, П. Болбочан опікувався не лише своєю власною долею та поверненням собі доброго імені. Особливо він був занепокоєний ситуацією, що виникла в Запорізькому корпусі після його арешту. 10 лютого 1919 р. П. Болбочан пише рапорт військовому міністру УНР О. Шаповалу. Він прохає свого колишнього бойового побратима по службі в Запорізькому корпусі і в недалекому минулому командира 1-го Богданівського полку звернути увагу на долю 1-ої Республіканської дивізії та сформованого ним у 1918 р. 2-го Запорізького полку. Полковник не полишає думки, що в Україні ще можливе формування боєздатної регулярної армії, основою якої могла б стати ця дивізія. П. Болбочана особливо вразило те, що командування Запорізьким корпусом, а отже, й дивізією, було доручене О. Волохові — «людині необразованій, дикій, з унтер-офіцерів і прапорщиків низької проби, без усякої освіти». Він просить О. Шаповала вивести дивізію в резерв для відпочинку й організації, оскільки починаючи з 15 січня 1918 р. козаки та старшини дивізії «вели безперервну боротьбу і не разу не були на відпочинку». «Звертаюсь до Вас, — наголошує П. Болбочан у листі до військового міністра, — бо більш ніхто не зверне уваги на цю справу, а я маю моральне і службове право постояти за ці рідні мені частини, котрі завдяки дешевим авантюристам-кар’єристам поставлені на ґрунт розвалу» (Док. № 8).

Того ж дня полковник надсилає на адресу Директорії рапорт з проханням відставки «по хворості та сімейним обставинам» (Док. № 9). Здавалось, що після такого кроку республіканський провід, зважаючи, що доказів, які б засвідчували «зраду» П. Болбочана, так і не було знайдено, а також з огляду на бажання самого полковника залишити службу, мав би дозволити йому піти у відставку. Проте цього не сталось і доля П. Болбочана знову не була вирішена. Рапорт, який доставили у Вінницю, де перебувала на той час Директорія, старшини Запорізького корпусу М. Письменний і С. Дзюба, залишився без відповіді (Док. № 9). За тиждень -17 лютого 1919 р. військовий міністр О. Шаповал надіслав П. Болбочану телеграму із запрошенням виїхати до Вінниці у його розпорядження. Однак це рішення, очевидно, не було узгоджене з Директорією і Головним отаманом, які не бажали зустрічатися з П. Болбочаном і надавати йому якусь посаду в українській армії. Тож наступного дня — 18 лютого 1918 р. іншою телеграмою О. Шаповал скасував виклик полковника до Вінниці і просив подати рапорт і документи «для ознайомлення» з його справою 206. Лише 5 березня 1919 р. на засіданні членів Директорії УНР за участю А. Макаренка, Ф. Швеця та О. Андрієвського, де головував останній, було заслухано рапорт П. Болбочана про трус у його помешканні та на квартирі у дружини. Після нетривалого обговорення вирішення питання було переадресоване Раді народних міністрів УНР 207. Але остання так і не вжила жодних заходів, аби покарати винних, компенсувати матеріальні збитки й повернути вилучене під час обшуку, або врешті-решт висунути звинувачення на адресу П. Болбочана.

Зустрівши 28 лютого 1919 р. П. Болбочана у Станіславові, М. Шаповал — на той час ще голова Українського національного союзу, один з лідерів лівоесерівського політичного табору — висловив своє відверте здивування, що полковнику досі не було висунуто звинувачення і не оголошено причину інтернування. П. Болбочан передав на його ім’я офіційну заяву, як голові Українського національного союзу. «Справді, за що їх (разом з П. Болбочаном був і сотник штабу Запорізького корпусу Пелещук. — Авт.) арештовано, вислано в Галичину? — записав цього дня у своєму щоденнику М. Шаповал. — Болбочан озлоблений… і негативно настроєний до дальшої роботи, а Пелещук жадає реабілітації та хоче працювати». За кілька днів він знову звернувся до цієї теми у своєму щоденнику: «Справу їх, як сказав мені Петлюра, він передав Головній юридичній управі військового міністерства. Але, разом з тим така фраза: «Повірте, Микита Юхимович, що в цей час незручно повертати їх до війська, на їхні командні посади». Дивно» 208.

Чекаючи розгляду своєї справи, П. Болбочан 5 березня 1919 р. надсилає військовому міністру УНР О. Шаповалу черговий рапорт. Вже вкотре він викладає перебіг подій, пов’язаних з арештом, та твердо й послідовно намагається з’ясувати його причини.

