Розділ «Частина І»

Перебіг роботи комісії — зокрема, затягування термінів розгляду окремих питань, відволікання уваги на другорядні проблеми — засвідчує, що Директорія та уряд досить лояльно поставилися до ініціаторів перевороту та їхніх прибічників. Тут доречно згадати, що після подій 22 березня 1919 р. — невдалої спроби лівих партій здійснити переворот у Кам’янці-Подільському за допомогою т. зв. Комітету охорони республіки — лідери українських соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів і «незалежних» були спочатку заарештовані, але невдовзі звільнені за наказом С. Петлюри і навіть включені до складу нового кабінету. Саме тому, на нашу думку, вирішено було піти на певний компроміс і з правими партіями — незабаром причетні до невдалого перевороту 29 квітня 1919 р. були звільнені з-під варти. Сам же В. Оскілко з кількома найближчими прибічниками емігрував до Польщі.

«Мирне» вирішення справи засвідчувало, що влада сприйняла виступ В. Оскілка як реакцію правих політичних сил на спробу лівих здійснити переворот у Кам’янці-Подільському і привести до влади лідерів, що виступали за порозуміння з радянською Росією.

Як уже було сказано, навесні 1919 р. все більше давалися взнаки політичності розбіжності у тактиці та міжнародній орієнтації провідників УНР та ЗУНР. Є. Петрушевич не приховував свого невдоволення зміною кабінету. Певною мірою це пояснювалось тим, що уряд був призначений без узгодження з ним як членом Директорії. У своїй відповіді С. Петлюрі та А. Макаренку, які санкціонували зміну кабінету, він, зокрема, вимагав «дотримання принципу консолідації національних партій» 243. Але лівий кабінет Б. Мартоса та репрезентовані ним політичні сили всіляко демонстрували своє неприхильне ставлення до Української Національної ради та Державного Секретаріату 30 УНР як до «дрібнобуржуазного уряду» 244.

У цей час в Галичині шукали притулку чимало колишніх урядовців та військових, не згодних з політикою уряду УНР. Більшість із них втратила довіру до республіканського проводу, хоча було чимало й таких, хто просто намагався в більш стабільній Галичині перечекати військово-політичне лихоліття. Це надзвичайно непокоїло урядових чинників Директорії, оскільки створювалась реальна загроза консолідації опозиції в цьому регіоні. Відтак 16 квітня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР під головуванням Б. Мартоса було заслухано питання про те, що на території ЗУНР «перебуває велика кількість урядових осіб різних рангів, а також військових — громадян Наддніпрянщини». Усім їм під загрозою заходів, що застосовуються до дезертирів в умовах військового часу, було запропоновано протягом тижня повернутися на свої робочі місця та у військові частини 245. Окрім констатації факту зосередження потенційної опозиції у Галичині та пропозиції повернутися до виконання своїх обов’язків, було вжито ряд заходів більш радикального характеру. У квітні 1919 р. Радою народних міністрів УНР була створена Окрема надзвичайна комісія на чолі з товаришем міністра внутрішніх справ Г. Нянчуром, яка виїхала до Галичини із завданням «проконтролювати діяльність різних агентів Наддніпрянського уряду в Галичині… а головне примусити різних як цивільних, так і військових урядовців вернутися до виконання своїх обов’язків і здати або представити справоздання за ті державні кошти, що за ними числилися…» 246.

Невдовзі — 1 травня 1919 р. — Рада народних міністрів УНР знову повернулася до цього питання й прийняла пропозицію міністра внутрішніх справ І. Мазепи про розширення прав Г. Нянчура, як голови надзвичайної комісії, відрядженої до Галичини. Членам комісії вже надавалось право у зв’язку з повстанням отамана В. Оскілка притягати до відповідальності всіх причетних до акції осіб 247.

У такій ситуації перебування П. Болбочана в Галичині (враховуючи до того ж вияв симпатій до нього з боку галицьких політиків) ще більше поглиблювало прірву між ним та урядом УНР. Напруження зростало ще й тому, що Державний Секретаріат ЗУНР усіляко виявляв зацікавленість до полковника, маючи на меті призначення його на відповідальну посаду, і продовжував надсилати в урядові структури запити у його справі.

Тим часом республіканські урядовці, не довіряючи галицькому уряду, вели своє стеження за пересуванням та контактами П. Болбочана. У квітні 1919 р. до Станіславова прибув військовий слідчий у справі полковника. Сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я держави» наводить письмові свідчення П. Болбочана, надані слідчому, де вкотре описується перебіг подій, пов’язаних з арештом, та заперечується будь-яка провина перед урядом.

Серед іншого полковник у цих свідченнях зазначав, що неодноразово мав можливості втекти як під час подорожі з Кременчука до Києва, так і з готелю «Континенталь», де перебував під домашнім арештом, однак не зробив цього, сподіваючись на «правовий розгляд свого діла» і не бажаючи своєю втечею дати «в руки ворогам оправдання мого арешту» (Док. № 11). «Скоро три місяці, як я живу в Станіславові з словесною забороною виїзжати за кордон Галичини і вже три місяці чекаю, а може проясниться і блисне промінь права, — писав полковник. — Міг би я утікати і в закордонну армію вступити, але це значить, розв’язати руки «нашим національним героям», котрі сфабрикували і благословили мій арешт, і тим виправдати їх розпорядження». Разом з тим, він зауважував, що вірить у можливість досконального слідства, яке розпочинає в його справі військовий суд, проте має підстави побоюватись, що «вся та камарілля, котра постаралася мене заарештувати, піднесе військовому суду сфабриковані документи» з «фантастичними обвинуваченнями у різних злочинах» (Док. № 11).

П. Болбочан звертав увагу слідчого на поширення наклепницьких чуток про нього та діяльність штабу Лівобережного фронту, висунення безпідставних звинувачень тощо. Він наводив нові факти стосовно свого арешту, зокрема стверджував, що командир дивізії Січових Стрільців Р. Сушко мав наказ командування про арешт ще за тиждень до 22 січня 1919 р. При цьому полковник посилався на слова самого Р. Сушка під час особистої зустрічі (Док. № 11). І насамкінець зустрічі зі слідчим, делегованим Директорією, П. Болбочан продовжував наполягати на проведенні об’єктивного слідства для з’ясування причини арешту та притягненні до відповідальності винних у цій безпідставній акції.

Проте вже тоді стає помітною його зневіра у можливості справедливого суду, на що звертає увагу Я. Штендера, посилаючись на слова О. Шаповала, який зустрічався тоді з полковником: «Я помітив, що Болбочан почав губити душевну рівновагу, спостеріг у нього сильне нервове подразнення» 248. Разом з тим квітневі свідчення П. Болбочана військовому слідчому дають підстави стверджувати, що полковник переживав не лише за себе особисто — він дуже болісно реагував на ситуацію в країні, дії республіканського проводу, військові поразки та політичні міжусобиці в уряді.

Ситуація, що склалася на Галичині як, зрештою, і вся діяльність опозиції, відстежувалася та контролювалася спеціальним підрозділом Міністерства внутрішніх справ УНР — політичним департаментом [13], у компетенції якого знаходилась оперативна діяльність, закордонне та внутрішнє інформування, контррозвідка. У військових частинах Армії УНР цими питаннями займалися, принаймні навесні 1919 р., військова контррозвідка та певною мірою військовий Державний інспекторат. Співробітники відділу внутрішньої інформації політичного департаменту за завданнями свого керівництва допомагали військовій розвідці, а також відряджалися за попередніми клопотаннями у розпорядження командуючих фронтів, підпорядковуючись армійському командуванню. Взагалі треба сказати, що саме за Директорії сформувалася найбільш розгалужена система органів державної безпеки.

Так, один із агентів відділу внутрішньої інформації політичного департаменту МВС, зашифрований під літерою «N», 7 травня 1919 р. надіслав своєму шефу рапорт (Док. № 13), в якому детально висвітлював політичну ситуацію у Галичині, починаючи з 26 квітня 1919 р., а також інформував про події, пов’язані із полковником П. Болбочаном. Документ, завізований начальником відділу внутрішньої інформації Марченком, був дуже швидко направлений директору політичного департаменту МВС УНР, а звідти, відповідно, інформація надійшла і до Головного отамана С. Петлюри.

Агент «N» інформував про поведінку урядовців та деяких політичних діячів (Ф. Швеця, О. Андрієвського, С. Афанасьева, Й. Маєвського та інших). У рапорті йшлося про прихильне ставлення правих кіл до повстання В. Оскілка та «підготовку заколоту» проти існуючої влади, зневажливе ставлення до проводу Директорії і зокрема Головного отамана. «В Станиславові находяться члени Директорії Швець і Андрієвський, а також майже всі члени бувшого уряду (С. Остапенка. — Авт.), — зазначав дописувач. — Члени бувшого уряду збираються часто на наради, вони думають зробити переворот в духу буржуазії» (Док. № 13).

Описуючи дії опозиціонерів Директорії, агент повідомляв про їхні зусилля, спрямовані на пошук підтримки своїх намірів за кордоном. «Маєвський щось їм читав, з відірваних слів, які я почув, я виніс вражіння, що він читає лист до когось з делегатів на мировій конференції, щоб він вживав заходи щоби конференція признала переворот,» — наголошувалось у донесенні. Зверталась увага на дії М. Кривицького — колишнього міністра фінансів УНР, який «виїхав до Праги буцім-би в справі заключения валютного договору і вивіз з собою чужоземну валюту», що, напевне, розглядалось агентом як спроба пошуку чи навіть купівлі закордонної підтримки майбутніх політичних кроків правих (Док. № 13).

Тогочасний міністр внутрішніх справ І. Мазепа у своїй праці «Україна в огні й бурі революції» писав, що «уряд мав підстави виводити, що дійсно якийсь подібний план в правих колах існував» 249. Цю ж думку розвинув у своїй книзі про П. Болбочана й Б. Мартос, який наголошував, що уряд одержав відомості із Станіславова про наради представників правих партій (УПСС, УДХП та УПСФ). На цих зібраннях, за його словами, «вже запала ухвала зробити переворот і усунути уряд насильно» 250. Посилаючись на агентурні відомості, він наводить також персональний склад республіканського проводу, який мав би бути приведеним до влади правими партіями в разі державного перевороту. «Головою Директорії вони хотіли зробити доктора Є. Петрушевича, а Головним отаманом — П. Болбочана» 251.

Важко судити, наскільки достовірною була інформація, подана у рапорті співробітника внутрішнього відділу політичного департаменту МВС УНР. Однак ряд відомостей стосовно полковника Болбочана змушують з недовірою ставитися до цього. Так, малоймовірною виглядає інформація про те, що П. Болбочан у Станіславові «купив дім, де сходяться всі монархисти і взагалі буржуазні елементи на наради», «страшно розкидує грішми… купив недавно брилянтовий перстень за 10 000 карбованців, браслет за 15 000 гривень і заказав вісім шовкових костюмів для жінки» (Док. № 13). Жодні спогади очевидців перебування П. Болбочана в Станіславові навіть близько не підтверджують подібний стиль життя полковника. А з його листів до провідників УНР можна зробити висновок, що в Станіславові він жив у готелі «Уніон», де найчастіше й зустрічався з українськими громадськими та політичними діячами, які перебували в Галичині (Док. № 7).

Можна припустити, що подібна інформація, яка надходила від агентів політичного департаменту МВС УНР з Галичини, стала однією з причин того, що урядові кола, та й сам С. Петлюра, розглядали П. Болбочана не лише як конкурента діючому Головному отаманові, але й як відверту загрозу тогочасному республіканському уряду.

Разом з тим, не провівши ґрунтовного розслідування за висунутими в січні 1919 р. звинуваченнями полковника у «зраді», не винісши ніякого вироку та ніяким чином не пояснивши причину арешту, уряд фактично звільнив П. Болбочана «від вини та кари». На думку Б. Мартоса, це було виявом «толерантності уряду» 252.

Насправді ж така поведінка була мовчазним визнанням безпідставності його першого арешту — ніхто, зрештою, так і не пояснив йому причин арешту і не вибачився за майже чотиримісячне перебування у невизначеному стані.

Уже на еміграції тогочасний прем’єр-міністр Б. Мартос стверджував: «Ця толерантність уряду йшла так далеко, що він (уряд. — Авт.) вирішив «забути» стару справу Болбочана, звільнити його від вини та кари і навіть дати йому нове та ще й високе призначення» (йдеться про очікуване офіційне відрядження опального полковника до Італії). Б. Мартос заперечував, що причиною таких змін могли стати переоцінка ролі та діяльності полковника, його професійних якостей, а тим більше «потреба в послугах» П. Болбочана. Колишній голова Ради народних міністрів, говорячи про події після першого арешту полковника, зазначав, що тогочасний провід не мав жодних намірів змінювати своє ставлення до П. Болбочана. «0пінія як Уряду так і Головного Командування щодо нього була твердо встановлена після усунення його від командування та віддання під суд за підозрілий відступ, що межував з відвертою зрадою», — наголошував Б. Мартос 253.