У рапорті П. Болбочан не заперечує, що радив Головному отаманові порозумітися з Антантою, зазначаючи, що без її допомоги важко буде перемогти добре організовані більшовицькі війська. «…Я зразу бачив, — наголошує він, — що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армїї був дуже сильний і цьому весь час допомагало головне командування, котре домагалось розложити і мої кровні частини» (Док. № 10). Що ж до закидів про спроби порозуміння з частинами Донського війська та Антанти, П. Болбочан писав, що саме Головний отаман С. Петлюра особисто віддав усний, а згодом і телеграфічний наказ «ввійти в переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі». «Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, — наголошує він у рапорті, -але я рахував, що Центральний уряд сам зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я не получав, а в друге — Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію…» П. Болбочан зробив ряд кроків щодо можливих переговорів і, не маючи в той час кандидата для делегування, надіслав телеграму О. Волоху, який з Гайдамацьким полком дислокувався в районі Бахмут-Яма-Ліман-Нирково, почати переговори з командуванням передового донського загону про припинення військових дій. За словами полковника, метою переговорів мав стати Донецький басейн, захоплений у той час Донським військом. На подальші переговори планувалось відрядити старшин Генерального штабу української армії. Однак О. Волох відмовився виконати наказ П. Болбочана. А незабаром, не маючи військової сили для оборони Харкова, війська Лівобережного фронту залишили місто (Док. № 10).

Вже вкотре П. Болбочан відкидає звинувачення в реакційності. Він звертає увагу, що призначав головами місцевих адміністрацій саме тих людей, які брали активну участь в українському національному русі (С. Тимошенко, П. Чижевський та ін.). У рапорті П. Болбочан знову заперечує, що його частини залишили Харків та Полтаву без бою, маючи намір здати Київ. Він аргументовано довів безпідставність цих тверджень, а також спроб подати справу так, ніби проти нього діяли малоорганізовані більшовицькі банди. «Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду, — зазначав П. Болбочан, — я навіть номери полків і прізвиська большевицьких начальників доносив, донесення про це посилалися кождодневно» (Док. № 10).

Не менш безглуздими були й інші закиди на адресу П. Болбочана: наприклад, що він та його старшини носили російські погони, а згодом — погони армії Української Держави. З цього приводу полковник цілком резонно відповідав, що не мав наказу зняти погони. Одночасно він аргументовано пояснив, чому його військо «не одягло червоної розетки». «Червоний колір є емблема нашого ворога — большевика, — справедливо зауважував він, — а у нас є національний колір». За словами Болбочана, червоний колір в українській армії був «компромісом з большевиками і вносив в армію тільки руїну» (Док. № 10).

Продовжуючи відбиватися від подібних звинувачень, які навіть не були офіційно висунуті, П. Болбочан як професійний військовий не міг залишатися байдужим до того, що відбувалося в армії та на фронті. Контактуючи з різного роду політичними діячами, у тому числі й галицькими, полковник не приховував свого бажання повернутися до війська. Державний Секретаріат ЗУНР мав намір запросити П. Болбочана на посаду командувача Збручанського фронту. Про останнє, за свідченням М. Середи, галицький уряд повідомив Директорію. Однак, як наголошує автор, «Симон Васильович Петлюра прохав не призначати Болбочана на відповідальне становище до закінчення над ним слідства» 209.

Слід зазначити, що в публікаціях про П. Болбочана дещо упереджено висвітлюються його контакти з представниками правих українських партій — УПСС та УДХП. Неодноразово згадується про зустрічі полковника з О. Шаповалом, В. Липинським, В. Андрієвським та іншими представниками правого політичного напрямку. Більшість із них стояла на державницьких позиціях і намагалася знайти порозуміння з проводом Директорії для спільної праці. Вони не полишали надій скерувати республіканський провід на більш послідовну боротьбу з більшовизмом, досягнення задля цього порозуміння з Антантою та розбудову української армії на принципах професіоналізму та регулярності. У зв’язку з цим С. Шемет, В. Андрієвський і О. Макаренко покладали надії на просування на відповідальні військові посади талановитих воєначальників-професіоналів (О. Грекова, О. Шаповала, П. Болбочана, З. Натієва та ін.), які, на їхню думку, були в змозі розбудувати регулярну національну армію, забезпечити в ній військову дисципліну та ліквідувати анархію. Ці військові були далекі від пробільшовицьких настроїв і намагались вплинути на державний провід так, щоб припинити його загравання з більшовиками та скерувати політику Директорії у послідовно державницьке русло.

Надзвичайно цінні свідчення про погляди П. Болбочана залишив у своїх спогадах один з лідерів УДХП В. Андрієвський. У середині березня 1919 р. він вперше познайомився з полковником. У помешканні В. Андрієвського на вул. Липовій у Станіславові декілька разів збиралися В. Липинський, П. Болбочан та М. Чудінов (Богун). В. Андрієвський наголошує, що вони обговорювали, «чи приймати Болбочанові (можливу. — Авт.) пропозицію від уряду про обняття команди над його запорозькою дивізією, чи ні». Автор спогадів зазначає, що вони «в один голос радили йому, щоб він не зрікався, і можливо, що послухавши нашої ради, він виїхав на фронт». «Не знаю, чи ся нарада не коштувала йому життя?» — зауважує далі В. Андрієвський 210. Він наголошує, що П. Болбочан справив на нього «враження переконаного українського націоналіста-патріота» і що «ні про яку реакційність або москвофільство його не могло бути й мови» 211. В. Андрієвський наводить міркування П. Болбочана, який вважав, що суду над ним не хоче сама Директорія, оскільки боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема, стосовно грошей, вилучених під час обшуку, «частинно розкрадених», а також що він може під час суду «виявити злочинну недбалість» проводу УНР, а головне — «неуцтво й нерозуміння військових справ» 212. В. Андрієвського цікавили погляди П. Болбочана на залучення до служби в Армії УНР заможних верств українського селянства, т. зв. куркулів, які згідно з постановами Українського трудового конгресу були позбавлені можливості активної суспільно-політичної діяльності як «нетрудові елементи», та наслідки зустрічі полковника з М. Махновським. П. Болбочан дуже шкодував, що не мав можливості в грудні 1918 р. та січні 1919 р. залучити до своїх військових частин загони, сформовані УДХП та «Союзом земельних власників», і що обставини завадили більш тривалому спілкуванню з М. Міхновським 213.

Безперечно, П. Болбочан весь цей час тужив за своїми фронтовими товаришами і відчував докори сумління, залишаючись у тилу тоді, коли його запорожці продовжували воювати. Як згадує полковник М. Середа, отримавши дозвіл Державного Секретаріату, він зі своїми ад’ютантами М. Письменним та С. Дзюбою виїздить у район дислокації Запорізького корпусу. Наслідки подорожі виявилися трагічними: С. Дзюба був убитий, М. Письменний — важко поранений, лише П. Болбочанові пощастило вирватися живим 214.


Суспільно-політична ситуація в країні


Як уже зазначалось, протягом тривалого часу представники правих партій не полишали надій досягнути порозуміння з лідерами Директорії для залучення до державотворчої праці діячів, не заангажованих у політику, спеціалістів з різних сфер суспільного життя, у тому числі й військових. 15 березня 1919 р. один з провідників Української демократично-хліборобської партії С. Шемет звертається до Головного отамана С. Петлюри з листом, у якому закликає зважити на «реальні обставини» і міжнародне становище, «котре вимагає аби негайно ми показали себе здібними припинити анархію і будувати нормальну правову державу». Він просить призначити в Одесі командувача українських військ, які «тут формуються при допомозі французів» з огляду на те, що «французи розірвали з Денікіним». На цю посаду С. Шемет рекомендує генерала О. Грекова, професіоналізм якого та національні уподобання не викликали ніяких сумнівів. Підкреслюючи важливість такого кроку, автор листа просить Головного отамана якнайшвидше зробити призначення, оскільки залишилося лише «кілька критичних днів…» 215. Не одержавши відповіді від Головного отамана, С. Шемет намагається самостійно провести зондаж і з’ясувати наміри Антанти. За деякими джерелами, С. Шемет мав виїхати у цій справі до Одеси разом з П. Болбочаном. Зокрема, М. Шаповал 1 квітня 1919 р. у своєму щоденнику записав, що «самостійники збираються переїхати в Одесу. Туди простує і Болбочан» 216. Про перебування С. Шемета та П. Болбочана в Одесі — одному з головних центрів зародження самостійницького руху — згадує дещо пізніше у своїх свідченнях у справі П. Болбочана чільний діяч УДХП І. Кобза — кошовий отаман Харківського Слобідського коша: «В Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, представниками другої (Республіканської. — Авт.) дивізії було запропоновано запровадити з Одеси Болбочана Командуючим, на це я погодився і підписав листа…» (Док. № 35).

Навесні 1919 р. УНР опинилася в критичній ситуації. Територія, контрольована Директорією, неухильно зменшувалась. Під тиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був переїхати на початку лютого 1919 р. до Вінниці, згодом — до Рівного, а далі — до Кам’янця-Подільського. Але фактично його члени перебували в різних містах України і навіть за її межами. Невдачі на фронтах, як і безладдя в уряді, поглиблювали дезорганізацію в армії. Водночас у суспільстві посилилась недовіра до проводу УНР, який, зі свого боку, виявився не готовим реалізувати заплановані політичні, адміністративні та соціально-економічні заходи.

Після виходу В. Винниченка зі складу Директорії, С. Петлюра поєднав у своїх руках не лише командування армією, але й керівництво виконавчою владою. Таке зосередження військово-політичних функцій в особі Головного отамана мало наслідком заходи, спрямовані на деяку реорганізацію керівництва військовою справою. 24 лютого 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила закон про утворення інституту Наказного отамана та розподіл влади між ним, Головним отаманом та військовим міністром УНР 217. За словами Я. Штендери, посаду Наказного отамана було створено з причини незадоволення певних політичних кіл діями С. Петлюри та його керівництвом військовими операціями. Тобто виникала потреба у призначенні на керівну військову посаду фахівця, який безпосередньо мав би відповідати за проведення військових операцій, боєздатність армії та дисципліну 218.

Наказний отаман фактично став заступником Головного отамана і через нього підлягав Директорії УНР. Він здійснював безпосереднє керівництво Дієвою армією УНР. До його компетенції належало ведення військових операцій та керівництво всіма галузями військового будівництва. За Головним отаманом залишалось загальне керівництво збройними силами. Права Наказного отамана детально визначалися низкою статей «Правил про польове керування військ у воєнний час», запроваджених ще в 1914 р. у російській армії.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника» автора Сідак В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина І“ на сторінці 12. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи